МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ`Я УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Кафедра філософії ПРАКТИКУМ З КУРСУ „ЕТИКА” для студентів першого курсу усіх спеціальностей Харків – 2010 2 Практикум з курсу „Етика” для студентів першого курсу усіх спеціальностей. / А.П. Алексеєнко, К.І. Карпенко, Л.О. Гончаренко, О.А. Марущенко, О.С. Руденко, Ю.С. Сіда, В.В. Дейнека, Л.І. Насонова. – Харків: ХНМУ, 2010. – 103 с. Колектив авторів: А.П. Алексеєнко – доктор філософських наук, професор, зав. кафедрою; К.І. Карпенко – доктор філософських наук, професор; Л.О. Гончаренко – кандидат філософських наук, доцент; О.А. Марущенко – кандидат соціологічних наук, доцент; О.С. Руденко – кандидат соціологічних наук, доцент; Ю.С. Сіда – кандидат соціологічних наук, доцент; В.В. Дейнека – асистент; Л.І. Насонова – асистент. Відповідальний за випуск – д.ф.н., проф. А.П. Алексеєнко 3 Тема 1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТИКИ У СУЧАСНИХ УМОВАХ Ключові слова: етика, мораль, моральність, цінність, свобода, об’єкт науки, предмет науки, практична філософія, гуманність, життя і смерть, хвороба і здоров‘я, сенс життя. Актуальність теми. Сучасні тенденції розвитку суспільства неможливо уявити без існування знань з етики. Тому що етика вивчає, перш за все, мораль, за допомогою якої люди вчаться бути чуйними, толерантними, вільними тощо. Вона дає можливість усвідомити моральний досвід різних поколінь людства та власного народу, розвинути свій внутрішній світ, спонукає людину і майбутнього фахівця до морального самовдосконалення. Вивчення етики дозволяє виділити її серед інших гуманітарних дисциплін та визначити її значення та функції в сучасному українському суспільстві. Загальна мета. Уміти визначити предмет і об`єкт етики, схарактеризувати мораль як об‘єкт етики та проаналізувати зв‘язок етики з іншими науками. Конкретні цілі:  розширити етичний кругозір;  cформувати культуру етичного мислення;  порівняти етику як «практичну філософію» та «теорію моральності»;  проаналізувати генезис понять „етика”, „мораль”. I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 1. Етика як наука: предмет, структура, функції. 2. Основні завдання етики в сучасних умовах. 3. Взаємозв‘язок моралі і права 1. Етика як наука: предмет, структура, функції Етимологія терміну «етика», тобто його походження сягає глибокої давнини. Слово «етика» походить з давньогрецького слова «ethos», яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місце перебування, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Вважається, що термін «етика» ввів Аристотелю для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав етика. Так у IV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні. За аналогією, у латинській мові від терміна mos (moris) — крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини — давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) утворив прикметник — «моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. І в ІV ст. до н.е. виникає термін мораль. 4 Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються. Ми говоримо про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря, тощо; ми можемо засуджувати ті чи інші вчинки за «неетичність». Така термінологічна розпливчатість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього, по суті, не існує чіткої межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, ми не керуємося, хай навіть не усвідомлено, певними загальними настановами й уявленнями, не намагаємося якось обгрунтувати свій вибір? А це вже царина етики. Та незважаючи на цей взаємозв’язок теорії і практики, етика зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки. Лишилось з’ясувати значення такого терміну як «моральність». Поняття «мораль» і «моральність» часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі за ними закріплюються, наслідуючи німецького філософа Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності — як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми. Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність). Етика — це вчення про мораль, що досліджує закономірності та принципи її виникнення, розвитку і функціонування, роль і призначення моралі у житті окремої особи і суспільства. Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості. Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як практична філософія, або моральна філософія. Найбільшими етиками в історії людства були Сократ (469-399 до н.е.), Платон (428-328 до н.е.), Аристотель (384-322 до н.е.), Сенека (4 до н.е. – 65 н.е.), Марко Аврелий (121 – 180), Августин Блаженний (354 – 430), Б. Спиноза (1632 – 1677), И. Кант (1724 – 1804), А. Шопенгауер (1788 – 1860), Ф. Ницше (1844 – 1900), А. Швейцер (1875 – 1965). Етикою займалися усі великі російські мислителі. Найбільш значні роботи з етики залишили св. Тихон Задонський (1724 – 1783), св. Феофан Затворник (1815 – 1894), Ул.С. Соловйов (1853 – 1900), Н.А. Бердяєв (1874 – 1948), Н.О. Лосский (1870 – 1965). Світове значення придбали моральні ідеї Ф.М. Достоєвського і Л.Н. Толстого. На розвиток моралі й етики величезний вплив привнесли ідеї моралістів, тобто людей нових моральних заповідей, що пропонують більш глибоке розуміння відомих моральних принципів. До числа 5 великих моралістів людства варто віднести Мойсея, Будду, Конфуція, Ісус, Мухаммеда. Структура етики як науки, чи структура етичного знання, включає шість змістовних блоків. 1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує вдачу, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку. 2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо. 3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам. 4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки. 5. Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності. 6. Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування. Етика як наука має свій понятійно-категорійний аппарат. Такі поняття як «вдача», «вчинок», «моральна норма», «моральний принцип», «моральний ідеал», «оцінка» тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать «добро» і «зло», «обов'язок» і «совість», «честь» і «гідність, «справедливість» і «відповідальність», «моральний вибір» і «моральний конфлікт», «сенс життя» і «щастя», «товариськість», «дружба», «любов» тощо. У них розкриваються найістотніші властивості моральної реальності. Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є: описова, ціннісно-орієнтаційна та функція вироблення етичних знань, які реалізуються в єдності, а їх розмежування має умовний характер. 2. Основні завдання етики в сучасних умовах Кризові явища, пов'язані з розвитком існуючої цивілізації, глобальні проблеми (екологічні, демографічні, проблеми війни і миру, голоду, хвороб, культури тощо) можуть бути вирішеними людьми з гуманістичними орієнтирами, які прагнули будувати світ і своє життя на загальнолюдських моральних цінностях. За таких обставин зростає роль морального чинника в yсіx сферах життєдіяльності суспільства і людини. В різні часи існувало немало чинників, які обмежували або за допомогою яких обмежувалася дія морального чинника. Зокрема, це сфери політики, права, економіки, інші напрями духовного життя. Тому за сучасних умов етичні знання стають важливим чинником розвитку духовної культури суспільства і морального світорозуміння особистості, а до етики як науки ставляться нові вимоги. Сьогодні інтерес до 6 вивчення моралі виявляють соціологи, політологи, правознавці, що посилює вимоги, які ставляться до етики — послідовно впроваджуючи свій специфічний підхід до вивчення моралі, виявляти її власну природу, специфіку і роль у житті людини, закономірності функціонування і розвитку, джерело походження моральних цінностей. Усе це має важливе значення як для самої етики, так і для того, щоб підкріпити інші науки, які мають справу з мораллю, науковим розумінням її особливостей, а також для координування досліджень моралі соціальними і Етика покликана допомогти сучасній людині осмислити життя в усій його багатозначності та глобальності, розширити горизонти індивідуального сприйняття світу, вводячи у нього широкі соціоморальні, гуманітарні критерії оцінки усього, що відбувається, показати зв'язок сучасного з минулим і майбутнім. Перед етикою постають завдання, пов'язані з аналізом морального життя у сучасному суспільстві, з обґрунтуванням моральних цінностей, ідеалів, моделей поведінки, міжособистісних стосунків, узагалі нормативної етики. Також актуальною залишається проблема формування моральної культури суспільства й особистості. Завдання етики в сучасному суспільстві полягають в адаптації людини протягом її життя до швидких і кардинальних змін цивілізації, що виражається у трьох напрямках: 1. звільнити свідомість від лишніх забобонів, пережитків і непотрібних обмежень; 2. виокремити, обґрунтувати і закріпити моральні цінності необхідні для нормального існування і розвитку людства. 3. створити шляхи впровадження в життя вищезазначених цінностей. 3. Взаємозв‘язок моралі і права Коли йдеться про мораль і право, то ми можемо говорити про спільні риси цих двох явищ, відмінні риси, їх взаємозв’язок та взаємовплив. Спільні риси. Передусім, право і мораль мають одну природу і є різними формами (проявами) духовного життя людства. Крім того, право і мораль є регуляторами суспільного життя, тобто різними видами соціальних норм. Характерними рисами обох видів норм є також їх історична, політична, соціальна, економічна і культурна обумовленість. Але основна їх подібність полягає в тому, що метою регулювання ними суспільних відносин є досягнення справедливості у відносинах між людьми, що забезпечує нормальний прогресивний розвиток як кожної людини зокрема, так і цілого суспільства. І мораль, і право виникають для задоволення суспільної потреби у підтримці стабільності й цілісності суспільства. Вони несуть у собі сукупність відносно стійких вимог, норм, приписів, правил, які виражають суспільну волю, історичну необхідність, де закладені уявлення про добре, справедливе, належне. І мораль, і право намагаються охопити практично всю сукупність суспільних відносин, але це вдається їм по-різному, специфічно. Відмінні риси. 1. Основною відмінною рисою є те, що право регулює тільки зовнішню поведінку людини (наприклад, злочином може бути визнане тільки діяльність або бездіяльність). Оскільки за думки, плани, ідеї вчинити злочин особа не несе 7 кримінальної відповідальності. В той же час мораль регулює не тільки зовнішню поведінку, але передусім механізм його дії спрямовується на встановлення внутрішніх цінностей, вартостей, усвідомлення добра і зла, справедливості, через які людина добровільно виконує вимоги норм моралі. 2. За охопленням суспільних відносин. Специфіка моралі пов'язана з її всепроникаючим характером (присутністю в усіх без винятку сферах і видах життєдіяльності людини). Приписи моралі носять універсальний, всюдисущий, загальнолюдський характер і застосовуються у будь-яких життєвих ситуаціях. Моральні вимоги завжди формуються як всезагальні, універсальні, вони для всіх і конкретно для кожного. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, приватних і інтимних рівнів життєдіяльності, тоді як право обмежується регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший суспільний інтерес (захист життя людей, їх власності, матеріальні, майнові, трудові, сімейні відносини тощо), і не втручається у стосунки товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного та інтимного життя людей, їх думки, почуття. 3. За способом вираження і забезпечення. Юридичне право має офіційний, закріплений соціальними інституціями (інституційний) характер. Воно виникає набагато пізніше моралі, разом з державою, спирається на її силу та авторитет. Норми права мають офіційно-обов'язковий характер, їх виконання забезпечується, якщо це необхідно, органами державної влади примусово аж до застосування сили. Цінності моралі (норми, вимоги, приписи, правила, оцінки, принципи, ідеали, уявлення про добре, зле, справедливе тощо) не мають такого інституціоналізованого характеру, вони підтримуються силою громадської думки та особистими переконаннями людей, їх совістю. Вони можуть, якщо це потрібно, підтримуватись і правовою нормою, і авторитетом держави. 4. За ступенем деталізації норм. Юридичне право — це чітко сформульовані однозначні норми, писані, де виражена воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права та обов'язки громадян. Мораль же спирається на письмово не оформлені вимоги (приписи, повеління, заборони), які виникають стихійно у творчості людей і відбиваються у суспільній свідомості як потреби суспільного життя. Моральні цінності носять безособовий, анонімний характер, звернені до всіх і від імені всіх. 5. За динамікою змін. Юридичне право має більш консервативний, статичний, формальний характер, не завжди встигає за змінами у соціальних процесах. Воно може гальмувати процеси оновлення суспільства. Діючі закони можуть не відповідати суспільним потребам та інтересам, але не можуть бути змінені без законодавця. Мораль як неформалізований, ідеальний феномен, є більш динамічним, гнучким регулятором. Взаємовплив права і моралі. В основному сфери дії норм моралі і права перекривають одна одну або мають тотожний зміст (наприклад, заборона вбивства). Але крім того, вони взаємодоповнюють одне одного (мораль дає внутрішню мотивацію, закон примус для виконання). Більше того, деякі дослідники заявляють, що правова норма живе тільки завдяки її моральному змісту. Як тільки такий зміст зникне, правова норма перестане існувати де-факто. Цим пояснюється така велика кількість „пустих” законів. Тому право зацікавлене в збереженні моральних цінностей, які його живлять. 8 Взаємовплив моралі і права може виражатися в таких формах: переростання правової норми в норму моралі (юридичне переслідування відьом переросло в моральне засудження гадань тощо), і навпаки (наклепництво), перетворення правової норми в аморальну (рабство), і крім того, між моральними і правовими нормами може виникнути конфлікт. На останньому зупинимось детальніше. Зокрема існують такі відносини, які схвалюються суспільством і забороняються правом (батько-син), і навпаки (кредитор). Особливої ваги конфлікт правового і морального виявляється в тоталітарній державі між законодавством цієї держави (наприклад, про заборону приватної власності) і природними цінностями людини. Єдиний шлях виходу з цього конфлікту у зміні законодавства, наданні йому морального змісту, пристосуванні його до потреб людини. Цільові навчаючі завдання: 1. „Етика як філософія переконань” (І. Кант). Як Ви розумієте це висловлювання? Поясніть свою відповідь. 2. „Кожне класичне самовираження культури, яке свідчить про певну етику, є доведений до пластичного вираження прообраз людської поведінки” (Г.Гессе). Чи згідні Ви з цим твердженням? Аргументуйте свою відповідь. 3. Етика, згідно Ф. Ніцше, втратила свою правдивість саме тому, що взяла поняття добра і зла не із арсеналу ідей людини про сутність її життя, а вигадала їх сама для того, аби зберегти окремих індивідів у підкоренні колективу. Чи можна погодитись із такою точкою зору? Обгрунтуйте свою відповідь. 4. „Етика – безмежна відповідальність за все, що існує” (А. Швейцер). Розкрийте сутність цього висловлювання. 5. Об‘єктом вивчення етики як філософської науки є: a. правила та санкції b. соціальні цінності c. правила гарної поведінки d. мораль 6. Визначте відповідність: Критерії визначення етичних концепцій Етичні концепції Задоволення, радість Евдемонізм Вдосконалення Гедонізм Задоволення природних спонукань Неотомізм Щастя Евфоризм Користь Етичний натуралізм Досконалість Утилітаризм Сходження до чистого бутя Перфекціонізм 9 7. Чи можна вважати «Золоте правило етики» універсальним? Спробуйте застосувати «золоте правило етики» в таких ситуаціях: a. два комерсанти домовляються про майбутню угоду b. вимушена допомога знайомому в невигідний для Вас час c. Вас обікрали d. на ринку Ви побачили, як у торговця вкрали кілька яблук e. у Вас за спиною Вам «перемивають кісточки» 8. Поясніть вираз: «Де сама справа за себе говорить, - слова ні до чого» (Цицерон). В чому суть цього виразу, якої форми благодійності він може стосуватися і чи стосується взагалі? 9. В даосизмі закликається робити добро всім: і злим і добрим. Чому? Чи згодні Ви з таким закликом? Спробуйте обґрунтувати його з точки зору благодійності. II. Навчальні завдання для самостійної роботи: Питання для контролю та самоконтролю: 1. У чому різниця між етикою як “практичною філософією” та етикою як “теорією моральності“? 2. Поясніть сенс наступних понять: “етика”, “мораль“, “моральність“. 3. Яке місце займає етика в системі філософських та гуманітарних знань? 4. На які основні етапи поділяється історія етичної думки? 5. У чому особливості етики як науки? 6. Які основні завдання етики в сучасних умовах? 7. Що є предметом та об‘єктом етики? 8. У чому різниця між науками, вивчаючими мораль? Як виникли терміни «етика» та «мораль»? 9. У чому сутність золотого правила моральності? 10. У чому сутність моральної оцінки? 11. У чому сутність моральної поведінки? 12. Як співвідносяться між собою знання та поведінка у моралі? Теми рефератів: 1. Моральні цінності у сучасному українському суспільстві. 2. Співвідношення моралі та права. 3. Співвідношення моралі та звичаїв. 4. Мораль і соціальна диференціація суспільства. 5. Етичні проблеми національних відносин. 6. Етика та інші науки про мораль. 7. Методологічні принципи етики. 8. Значення етики для сучасної освіти. Література: 1. Аболина Т.Г. Исторические судьбы нравственности (философский анализ нравственной культуры). - К., 1996. - 196 с. 2. Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. в 4 т. - М., 1984. - Т.4. - С. 54-77. 10 3. Бердяев Н А. О назначении человека. - М., 1993. - С.20-37. 4. Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность. (Философские раздумья о жизненных проблемах) // Этическая мысль: научно-публицист. чтения. - М., 1990. - С. 16-57. 5. Гусейнов А.А. Введение в этику. - М.: МГУ, 1985. - 208 с. 6. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. - М.: Гардарики, 2002. - С.9- 40. 7. Гусейнов А.А., Ирлитц Г. Краткая история этики. - М., 1987. - 589 с. 8. Дробницкий О.Г. Понятие морали: Историко-критический очерк. - М., 1974. - С. 3-23, 214-228. 9. Етика: Навч. посібник / В.О.Лозовой, М.І.Панов, О.А.Стасевська та ін.; за ред.проф. В.О.Лозового. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С.5-13. 10. Етика: Навч. посібник / Т.Г.Аболіна, В.В.Єфименко, О.М. Лінчук та ін. - К.: Либідь, 1992. - 328 с. 11. Зеленкова И.Л., Беляева Е.В. Этика: Уч. Пособие и Практикум. - Минск, 1997. - 320 с. 12. Золотухина - Аболина Е.В. Современная этика: история и проблемы: Учебник для вузов. - Ростов-на-Дону, 1998. - 448 с. 13. Кропоткин П.А. Этика. - М., 1991. - С.22-35. 14. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. - 3-тє вид. - К.: Либідь, 2001. - С.15-40. 15. Рікер П. Етика і мораль // Рікер П. Навколо політики. - К., 1995. - С.269 - 283. 16. Словарь по этике // Под ред. И.С.Кона. - 5-е изд. - М.: Политиздат, 1983. - 445 с. 17. Степаненко В.Ф. Етика в проблемних і аналітичних задачах: Навч. посібник. - К., 1998. - 270 с. 18. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 314-356. 19. Швейцер А. Культура и этика // Швейцер А. Благоговение перед жизнью. - М., 1992. - С. 83-108. 20. Шрейдер Ю.А. Этика: Введение в предмет. - М., 1998. - 271 с. 21. Этика: Словарь афоризмов и изречений / В.Н.Назаров, Е.Д.Мелешко (сост.). - М., 1995. - 335 с. Тема 2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕТИЧНОЇ ДУМКИ Ключові слова: благо, прекрасне, користь, чеснота, міра, щастя, евдемонізм, аскеза, гедонізм, апатія, атараксія, обов’язок, утилітаризм. Актуальність теми. Формування чітких уявлень про природу, сутність, властивості й функціях етики неможливе без вивчення її історії. Знання культурно-історичних підвалин етичних вчень дозволить студентам ясніше зрозуміти проблеми сучасної етичної думки. Загальна мета. Вивчити основні історичні етапи розвитку європейської етичної думки. Виявити наступність основних положень етики й зрозуміти їхню універсальну природу. Конкретні цілі:  розкрити сутність етичних норм;  охарактеризувати етапи їх формування й еволюції;  визначити основні проблеми етики й етапи їх подолання;  виявити фундаментальний зв'язок етики й філософії;  проаналізувати основні риси етичної думки, властиві різним культурно- історичним епохам. I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 1. Виникнення етики. Передетика. 2. Антична етика. 3. Християнська етика та етика Відродження. 4. Етика абсолютного обов’язку І. Канта. 4. Етика Нового часу (утилітаризм, волюнтаризм) і сучасна етика. 1. Виникнення етики. Передетика Як система моральних норм етика є невід'ємною частиною людства як колективного виду. Тією чи іншою мірою етика існує на всіх стадіях розвитку людства, зовні проявляючись у різних формах людських установлень: звичаїв, релігійних норм, законів. Будь-яка усвідомлена дія людини по відношенню до будь-чого: стосовно іншої людини, природи або самого себе, несе моральне навантаження й може бути оцінене з позиції моралі. Таким чином, говорити про виникнення етики можна тільки в частині її становлення як об'єкта знання. У якості самостійного напрямку наукових досліджень етика існує з часів класичної грецької філософії. Етичні мотиви існували вже в роботах найдавніших грецьких авторів від Гомера й Гесіода до ранніх філософів, так званих досократиків. Однак їхні етичні погляди не носили характеру цілеспрямованої побудови етичної теорії, а були включені в канву загальносвітоглядних ідей. Перші спроби виявлення й узагальнення моральних процесів виявляються в роботах піфагорійців, Анаксимандра й Геракліта. У цей час формуються загальні підходи теоретичного пізнання світу; приватні життєві ситуації співставляються 12 із загальними правилами, що стало основою для формування нормативної поведінки. Предметом етичних міркувань ранніх філософів виступає проблема співвідношення індивідуальної волі й суспільного добра, підпорядкування існуючого такому, що має бути. Розвиток полісної культури тягне встановлення нового типу соціальних відносин, що докорінно впливають на формування теоретичної самосвідомості, у рамках якої й формувалася етика. Для грецької філософії характерною є ідея проекції законів макрокосму на мікрокосм. Проблема співвідношення частин і цілого стає основною проблемою античної філософії. Завдання практичної філософії зводиться до знаходження методів для досягнення гармонії між макро- і мікрокосмом. У рамках даного завдання передбачається існування єдиного універсального світоустрою, доступного для осягнення розумом людини. Знаючи світовий порядок – логос, людина може згідно з цим законом змінити свої внутрішні якості – етос. У рамках уявлень про душу було сформоване поняття «чесноти», що є серединою між двома крайностями: надлишком і нестачею. До етики належать також поняття «міри» і «щастя». Міра – це оптимальний ступінь будь-якої якості душі. Проблема досягнення балансу між крайностями розглядалася античними філософами в рамках антитези розуму й почуттів. Останні незмінно тягнуть людину до надлишку або нестачі тих або інших властивостей душі. Отже, досягнення чесноти можливо винятково через установлення контролю розуму над почуттями. Розум виступає як керівний початок душі. Він потребує безперервного тренування в справі пошуку дійсного знання – мудрості. Щодо щастя в прадавній період було сформовано два протилежні погляди або шляхи досягнення. Перший – героїчний, що передбачав подолання людських можливостей і прагнення до ідеалу боголюдини. Під щастям, традиційно для героїчного епосу, розумілося досягнення досконалості, вищої майстерності й слави. Наприклад, для воїна щастя в здійсненні небувалих військових подвигів, гідних бути оспіваними аедами (аед – професійний виконавець епічних пісень). Розум у цьому випадку був необхідний для вибору оптимального шляху досягнення мети. Другий – шлях міри, заснований на смиренності тілесності й розвитку розуму. Щастя – шлях мудреця, воно недоступне людям непричетним мудрості. У докласичний період суспільно-регулятивні механізми полісного суспільства були ще не досить сформовані й моральні норми сприймалися суспільною свідомістю як безумовні встановлення, що є частиною світоустрою, подібно законам руху небесних світил. Чеснота належала не до моральності, а до способу світосприймання й була формою цільової життєвої установки. Якості людської душі оцінювалися по здатності особистості протистояти зовнішньому світу. Разом із тим у цей період закладаються уявлення про форми й способи суспільних відносин на основі людських, а не божественних установлень, тобто законів, соціальних і правових норм. 13 2. Антична етика До середини V в. до н.е. після перемоги греків у греко-перських війнах починається розквіт грецьких полісів. Завершується розкладання родоплемінного ладу. Чеснота здобуває вже не героїчні, а цивільні риси. Індивід повинен опікуватися не племенем або родом, а міською громадою, члени якої не пов'язані родинними узами. Основним центром розвитку культури, мистецтва й науки стають Афіни. Саме в Афінах, з їхнім демократичним устроєм, сформувалися найбільш сприятливі умови для розвитку нових форм соціальних відносин, заснованих на загальній цивільній рівності. Цивільні права забезпечувалися відповідною законодавчою базою. Загальна участь громадян у прийнятті державних рішень спричинила значне загострення протиріч приватних і суспільних інтересів, що потребувало вироблення єдиних морально-етичних норм, що забезпечують легітимність прийнятих рішень. Моральне обличчя громадян набуває великого значення для успішності в суспільних справах. У Платона в «Протагорі» читаємо наступне: «Коли ж справа стосується справедливості й інших цивільних чеснот, отут навіть якщо людина, відома своєю несправедливістю, раптом стане сама про себе говорити всенародно правду, то таку правдивість, яку в іншому випадку визнавали розважливістю, усі вважатимуть божевіллям: адже існує думка, що кожний, який би він не був насправді, повинен проголошувати себе справедливим, а хто не прикидається справедливим, той несповна розуму». З розшаруванням суспільства особисті інтереси все більше починають превалювати над суспільними, що веде до ослаблення суспільної моралі. Моральні норми набувають умовного характеру й підмінюються зовнішніми атрибутами моральності. Про конвенціональний характер людських установлень уперше заговорив Геракліт Ефеський, а в найбільш повній мірі розкрили й обґрунтували цю тему софісти й атомісти. Заслуга софістів полягає в кардинальній зміні напрямку дослідження людини. Колись філософи розвивали думку від космосу до людині. Софісти ж поставили людину в початок координат будь-якого пізнання. Протагорівське положення «людина є мірою усіх речей …» переводить людське буття в особливу форму реальності, сформовану самою людиною. Закони природи, як і закони людського гуртожитку, установлюються людьми на рівні суспільної свідомості. Людство в процесі колективної діяльності встановлює різні конвенції, необхідні для координації спільних дій. Умовність людських установлень софісти демонструють на прикладах: «Скіфи вважали прекрасним, щоб голову, що відтяв у вбитої людини, носив перед кінською головою, а позолотивши й посрібливши кості, пив з них і робив узливання богам; у греків же, якщо хто це й зробив, то навіть і в житло його ніхто не захотів би ввійти. Массагети, убивши батьків, поїдають їх, а в дітей виявляється спорудженою чудова могила; у Греції ж, хто це зробив, ховається в дурному вигляді й повинен умерти, тому що скоїв потворне й жахливе». Для софістів моральні норми є лише формою примусу людей. Знання традицій і соціальних норм дозволяє прогнозувати поведінку людей у тій чи іншій конкретній ситуації. Одні люди вміють використовувати це знання у власних цілях, інші – ні. 14 Софісти натуралістичного крила радикалізують антитезу природа – мистецтво, уважаючи правильним те, що відповідає природним властивостям речей і людей, а неправильним – привнесене людським мистецтвом. Етичні погляди Демокрита є наслідком і продовженням його атомістичної теорії. На думку Демокрита, прекрасне, справедливе, доброчесне і т.ін. – це лише встановлені людьми найменування корисних для виживання властивостей людини, що дають життя й задоволення. Однак людина не знає меж задоволенню і зловживає ним. Шлях розуміння міри лежить через розум, що осягає природу Космосу й людини. Розум сам по собі вже моральна цінність, а мудрець – єдиний носій моралі, оскільки він здатний визначати міру в усьому, що веде до досягнення щастя. Демокрит дає нове трактування щастя, яке, на його думку, є станом душі при внутрішньому самозадоволенні. Мудрець здатний постійно втримувати свій дух у стані безтурботного задоволення, позбавленого відтінку плотського задоволення. Такий стан він називав евтюмія (греч. evtumia – гарний настрій, достаток, радість) – це стан спокою, безтурботності й гармонії. Порушення стану безтурботності викликають пристрасті, що є причиною внутрішньої незадоволеності, що у свою чергу веде до страждання. Релятивізм софістів украй негативно впливав на суспільну мораль, що призвело до вигнання софістів з Афін. У якості реакції на суб'єктивізм софістів можна розглядати учення Сократа й сократиків, а також Платона. Саме Сократ зробив предметом свого дослідження моральні чесноти й намагався дати загальні визначення основним етичним поняттям, таким як «благо», «прекрасне», «чеснота», «користь», «щастя» тощо. Етика Сократа заснована на уявленні про світовий розум (грец. logos, nus). Концепція світового закону, що одночасно є єдиним божеством Всесвіту, що керують світовим процесом, бере свій початок в ученні Геракліта. Сократ уважав, що світ існує на основі єдиного закону, через який себе проявляє божество. Світовий закон – це втілення вищого блага й усвідомлення цього закону є сенсом життя кожної людини й веде до щастя. Нещастя, викликані неправильними рішеннями й діями людей, пов'язані з незнанням того, як чинити правильно й згідно світового закону. Етичний ідеалізм заснований на ідеї необоротності свідомості. Ця ідея виражена в Сократа в неявній формі через його уявлення про те, що людина, що досягла мудрості, тобто знання вищого світового порядку, усвідомлює всю повноту розумності й правильності світоустрою. Мудрець не може чинити неправильно, оскільки він знає, як чинити правильно. Моральні принципи Сократ розумів як безумовні, оскільки вони випливають із божественного закону. Людські ж закони, на думку Сократа, є проявом і відбиттям вищого закону, втіленого в людському знанні, і обов'язкові до виконання. Продовжуючи дослідження природи загальних понять, початі Сократом, Платон формулює свою теорію ідей – доконаних праобразів речей. Найважливішою із усіх ідей є ідея «блага», яка лежить в основі всього правильного й прекрасного. Однак залишається не розкритим Платоном питання про те, чи існують ідеї для «потворного» і «неправильного». І якщо таких ідей 15 немає, то яким чином можлива невідповідність чого-небудь «благу» і «прекрасному»? На ранніх етапах своєї творчості Платон дотримувався гедоністичних поглядів, але після побудови ідеалістичної концепції він докорінно змінив свої етичні погляди. Безумовність етичних норм заснована в Платона на їхній ідеалістичній природі. На його думку, серед інших існує й ідея держави. Ця ідея може бути втілена в реальності завдяки правлінню філософів-мудреців, чиї душі найбільшою мірою наповнені пам'яттю про бачені в ідеальному світі ідеї. В ідеальній державі всі сфери життя громадян строго регламентовані й контролюються правителями. Особистість, за Платоном, може існувати тільки в колективі ( тобто в державі). Особисті інтереси невід'ємні від інтересів суспільства, тому що із суспільством пов'язані всі духовні властивості людини. Індивідуальні тільки тілесні бажання, які необхідно пригнічувати або направляти в потрібне русло. Згідно з уявленнями Платона про душу, що складається із трьох частин, усі люди повинні бути розділені на три стани відповідно до тем, яка частина душі переважає: розумний початок, лютий і пристрасний. Люди, у яких переважає розумний початок, повинні керувати – це філософи-правителі. Лютий початок персоніфікує мужність воїнів. Початок пристрасний властивий людям низького походження, що керуються тілесними відчуттями, – ремісникам і хліборобам. Справедливість і щастя, на думку Платона, полягає в тому, щоб кожний займався тією справою, яка призначена йому від природи у відповідності зі структурою його душі. Перехід зі стану в стан – вища несправедливість, що порушує природний порядок речей. Аристотель увів у науковий обіг термін «етика» ( від грец. etos –характер, склад душі). Він був першим систематизатором наукового знання свого часу. У філософії Аристотель виділив окремі частини: теоретичні (метафізика, логіка, фізика) і практичні (політика, етика). Згідно з Аристотелем, моральність є придбаною якістю душі. Ми не народжуємося моральними від природи, а тільки здатними бути моральними. Будь-яка чеснота, на його думку – «похвальна придбана властивість душі». Розуму Аристотель відводить два завдання: одне – пізнавальне (діаноетичне), друге – стримування пристрастей (етична). Відповідно до функцій розуму виділяються й два типи чеснот: діаноетичні й етичні. Перші здобуваються в процесі освіти, а другі – у процесі виховання. До діаноетичних належать мудрість, кмітливість і розважливість. До етичних - мужність, помірність, щедрість, пишнота, великодушність, честолюбство, рівність, правдивість, люб'язність, дружелюбність і справедливість. Остання є найбільш важливою для спільного життя. У справі виховання чеснот найважливішу роль відіграє приклад, який повинен подавати вчитель своїм учням. Для досягнення етичних чеснот необхідно встановити контроль розуму над пристрастями. Чеснота взагалі розумілася Аристотелем як середина між двома протилежними вадами. Наприклад, мужність – це середина між безрозсудною хоробрістю й боягузтвом. Чесноти – не якості розуму, вони лише сполучені з розумом. 16 Рабство виправдовується Аристотелем як необхідний засіб для того, щоб вільні громадяни мали дозвілля, необхідне для саморозвитку. Крім того, за самою природою, одні люди створені для панування, інші – для підпорядкування. Поняття евдемонізм ( від грец. evdemonia – блаженство, щастя, процвітання) уведене в обіг Демокритом. Евдемонізм – методологічний принцип етики, що виражає прагнення людини до щастя. Демокрит, Аристотель, кіренаїки, епікурейці, кініки й стоїки сповідували індивідуалістичний евдемонізм; Сократ і Платон – соціальний евдемонізм. Позитивний евдемонізм припускає прагнення до задоволення в тій або іншій формі. Засновником Кіренейської школи був учень Сократа Аристип із Кірени. Основний сенс життя Аристип вбачав у задоволенні, тому що вважав його благом на противагу стражданню. Слідом за Демокритом і софістами Аристип уважав доступними розуму тільки афекти, створювані тілесними відчуттями. Причини самих відчуттів не доступні людському розуму. Задоволення, на його думку, свідчить про правильність дій людини, а страждання – про неправильність. Благо не може приносити страждання. Мудреця відрізняє від звичайних людей здатність панувати над своїми задоволеннями. Він насолоджується задоволенням, при цьому не потрапляючи в залежність. Він постійно контролює свій розум, звільняючи себе від переживань через події минулого або майбутнього. Зміст має тільки сьогодення, тому що тільки воно доступно почуттєвому сприйняттю. Найцінніші тілесні задоволення, тому що вони найбільш сильні й пов'язані з почуттєвим сприйняттям. Важливо уникати надмірного задоволення, яке може перейти у свою протилежність – страждання. У цьому полягає розуміння гедоністами міри. На відміну від гедонізму Аристипа, Епікур (засновник школи «Сад Епікура») віддає перевагу не фізичним, а витонченим духовним задоволенням. Духовне задоволення розуміється епікурейцями близько до вчення Демокрита: мудрець повинен бути задоволений собою. Незадоволеність бажань – наймогутніше джерело страждань. Для зменшення кількості незадоволених бажань слід обмежувати себе в бажаннях, задовольняючи задоволенням тільки ті потреби, які не можна не задовольняти без шкоди для здоров'я, як фізичного, так і психічного. Від усіх інших потреб слід відмовитися, для чого людині необхідні розсудливість і мудрість. В епікуреїзмі атараксія – незворушність душі, вільної від зайвих бажань. Розум важливий тільки практичний. Вивчення логіки й фізики необхідно, на думку Епікура, лише для того, щоб осягнути етичні закони й звільнити людину від марновірств і страху перед стихією. Негативний евдемонізм, на відміну від позитивного, передбачає не прагнення до задоволення, а відхід від страждання. Кінізм – одна з найбільш значних сократичних шкіл, заснована учнем Сократа Антисфеном Афінським. Шкільна доктрина заснована на радикальному самообмеженні. До основних характеристик учення слід віднести крайній індивідуалізм, суб'єктивізм і натуралізм. Кініки сповідували аскесис – граничне обмеження потреб до необхідних для підтримки життя; апедевсію – звільнення від усіх норм суспільства (культурних, правових, етичних); і автаркію – повну незалежність людини від суспільства й сім'ї. Етика кініків заснована на 17 натуралізмі й автаркії. Припустиме все, що природне, а всі штучні обмеження, що накладаються суспільством, повинні бути відкинуті. У стані самодостатності людина наближається до божества, яке теж ні від чого не залежить. Етика стоїків близька кінічній, але не настільки радикальна в прагненні до самообмеження. Стоїки відходять від евдемонізму й прагнуть виявити універсальні загальні етичні закони, засновані на об'єктивному знанні. Стоїками створена найбільш складна в Прадавньому Світі етична теорія, що мала величезний вплив на римську культуру й на християнство. Засновником Стої був Зенон Кітійський, що вважав себе продовжувачем учення Геракліта Ефеського. Згідно зі стоїчною доктриною, людина повинна прагнути до стану апатії (грец. безпристрасність, незворушність) – відчуженості від усіх афектів. Останні поділяються на чотири види: задоволення, відраза, потяг і страх. Щастя визначається стоїками як свобода людини від зовнішніх обставин. Світовий процес заздалегідь визначений, і доля людини підпорядкована долі. Мудрець здатний протистояти долі, зустрічаючи всі її удари непохитно. Завдання розуму побачити неминуче й прийняти його. Автори пізньої або Римської Стої, до яких належать Сенека, Епіктет і Марк Аврелій практично повністю зосередилися на етиці, а шкільна доктрина почала набувати рис народної релігії. Філософські погляди кініків і стоїків у значній мірі вплинули на формування християнської догматики й етики, а також підготували ґрунт для поширення й утвердження християнства на території Римської імперії. 3. Християнська етика та етика Відродження Основа християнської етики - тексти Священного Писання, а також їхнє тлумачення Батьками Церкви й пізнішими богословами. В основі християнської моралі лежить антитеза моральний абсолют (Бог) – вільна воля, уражена гріхом (людина). Морально тільки те, що не суперечить обов’язку людини – любові до Господа й служінню Йому. Золоте правило моральності, що виражає моральну основу християнства: «І так у всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними, тому що в цьому закон і пророки» [«Нагірна проповідь»: Матф. 7, 12]. У рамках християнської доктрини розвинена й гранично радикалізована антитеза духовне – матеріальне. Доктринальна ідея християнства – примат моралі над буттям. Мораль ототожнюється з любов'ю, яка виступає в християнстві в якості універсального морального підгрунтя буття, як в онтологічному, так і в соціальному його аспектах. Буття – матеріальне втілення любові Господа. Втілення любові людини – самопожертва, через яку людська сутність наближається до своєї споконвічної, тобто непорочної, природи. Для зменшення можливих різночитань основного морального принципу, у християнстві вироблений звід формалізованих моральних заборон, відомих як «десять заповідей». Для Відродження характерний відхід від панування теології й повернення до ідей античних філософів, зокрема до теорії «природнього права» стоїків. Розвиваються теорії суспільного договору (Томас Гоббс «Левіафан»; Джон Локк 18 «Другий трактат про цивільне правління»; Жан-Жак Руссо « Про суспільний договір». В етиці, як і в інших сферах людської діяльності, відбуваються спроби раціонального обґрунтування християнських світоглядних установок. В Англії розвивається теорія природньої моральності (представники: Френсис Бекон і Томас Гоббс). Природні закони доповнюють і підтверджують божественні. В основі етичної теорії лежить антитеза особистість – суспільство. Гоббс, відправляючись від аристотелівського визначення: «людина є політична тварина», визначає форму людського гуртожитку – «війна всіх проти всіх». У результаті загальної боротьби в суспільстві формуються моральні норми, релігія й позитивне право. 4. Етика абсолютного обов’язку І. Канта Етичне учення Іммануїла Канта, в основному, викладене в «Критиці практичного розуму». В основі моральності – добра воля людини. Воля – це властивість розуму. Вона не має нічого емпіричного. Розум містить у собі апріорні ідеї Бога, волі й безсмертя душі. Згідно з Кантом, необхідно чинити так, ніби Бог і воля існують, незважаючи на їхню недовідність. Основна антитеза морального учення Канта: воля – абсолютний закон. Моральність учинку визначається його мотивом. Моральним може бути тільки той учинок, який зроблений винятково з поваги до абсолютного закону. Іншого морального мотиву не існує. Практичний розум — це совість, що керує нашими вчинками за допомогою максим (ситуативні мотиви) і імперативів (загальнозначущі правила). Імперативи бувають двох видів: категоричні й гіпотетичні. Гіпотетичний імператив вимагає, щоб дії людини були корисними. Категоричний імператив вимагає дотримання обов’язку. Основним законом етики Кант проголосив категоричний імператив (вищий апріорний моральний принцип) – моральний закон, тобто внутрішнє веління, яке повинне бути формальним: 1) «чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом». 2) «чини так, щоб ти завжди ставився до людині й у своїй особі, і в особі всякого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього, як до засобу». 3)»принцип волі кожної людини як волі, усіма своїми максимами, що встановлює загальні закони». 5. Етика Нового часу (утилітаризм, волюнтаризм) і сучасна етика Теоретичне підгрунтя утилітаризму бере початок від античного евдемонізму. Термін «утилітаризм» ( від лат. utilitas — користь, вигода) уведений Джоном Стюартом Міллем, послідовником основоположника теорії утилітаризму Джеремі Бентама. За своєю ідейною спрямованістю утилітаризм протилежний етиці обов’язку Канта. В основі утилітарної моралі – користь. Моральною є та поведінка, яка веде до користі людства. Ступінь корисності визначається рівнем переваги задоволення над стражданням. За формулюванням Бентама, морально те, що «приносить найбільше щастя найбільшій кількості людей». 19 Усі люди, згідно Бентаму, прагнуть до задоволення своїх бажань. Щастя або користь полягає в задоволенні, але за відсутності страждання, тобто щастя полягає в чистому, тривалому і безперервному задоволенні. І задоволення, і користь трактувалися Бентамом гранично широко: насолода – це будь-яка насолода, у тому числі чуттєва, користь – будь-яка користь, у тому числі вигода. Фрідріхом Ніцше по-новому поставлена проблема етики. Етична установка Ніцше близька ідеям античних софістів. Радикальний декартівський сумнів Ніцше застосовує до моральних законів, як і до всього, що обмежує волю особистості. Розвиваючи ірраціональну онтологію А. Шопенгауера, Ніцше стверджує примат волі над розумом. Християнська мораль, як і саме суспільство, їй підпорядковане, оголошуються Ніцше інструментом слабких для захисту від сильних. Мораль підрозділяється для Ніцше на два види: мораль панів і мораль рабів. Для пояснення природи рабської моралі Ніцше вводить поняття «ресентимент» (фр. – злопамят’ність, озлоблення). Цей термін Ніцше вводить для позначення складного психологічного комплексу, викликаного усвідомленням неможливості підвищити свій статус у суспільстві. Цей комплекс формується в результаті тривалого переживання таких емоцій як злість, сором і розпач, викликаних приниженням власної гідності й негативною самооцінкою особистості. Спогад і повторне переживання цих емоцій призводять до формування почуття заздрості й ненависті до більш успішних особистостей. Усвідомлення власного безсилля, нездатності реалізувати жагу помсти веде до формування альтернативної системи цінностей, у рамках якої сильний і слабкий міняються місцями. Ніцше називає ресентимент уявлюваною помстою, помстою неспроможного, витиснутою ненавистю, вигадництвом зла. Це гнів, який не переходить у вчинок, а обертається всередину й стає формою самоотруєння душі. Співчуття і будь-яка жертовність розглядаються Ніцше як спадкоємна душевна слабкість. Слабкі особистості повинні бути принесені в жертву сильним для перетворення людства. Природний відбір повинен привести до влади тих, хто гідний її за своїми природними властивостями. Основна ідея моралі сильних може бути виражена в практичній установці «падаючого підштовхни». Сучасна етика втратила властиву класичній етиці універсальність. У теоретичній частині сучасна етика займається дослідженням сутності етичних категорій, таких як добро, зло, щастя, обов’язок і т.ін. Сучасна прикладна етика розвивається у формі професійної етики різних сфер людської діяльності. Під впливом постмодерністських теорій почала розвиватись гендерна етика. Цільові навчаючі завдання: 1. Як Ви розумієте висловлення Протагора «людина міра всіх речей …» стосовно до етики? 2. Прокоментуйте слова Ніцше: «Три перетворення духу називаю я вам: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною стає лев». 3. (Иоан. 15:13) «Немає більше тієї любові, як якщо хто покладе душу свою за друзів своїх», - як ці слова Христа пов'язані з етикою інквізиції? 20 4. Як Ви розумієте кантівське формулювання категоричного імперативу «вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людині й у своїй особі, і в особі всякого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього як до засобу»? 5. Автором концепції етичного ідеалізму є: a. Сократ b. Платон c. Аристотель d. Кант 6. Автором «Нікомахової етики» є: a. Аристотель b. Демокрит c. Платон d. Епікур 7. Увів у філософську практику поняття «рессентимент»: a. Ф. Ніцше b. Дж. Бентам c. Сократ d. Протагор 8. Засновником утилітаризму є: a. Дж. Бентам b. Ф. Ніцше c. І. Кант d. Сенека II. Навчальні завдання для самостійної роботи: Питання для контролю й самоконтролю: 1. У чому суть концепції евдемонізму? 2. Чому етика софістів антинормативна? 3. Назвіть основні етичні концепції античної Греції. 4. У чому суть гедоністичної етики? 5. Що таке аскеза? 6. Для чого необхідно прагнути до атараксії? 7. Розкрийте підстави кантівського категоричного імперативу. 8. Що таке «рессентимент»? 9. Які підвалини етики утилітаризму? 10. Охарактеризуйте стан сучасної етики. Теми рефератів: 1. Етичний ідеалізм Сократа. 2. «Нікомахова етика» Аристотеля. 3. Християнська етика. 4. Гедоністична етика. 5. Етика утилітаризму. 6. Етика І. Канта. 7. Етика Ф. Ніцше. 21 8. Сучасна етика. 9. Медична етика. Література: 1. Аристотель. Никомахова этика//Соч.: В 4 т. – М., 1976-1983. 2. Вундт В. Этика: исследование фактов и законов нравственной жизни. – СПб., 1887. 3. Гоббс Т. Человеческая природа//Соч.: В 2 т. – М., 1977. Т. 2. 4. Гусейнов А. А., Иррлитц Г. Кратная история этики. – М., 1987. 5. Джафарли Т. М. Из истории домарксистской этики. – Тбилиси, 19ТО. 6. Диоген Лазртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986. 7. Дробницкий О. Г. Понятие морали: историко-критический очерк. – М., 1974. 8. Иванов В. Г. История этики средних веков. – Л., 1984. 9. Иодль Ф. История этики в новой философии: В 2 т. – М., 1896-1898. 10. Кропоткин П. А. Этика. – М., 1990. 11. Марк Аврелий Антоний. Размншления. – Л., 1985. 12. Материалисты Древней Греции. – М., 1955. Тема 3. СУТНІСТЬ, ПОХОДЖЕННЯ ТА ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК МОРАЛІ Ключові слова: мораль, природа моралі, походження моралі, надприродне трактування, натуралістичні трактування, соціально-історичні трактування, сутність моралі, поведінка, норми, історичний розвиток моралі. Актуальність теми. Мораль пройшла довгий історичний шлях розвитку, аби стати певним соціальним феноменом, яким вона є зараз. Дослідження природи, походження та розвитку моралі дозволяє краще зрозуміти її соціальну сутність. Загальна мета. Розкрити сутність моралі через дослідження її походження та історичного шляху розвитку. Конкретні цілі:  пояснити сутність та специфіку моралі як соціального феномену;  охарактеризувати ключові трактування походження моралі;  проаналізувати історичне становлення моралі. I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 1. Мораль, її сутність та специфіка. 2. Природа та походження моралі. 3. Історичний розвиток моралі. 1. Мораль, її сутність та специфіка 22 Мораллю називають систему поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Це практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протистояння добра і зла. Мораль є особливою формою суспільної свідомості та вид суспільних відносин. Мораль спирається не на силу й авторитет установ, що змушують дотримуватися конкретних норм, правил, приписів, а на свідомість – колективну та індивідуальну, на силу особистісного переконання, громадську думку, авторитет окремих осіб. Мораль через систему своїх вимог звертається до кожної людини. Основу моралі становлять переконання, звичаї, традиції. Вона охоплює собою усі сфери соціального буття людини та є свідченням її певного рівня розвитку, духовної зрілості, характеру відносин з оточуючими і світом. Не можна не відзначити очевидну гуманістичну спрямованість норм моралі. За своєю сутністю мораль є досить цікавим та суперечливим феноменом. Норми моралі формуються у наказовий спосіб, вказуючи на те, що саме повинно бути і яким повинно бути. Таким чином, мораль виступає певним примусом, втручанням у свободу людини, що саме по собі вже граничить з аморальністю. Моральні норми мають доволі загальний характер, на відміну, скажімо, від правових норм, які часто регламентують поведінку людини дуже детально. Моральні норми є найконсервативнішими: аби вони змінилися часто потрібні суттєві зміни у колективній та індивідуальній свідомості, а також чималий час. Додержання моральних норм здійснює безпосередньо сама людина, а контролює цей процес суспільство, зокрема, за допомогою громадської думки та системи неформальних санкцій. 2. Природа та походження моралі Питання про природу моралі та її походження завжди були дискусійними у науковій спільноті. Доречно виділити принаймні три різні позиції, кожна з яких оперує своїми аргументами. 1. Надприродне трактування, зокрема релігійне. Згідно цього підходу, мораль виникла кілька тисяч років тому, і вона має божественне походження. Кожен отримує її як у вигляді «природного морального закону» (внутрішнього), так і у вигляді богооткровенного (зовнішнього) закону. Головний феномен моралі – добро – тлумачиться як втілення божественної волі. Род людський аж ніяк не може бути істинним джерелом моралі, бо якби так було, людина установила б такі правила, які легко було б виконувати, тоді як справжня високоморальна поведінка потребує значних особистісних зусиль. Таке трактування моралі підкреслює її універсальний, загальнолюдський характер, адже божественні приписи розповсюджуються на всіх людей без винятку, незалежно від їх статків або соціального походження. Проте надприродне трактування звужує роль людини у розвитку моралі до пасивного приймача, що має без будь-яких сумнівів «взяти» вже готову, довершену моральну систему. 23 Складними є й інші питання, що неминуче витікають з надприродного трактування. Якщо Бог усеблагий, то звідки береться зло? Чи творить Бог за законами Добра (у такому разі моральні закони вищі за Бога), або ж Добро встановлює сам Бог (тоді мораль є нічим іншим, як свавіллям, хай і божественим)? 2. Натуралістичні трактування. Прибічники цього підходу вважають, що мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин, що було необхідним для виживання виду в боротьбі за існування. Це трактування може протистояти релігійному у випадку, коли природа береться як субстанція, що самостійно розвивається. Своє чітке оформлення натуралістична теорія отримала у працях Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна. Останній, наприклад, дійшов висновку, що моральне начало людини є нічим іншим, як розвитком інстинкту товариськості, властивого майже всім живим істотам. Ч. Дарвін зазначав, що багато почуттів і здібностей, якими пишаються люди, можна виявити і в тварин, серед них є й моральні почуття. На думку Г. Спенсера, у процесі еволюції мораль стала засобом пом’якшення боротьби егоїзму і альтруїзму, якими наділена жива природа, зокрема, людина. До натуралістичних концепцій походження моралі відносять також антропологічні, в яких людині приписується певна незмінна природна схильність. Так, прихильники евдемонізму визначальним у людині вважають прагнення до щастя, досягнення якого і є сенсом життя та основою моральних вчинків. Згідно іншої антропологічної теорії – гедонізму – людина від природи має потяг до насолод, що виступають як вище благо і критерій людської поведінки. Добром є те, що приносить насолоду, а злом – те, що спричиняє страждання. Натуралістичні трактування завжди критикувалися за так званий редукціонізм – спробу звести вище (моральні стосунки між людьми) до нижчого (поведінці тварин, вроджених інстинктів). Проте не можна не відзначити, що цей підхід зайвий раз підкреслює важливість біологічних передумов виникнення моралі, роль біологічних факторів у повсякденній поведінці людини та розвитку людської цивілізації. 3. Соціально-історичні трактування. Серед прибічників соціально- історичного підходу до походження моралі слід, передусім, згадати Арістотеля, Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббса, М. Вебера, Е. Дюркгейма. Мораль виникла як реакція на соціальну потребу в узгодженні, регулюванні й координації процесів взаємодії, виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах розвитку родоплемінного ладу – цю головну тезу так чи інакше поділяють усі представники згаданого ідейного табору. Окремо слід відзначити позицію марксистської етики, згідно якої мораль історично виникла як регулятор першх колективних трудових відносин. Саме колективна праця створила людину такою, якою вона є, ставши джерелом усього людського (суспільного) в ній. Від початку керуючись доморальною регуляцією, з розвитком соціальних відносин (а саме – внаслідок виокремлення родів в племені, розподілу праці за віком та статтю тощо) трудова діяльність первісних 24 людей стала потребувати загальної моральної регламентації та моральної регуляції суперечностей, що виникали. Таким чином, праця стала підґрунтям для виникнення та розвитку моралі. 3. Історичний розвиток моралі Прийнято вважати, що мораль виникла у родовому суспільстві. Перша моральна регуляція здійснювалася за допомогою різнорідних приписів, звичаїв, норм. Елементи моралі можна виокремити в таких первісних віруваннях, як: анімізм (віра в існування духів, одухотворенність усього живого), тотемізм (віра у спорідненність роду або племені з явищами природи, рослинами, тваринами), антропоморфізм (наділення людськими якостями явищ природи, тварин тощо), фетишизм (віра у надприродні властивості матеріальних об’єктів), магія (уявлення та ритуальні дії, засновані на вірі у можливість впливу на навколишній світ надприродним шляхом). Усвідомлення необхідності працювати, захищати свій рід, прагнення загальної покірності, певні табу, обряди, ініціації (посвячення) – усе це стало першою історичною практикою у встановленні первісних моральних відносин. У рабовласницькому суспільстві, що прийшло на зміну первіснообщинному, моральні стосунки між людьми істотно змінилися, адже панівною формою соціального зв’язку стало рабство. Хоч раби і були цілком бесправними, проте довго утримувати їх у покорі лише примусом було неможливо, і це спричинило появу нової моральної саморегуляції. Рабам нав’язувалася думка про природність рабства як такого, про те, що хазяїн та його сім’я є його природними повелителями, покликанними замінити рабу втрачені рід та батьківшину. Аналізізуючи мораль рабовласницького суспільства, завжди звертають увагу на разючі відмінності у моральних стосунках в країнах Азії, Африки (для багатьох з них були характерні деспотизм, безправ’я, свавілля, жорстокість) та аналогічних в античних рабовласницьких містах-державах (полісах), зокрема Афінах, де серед вільних громадян домінували свобода висловлювань, захист гідності незалежно від статусу людини (особливо це було характерно Давньому Риму), цінувалися такі високі моральні якості, як мужність, щедрість, великодушність, лагідність, товарискість, справедливість, у той же час засуджувалася ціла низка моральних вад. Проте більш глибокий аналіз демонструє певну спорідненність розвитку європейської моралі з мораллю в інших регіонах світу. Наприклад, фундаментом давньоримського суспільства, як і багатьох східних культур, була родина з батьком на чолі, який мав беззаперечний авторитет, розпоряджався майном і долею членів родини, відправляв молитви й релігійні обряди. Особливістю моралі феодального суспільства був механізм реалізації вимог, втілених у моральних кодексах різних соціальних груп. Слід зазначити, що життєдіяльність людини феодального суспільства була строго регламентованою її станово-корпоративним статусом та соціальною приналежністю. Тому самостійна моральна позиція так чи інакше зводилася до усвідомлення свого статусу (наприклад, «селянин», «феодал», «дворянин»), а вже тут діяли кодекси поведінки. Саме у феодальному суспільстві зародилася так звана дворянська 25 мораль, основу якої склали благородні манери поведінки, а честь шанувалася як головна духовна цінність, що вища за будь-яке багатство. Феодальне суспільство було схожим на велику сім’ю, де взаємини між людьми (а фактично – між соціальними групами) уподібнювалися до стосунків батьків та дітей. Тому це суспільство по праву можна назвати патерналістським – тобто таким, де домінують моральні норми покровительства, опікунства старшого над молодшим, багатшого над біднішим, сильнішого над слабшим. Патерналізм, з одного боку, та розвинута релігійність, з іншого, сприяли порозумінню між представниками різних соціальних груп: той же феодал не міг проявити жорстокість та свавілля по відношенню до селянина, адже останній мав таку ж безсмертну душу, також був дитиною Отця небесного. Епоха Відродження пройшла під знаком боротьби нового зі старим, кризи феодалізму і зародження капіталізму, що проявилося в антифеодальних рухах, релігійних війнах, збільшенні кількості вільних жителів у містах. Тому не дивно, що духовне життя Епохи Відродження було налаштованим на гуманістичні цінності, на «пробудження» особистості та звільнення її від обмежень феодального суспільства. Саме у цей час розгорнулася широка полеміка про право людини на свободу як вирішальну ознаку її існування, були запропоновані утопічні теорії, що проголошували свободу та рівність людей, а духовне життя і наука позбулися релігійного тиску. Буржуазне суспільство виявилося, мабуть, останнім визначальним етапом історичного розвитку моралі. В цей період був зруйнований феодальний уклад суспільного життя (зокрема, його неефективний, нераціональний спосіб виробництва, який гальмував економічні зрушення) і суспільні відносини, що ґрунтувались на пануванні й підлеглості, були піддані осуду такі моральні людські якості, як неробство, паразитичний спосіб життя, марнотратність. Натомість суттєвою ознакою нової буржуазної моралі став індивідуалізм, що втілився у системі вільної конкуренції, відкриваючи перед кожним широке поле соціальної діяльності. Індивідуалізм явився основою нового суспільства, «запустивши» в дію механізм безмежного саморозвитку на основі ринкових відносин. Так сформувався новий тип особистості – з вільною ініціативою, активним ставленням до життя, заповзятістю, чесністю у відносинах тощо. Вважалося, що вільна людина нового типу має всі підстави бути морально досконалою та щасливою. Цільові навчаючі завдання: 1. Чи можна стверджувати, що мораль прнизує усі сфери людської життєдіяльності? Обґрунтуйте свою відповідь. 2. Мораль – це: a. наука про норми людської поведінки b. матеріальна сфера життя суспільства c. синонім поняття «етикет» d. сукупність усвідомлюваних принципів, правил, норм, що регулюють поведінку 3. «Кожна людина отримує мораль у вигляді двох законів – зовнішнього і внутрішнього». Це твердження відноситься до: 26 a. соціально-історичних трактувань походження моралі b. надприродного (релігійного) трактування походження моралі c. натуралістичних трактувань походження моралі 4. «Мораль виникла як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин». Це твердження відноситься до: a. соціально-історичних трактувань походження моралі b. надприродного (релігійного) трактування походження моралі c. натуралістичних трактувань походження моралі 5. Марксистська етика пов’язує походження моралі з: a. тваринними інстинктами b. божественною природою c. прагненням людини до щастя d. регуляцією перших колективних трудових відносин 6. Яким чином колективна праця вплинула на розвиток моралі? Відповідь обґрунтуйте. 7. Мораль виникла у: a. рабовласницькому суспільстві b. родовому суспільстві c. феодальному суспільстві 8. Панівною формою соціального зв’язку у рабовласницькому суспільстві є: a. ринкові відносини b. рівність людей перед законом c. патерналізм d. рабство 9. Моральні кодекси були механізмом реалізації моральних вимог у: a. родовому суспільстві b. рабовласницькому суспільстві c. феодальному суспільстві d. буржуазному суспільстві 10. Домінуючою ознакою буржуазної моралі є: a. рабство b. патерналізм c. індивідуалізм d. гуманістичні цінності 11. Спираючись на відомі Вам тенденції історичного розвитку моралі, презентуйте власні роздуми за темою «Якою я бачу мораль майбутнього?». II. Навчальні завдання для самостійної роботи: Питання для контролю та самоконтролю: 1. Що таке мораль? Яка її сутність? 2. У чому полягають особливості норм моралі у порівнянні з іншими нормами? 3. Яка сутність надприродного (релігійного) трактування походження моралі? 4. Схарактеризуйте натуралістичні трактування походження моралі. 5. У чому полягає схожість та відмінність двох антропологічних теорій про походження моралі – евдемонізму та гедонізму? 27 6. Яка специфіка соціально-історичного трактування походження моралі? 7. Чим характеризується мораль на перших етапах свого історичного розвитку – родове суспільство, рабовласницьке суспільство, феодальне суспільство? 8. Як змінилася мораль в Епоху Відродження? 9. Схарактеризуйте головні ознаки буржуазної моралі. Теми рефератів: 1. Трактування сутності та походження моралі. 2. Походження моралі та її соціальна природа. 3. Марксистська етика про походження моралі. 4. Історичний розвиток моралі. 5. Мораль та культура. 6. Людина як джерело моралі. 7. Мораль родового суспільства. 8. Мораль рабовласницького та феодального суспільств. 9. Антагонізм буржуазної та комуністичної моралі. 10. Тенденції розвитку моралі в сучасному суспільстві. Література: 1. Анисимов С.Ф. Мораль и поведение. – М., 1986. 2. Апресян Р.Г. Природа морали // Философские науки. – 1991. - № 12. – С. 53-64. 3. Бакштановский В.Н., Согомонов Ю.В. Социология морали: нормативно- ценностные системы // Социс. – 2003. – № 5. – С. 8-19. 4. Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность. – М., 1990. 5. Валеев Д.Ж. Происхождение морали. – Саратов, 1981. 6. Гусейнов А.А. Сослагательное наклонение морали // Вопросы философии. – 2001. – № 5. – С. 3-32. 7. Гусейнов А.А. Социальная природа нравственности. – М., 1974. 8. Етика: навчальний посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О.А. Стасевська та ін.: За ред. Проф. В.О. Лозового. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 224 с. 9. Етика: навчальний посібник / Т.Г. Аболіна, В.В. Єфименко, О.М. Лінчук та ін. – К.: Либідь, 1992. – 328 с. 10. Капустин Б.Г. Различие и связь между политической и частной моралью // Вопросы философии. – 2001. – № 9. – С. 3-24. 11. Крутова О.А. Человек как творец морали. – М., 1985. 12. Малахов В.А. Етика: курс лекцій: Навч. Посіб. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001. – 384 с. 13. о. Игнатий Крекшин Метафизика зла // Вопросы философии. – 2001. – № 12. – С. 128-139. 14. Прокофьев А.В. О возможностях реабилитации идеи коллективной ответственности // Вопросы философии. – 2004. – № 7. – С. 73-85. 15. Седова Н.Н. Морально-нравственные ориентации и социальная активность // Социс. – 2004. - № 8. – С. 88-94. 16. Этика: Учебное пособие / Под ред.проф. В.А. Лозового. – Харьков: Право, 2006. – 248 с. Тема 4. СТРУКТУРА МОРАЛІ ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ Ключові слова: мораль, структура моралі, моральна свідомість, моральна діяльність, моральні відносини, моральні почуття, моральний ідеал, моральні переконання, моральний вчинок, моральність, функції моралі. Актуальність теми: Дослідження структурних елементів моралі, їхнього взаємозв`язку, а також функцій, що їх виконує мораль у суспільстві, дає можливість більш чітко уявити сутність моралі та її роль у суспільстві. Загальна мета. Розкрити структуру моралі, охарактеризувати кожен з її елементів та дати оцінку соціальній значущості моралі через виокремлення її соціальних функцій. Конкретні цілі:  розкрити структуру моралі та охарактеризувати кожен її елемент;  пояснити взаємозв`язок структурних елементів моралі;  обґрунтувати соціальну значущість моралі через розкриття її соціальних функцій. I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 1. Структура моралі та її елементи. 2. Основні функції моралі. 1. Структура моралі та її елементи Зазвичай, говорячи про структуру моралі, виділяють три її елементи – моральна свідомість, моральна діяльність та моральні відносини. Вони є взаємопов’язаними, породжуючи цілу систему прямих та зворотніх зв’язків. Поза свідомістю моралі не існує. Моральна свідомість – складний, суперечливий феномен духовної культури. Моральна свідомість – вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись, відображення в свідомості людини принципів і норм моралі, які регулюють взаємини людей, їх ставлення до громадських справ, до суспільства. Безпосередній зміст моральної свідомості – це сукупність певних норм, заборон, вимог до людської поведінки, моральні принципи, моральні мотиви, ціннісні орієнтації тощо. Вищою цінністю моральної свідомістю є ідея Добра. Моральна свідомість функціонує на двох рівнях – емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного. За походженням і змістом моральні почуття є соціальними, вони формуються і розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою виховання і самовиховання. Моральні почуття – це стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових реакцій в різних ситуаціях, її суб’єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих явищ суспільного життя, суспільства у цілому. Почуття, переживання є основою 29 мотивів, ціннісних орієнтацій, ідеалів. Моральний ідеал – найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала. Емоційно-почуттєвий рівень пов’язаний з реакціями особистості на стосунки між людьми. Реакції виявляються у почуттях симпатії або антипатії. Раціонально-теоретичний рівень моральної свідомості виражається у системі моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи, ідеали, оціночні судження, поняття. Почуттєвий і раціональний рівні індивідуальної моральної свідомості є основою моральних переконань – тобто стійких, свідомих моральних уявлень людини (норми, принципи, ідеали), відповідно до яких вона вважає за потрібне діяти. Залежно від носія моральну свідомість поділяють на суспільну (моральні погляди й оцінки певних груп людей) та індивідуальну (моральні погляди й оцінки індивідів). Основними елементами суспільної моральної свідомості є моральні вимоги та моральні цінності, що виражає суспільство. Проте суспільна моральна свідомість акумулює не тільки і не стільки моральну практику сучасників, а значною мірою використовує досвід минулих поколінь та історичних епох. Складовими індивідуальної моральної свідомості (самосвідомості) також є моральні вимоги і моральні цінності, проте ті, що пізнані та засвоєні людиною. Вони проявляються в моральних мотивах і ціннісних орієнтаціях особистості, почуттях сумління, честі, обов’язку, совісті, гідності, справедливості тощо. Про моральну свідомість важко сказати щось конкретне, пока вона не втілиться у відчутні дії або вчинки людей, тобто у діяльність. Моральної діяльності у чистому вигляді не існує, оскільки мораль пронизує усі сфери життя та усі види діяльності людини, в кожній з яких рано чи піздно відшукується певний моральний аспект. Можна виділити два підходи до розуміння сутності моральної діяльності. Згідно першого (ширшого), діяльність є моральною, якщо вона узгоджується з нормами, вимогами, цінностями моралі. Згідно ж другого (вужчого) підходу, моральною можна вважати лише ту діяльність, що базується на усвідомленому ствердженні її суб’єктом певних моральних цінностей. Це дає підстави стверджувати, що моральний вчинок (який вважається джерелом моральної діяльності) є рідкісним явищем, адже він є практичним актом цілеспрямованого ствердження тих чи інших моральних цінностей у ситуації, коли вони піддаються сумніву або заперечуються. Моральна діяльність і моральна свідомість взаємно породжуються і взаємно зумовлюються, існуючи одна завдяки іншій, адже будь-які моральні дії включають у себе роботу свідомості (мислені, почуттєві, вольові компоненти), але не вичерпуються нею, оскільки передбачають своє практичне втілення в реальній дійсності як певний результат. Здійснюючи моральний вчинок, людина вступає в певні відносини з іншими людьми, із суспільством. Сукупність таких вчинків, моральних аспектів діяльності соціальних суб’єктів складає своєрідну «моральну тканину», сітку суспільства. Такі суспільні відносини називаються моральними відносинами. 30 Моральні відносини – це система моральних цінностей, що реалізується у суспільстві, це ті зв’язки і залежності, у які включаються люди в процесі життєдіяльності на основі вироблених суспільних вимог і особистих переконань. У моральних відносинах людина є і суб’єктом їх (адже реалізує свої ціннісні орієнтації, цілі) і об’єктом (бо вони існують незалежно від неї, накладаючи на людину певні обов’язки). Як особливий тип суспільних відносин моральні відносини можна по-різному класифікувати, наприклад, за сферами жит- тєдіяльності людей (відносини в політичній, економічній, професійно-трудовій, сімейно-побутовій та інших сферах) або в залежності від об’єкту (ставлення до дітей, до людей похилого віку, до праці, до держави тощо). Моральна діяльність та моральні відносини разом утворюють так звану моральну практику або моральність, що є втіленням усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки у реальному житті, у стосунках з оточуючими, у відношенні до оточуючого середовища. 2. Основні функції моралі Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у суспільстві визначаються, передусім, її соціальними функціями, серед яких виділяють наступні: 1. Регулятивна функція. Зазвичай саме цю функцію моралі вважають головною, адже зміст моралі становлять вимоги, що так чи інакше регулюють поведінку людини (у всіх сферах її життєдіяльності), різних соціальних суб’єктів, суспільства у цілому. 2. Світоглядна (ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль як складову частину узагальнених поглядів особистості, спільноти, су- спільства на моральні відносини, як вмістилище життєво важливих орієнтирів про щастя, призначення людини, сенс життя, гідність тощо. 3. Пізнавальна функція. За допомогою моралі індивід одержує уявлення про норми поведінки, що пред’являє йому суспільство, дізнається про добро і зло, пізнає свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей, власні та людські моральні якості. Таке пізнання здійснюється з позицій загальнолюдських моральних цінностей, морального ідеалу. 4. Соціалізуюча (гуманізуюча) функція проявляється, перш за все, в олюдненні індивідів через моральну практику. Мораль створює орієнтир людяності, і саме у цьому вбачається її гуманістична роль. 5. Виховна функція – це свідоме, цілеспрямоване формування людини на загальнолюдських моральних цінностях. Завдяки моралі створюються уявлення індивіда про добро і зло, гідність і честь, справедливість, і це сприяє його самовдосконаленню, розвитку механізмів моральної саморегуляції, формуванню самосвідомості, виробленню практичних навичок жити і діяти згідно суспільних вимог. 6. Оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку (самооцінку), яка є виразом моральних переконань та здійснюється за допомогою понять моральної свідомості (добро, зло, справедливість, совість, честь тощо). 31 7. Орієнтуюча (диференціююча) функція. Мораль допомагає людині орієнтуватися у світі цінностей, вчить ставитися до них диференційовано, віддаючи перевагу вищим цінностям. 8. Комунікативна функція. Мораль сприяє міжособистісним стосункам людей, опосередковує їх, створює середовище для змістовного спілкування. Виокремлення функцій моралі є доволі умовним, адже у реальному житті вони нерозривні та доповнюють одна одну: мораль одночасно і регулює, і оцінює, і виховує, і орієнтує людину. Через свої соціальні функції мораль об’єднує та гармонізує інтереси індивідів, соціальних груп, суспільства у цілому. Цільові навчаючі завдання: 1. До структури моралі входить: a. моральна свідомість b. моральний закон c. моральна діяльність d. моральна людина e. усі згадані елементи 2. Які чинники, на Ваш погляд, у більшій мірі формують моральну свідомість людини? Відповідь обґрунтуйте. 3. Який існує зв’язок між моральною свідомістю та моральною діяльністю? Дайте розгорнуту відповідь. 4. Моральну практику, тобто моральність, утворюють: a. моральні відносини і моральна свідомість b. моральна діяльність і моральні відносини c. моральна свідомість і моральна діяльність 5. З формуванням особистості і становленням її самосвідомості пов’язана функція моралі: а. виховна b. пізнавальна c. комунікативна d. оцінювальна 6. Оскільки складовою частиною моралі є життєво важливі для людини орієнтири, вона виконує... а. пізнавальну функцію b. диференціюючу функцію c. світоглядну функцію d. комунікативну функцію 7. Яку з функцій, що виконує мораль у суспільстві, Ви могли б назвати ключовою? Наведіть приклади, що можуть проілюструвати Вашу відповідь. 8. Як саме мораль виявляє свою здатність гармонізувати інтереси людей, соціальних груп, суспільства у цілому? Відповідь обґрунтуйте. II. Навчальні завдання для самостійної роботи: Питання для контролю та самоконтролю: 1. Як можна представити структуру моралі? Назвіть її основні компоненти. 2. Яка роль у структурі моралі належить моральній свідомості? 32 3. Розкрийте сутність моральної діяльності як елемента моралі. 4. Що таке моральні відносини? 5. Чому структурні елементи моралі тісно пов’язані один з одним? 6. Назвіть основні соціальні функції моралі, розкрийте коротко їх сутність. 7. Охарактеризуйте роль соціалізуючої функції у підтриманні стабільності суспільства. 8. Розкрийте особливості виховної функції моралі. 9. Яким чином можна охарактеризувати роль моралі у сучасному суспільстві? Теми рефератів: 1. Структурні елементи моралі та їх взаємозв`язок. 2. Моральна свідомість як елемент структури моралі. 3. Моральна діяльність та її місце у структурі моралі. 4. Роль моральних відносин як структурного елементу моралі. 5. Мораль та моральність. 6. Мораль та її соціальні функції. 7. Специфіка регулятивної функції моралі. 8. Соціалізуючи та виховна функції моралі. 9. Роль моралі у сучасному суспільстві. Література: 1. Анисимов С.Ф. Мораль и поведение. – М., 1986. 2. Апресян Р.Г. Природа морали // Философские науки. – 1991. – № 12. – С. 53-64. 3. Бакштановский В.Н., Согомонов Ю.В. Социология морали: нормативно- ценностные системы // Социс. – 2003. – № 5. – С. 8-19. 4. Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность. – М., 1990. 5. Валеев Д.Ж. Происхождение морали. – Саратов, 1981. 6. Гусейнов А.А. Сослагательное наклонение морали // Вопросы философии. – 2001. – № 5. – С. 3-32. 7. Гусейнов А.А. Социальная природа нравственности. – М., 1974. 8. Етика: навчальний посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О.А. Стасевська та ін.: За ред. проф. В.О. Лозового. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 224 с. 9. Етика: навчальний посібник / Т.Г. Аболіна, В.В. Єфименко, О.М. Лінчук та ін. – К.: Либідь, 1992. – 328 с. 10. Капустин Б.Г. Различие и связь между политической и частной моралью // Вопросы философии. – 2001. – № 9. – С. 3-24. 11. Крутова О.А. Человек как творец морали. – М., 1985. 12. Кучинский С.А. Человек моральный. – М.: Политиздат, 1989. – 303 с. 13. Малахов В.А. Етика: курс лекцій: Навч. Посіб. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001. – 384 с. 14. о. Игнатий Крекшин Метафизика зла // Вопросы философии. – 2001. – № 12. – С. 128-139. 15. Прокофьев А.В. О возможностях реабилитации идеи коллективной ответственности // Вопросы философии. – 2004. – № 7. – С. 73-85. 33 16. Седова Н.Н. Морально-нравственные ориентации и социальная активность // Социс. – 2004. – № 8. – С. 88-94. 17. Этика: Учебное пособие / Под ред.проф. В.А. Лозового. – Харьков: Право, 2006. – 248 с. Тема 5. МОРАЛЬНА СВІДОМІСТЬ Ключові слова: моральна свідомість, моральна норма, моральний принцип, моральний ідеал, ціннісна орієнтація, добро, зло, справедливість, обов‘язок, відповідальність, совість, гідність, честь. Актуальність теми. Моральна свідомість визначає дуже багато у житті людини: її місце в суспільстві, відношення до неї оточуючих, її сімейне щастя (чи відсутність такого) тощо. Проте у свідомості багатьох сучасних людей моральні цінності є дуже розмитими, а іноді викривленими до рівня анти-цінностей. Робота з цією темою сприятиме розумінню того, що людина не має жити так, як у неї виходить в конкретних обставинах. Треба свідомо звірятися у своїх вчинках не з категорією „корисності”, а з найвищими моральними цінностями та ідеалами, для чого необхідно залучати в якості зразка конкретні приклади з життя, художньої літератури і філософії. Загальна мета. Охарактеризувати поняття „моральна свідомість” та показати як моральні цінності впливають на життєвий досвід, обґрунтувати ціннісну точку зору на проблему моральної свідомості. Конкретні цілі:  охарактеризувати поняття „моральна свідомість”, з’ясувати зв’язок між моральною свідомістю та моральними цінностями;  прослідкувати співвідношення між моральною нормою та моральним ідеалом;  прослідкувати співвідношення понять обов‘язок і відповідальність;  пояснити зміст наступних понять: добро, зло, справедливість;  проаналізувати проблему відповідальності у медицині;  прослідкувати співвідношення понять совість і гідність, розкрити розуміння гідності лікаря. I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 1. Сутність моральної свідомості. 2. Зміст моральної свідомості. 1. Сутність моральної свідомості Моральна свідомість – складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях — 34 емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного. Емоційно-почуттєвий включає в себе моральні почуття. Вони є соціальними, тому формуються та розвиваються тільки у суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою виховання і самовиховання. Культура моральних почуттів є вираженням міри моральної розвинутості особистості, її здатності до морального резонансу (милосердя, співчуття, співпереживання) і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття, переживання є основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних орієнтацій. Цей рівень пов'язаний з реакціями особистості на стосунки між людьми. Реакції виявляються у почуттях симпатії, антипатії; любові, ненависті; довіри, недовір'я; обов'язку, відповідальності; національної гордості, космополітизму; гідності, вимогливості; егоїзму, альтруїзму тощо. Раціонально-теоретичний рівень моральної свідомості виражається у системі моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи, ідеали, оціночні судження, поняття, у яких теоретично обґрунтовується моральність та її елементи. Своїм змістом цей рівень моральної свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до потреб суб'єкта. Це ідеальна проекція того, що бажається, вимагається, необхідно бути, тобто загально-історичні абсолютні потреби суспільного розвитку, що складають одночасно і мету, і засіб такого розвитку. Залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну. Головними компонентами індивідуальної моральної свідомості є моральні почуття обов'язку, совісті, гідності, справедливості тощо – що у сукупності складають емоційно-почуттєвий рівень. Раціонально-теоретичний пов'язується з системними знаннями, уявленнями про поняття, їх зміст, взаємозв'язок, наприклад, про добро, зло, щастя, сенс життя, справедливість, відповідальність, що дають уявлення про моральні цінності взагалі і вищі зокрема. Почуттєвий і раціональний рівні індивідуальної моральної свідомості є основою моральних переконань. Важливою її складовою є воля, що концентрує зусилля особистості, перетворює індивіда на активного суб'єкта і переводить переконання, бажання, цілі у конкретні дії, вчинки. Індивідуальна моральна свідомість у єдності почуттєвого, раціонального і вольового складників формується у взаємодії з суспільною моральною свідомістю у повсякденній моральній творчості. Суспільна моральна свідомість, носієм якої є суспільство, акумулює не тільки і не стільки моральну практику сучасників, а значною мірою використовує досвід минулих поколінь та історичних епох, їх пошуки і досягнення. Суспільна моральна свідомість також структурується за двома рівнями. Основою емоційно- почуттєвого її рівня є моральні почуття, невідрефлектовані моральні судження й відповідні оціночні уявлення, судження. Такий рівень свідомості та її компоненти відрізняються нечіткістю, суперечливістю і пов'язані з безпосередніми потребами людини, носять більш конкретний, поєднаний з інтересами соціальних груп, спільнот, прагматичний, утилітарний характер. Раціонально-теоретичний рівень суспільної моральної свідомості спрямований на вирішення головних питань сенсу життя, має чіткий, послідовний, раціональний і 35 системний характер. Це за своєю сутністю — моральна філософія, або етика. У моральній діяльності (аспектах) і моральних відносинах реалізуються моральні почуття, знання, переконання, уявлення людей про моральні цінності. Моральна свідомість характеризується універсальністю, здатністю все зробити об'єктом свого судження і оцінки з позицій абстрактних принципів дійсної людяності. Суспільна моральна свідомість — цілісний феномен, де теоретичний рівень відбивається у системі понять. Поняття моральної свідомості відіграють важливу роль у духовно-практичному освоєнні світу. Вони, з одного боку, — інструмент пізнання моральної сфери життя, з іншого — ступені пізнання, які доповнюють і закріплюють отримані знання. Зміст понять моральної свідомості наповнюється й змінюється з історичним розвитком людства (етносів, націй), світової (національної) духовної культури. Специфіка понять моральної свідомості у тому, що вони своєрідно відбивають моральне життя суспільства, спільнот і людини, використовуються для оцінки різних дій, вчинків як людини, так і інших соціальних суб'єктів. Найбільш чітко, всебічно поняття моральної свідомості опрацьовуються моральною філософією (етикою, що оприлюднює вищий професійний рівень теоретичної моральної свідомості), а найбільш складні, суттєві з них, що відбивають вузлові сфери морального життя, отримують категоріальний статус (добро і зло, сенс життя і щастя, обов'язок і совість, моральний вибір і відповідальність, любов тощо). Становлення й змістовна своєрідність більшості понять і категорій етики знайшли своє відображення в історії етичної думки. Ускладнення морального життя, розвиток духовної культури, постановка і опрацювання теоретичних проблем моралі, зокрема, вели до того, що категоріальний апарат етики, поняття моральної свідомості стали більш змістовними. 2. Зміст моральної свідомості Найперше, що впадає в око при теоретичному розгляді моральної свідомості, — це, звичайно, сукупність певних норм, заборон та вимог, що регулюють людську діяльність і поведінку. Ця сукупність норм головним чином і становить безпосередній зміст моральної свідомості. Згідно з існуючими визначеннями, моральна норма (від лат. norma — керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов'язковий характер. Зв'язок моральних норм з реальною практикою людського життя випливає також і з тієї обставини, що нормою називається, крім відповідного елементу свідомості, ще й просто певний середній випадок або показник, певна усталена риса того чи іншого об'єктивного масового явища або процесу. Нерідко трапляється так, що проблема якоїсь норми загострюється в моральній свідомості саме тоді, коли дана норма втрачає свої позиції в реальному людському житті, тобто перестає бути для нього «нормою», — що, до речі, зовсім ще не свідчить про її суто моральну необґрунтованість. 36 Цікаво в цьому відношенні, що мовне джерело даного поняття, латинське norma походить від дієслова nosco — пізнаю, впізнаю, розпізнаю й первісно позначає ніщо інше як косинець, котрий докладають до ліній та площин саме з метою їх випрямлення і виправлення. Від цього елементарного уявлення сучасне поняття норми успадковує вказівку на деяку повторюваність істотного, що її потрібно розпізнати в даній конкретній ситуації й прийняти до керівництва. Норма моральна під цим кутом зору теж постає своєрідним «косинцем», якого ми докладаємо до примхливої реальності людських стосунків, де так само існують свої істотні повторюваності, що потребують додержання. Будь-які норми моральної свідомості стосуються тих або інших конкретних виявів чи сторін суспільного життя. При цьому характеру морального нормативу можуть набувати як позитивні вимоги, що зобов'язують людину до здійснення певних учинків і реалізації в них певних якостей («поважай батьків!», «повертай борги!» тощо), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви людини («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!» та ін.). Величезна різноманітність норм сучасної моральної свідомості простягається від найзагальніших фундаментальних основоположень (як-от наведені) до норм чисто ситуаційних за своїм змістом, що не виходять за межі якогось часткового аспекту людської поведінки або повторюваного, але суто поверхового типу ситуацій спілкування. Перші, найфундаментальніші норми моралі, нерідко входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей, заповідь — це й є така норма моральної свідомості, відносно якої існує переконання, що вона походить від певного авторитету, насамперед — авторитету потойбічного, божественного (класичний приклад —Десять заповідей, або Декалог Мойсея). Останні ж, суто поверхові або ситуаційні моральні нормативи, межують із правилами етикету й зовнішньої культури поведінки, а часто і самі безпосередньо постають у цій якості. Проте будь-які моральні норми, хоч якими б загальними або частковими, фундаментальними чи поверховими вони були, мають і певні спільні сутнісні риси, які власне й визначають їхню належність до сфери моралі. Це, насамперед: — імперативність, тобто обов'язковість втіленого в них веління. При цьому обов'язковість власне моральних норм, на відміну від багатьох інших, має не гіпотетичний, умовний, а категоричний характер: людина в принципі має виконувати їх незалежно від будь-яких сторонніх міркувань. Небагато чого варті були б у моральному відношенні чесність або ввічливість особи, якби за ними стояло, скажімо, лише бажання сподобатися начальству; такі «чесноти» через це й називаються показними — на відміну від справжніх. Існують, звичайно, й більш значущі в моральному відношенні чинники, які людина не може не враховувати при виконанні певних норм, але про це йтиметься нижче. В цілому ж обов'язковість закладена в моральній нормі як такій і незалежно від зовнішніх обставин має саме категоричний характер; — здатність до універсалізації (universalizability — термін сучасного англійського етика P. M. Гейєра). Про цю здатність моральної норми вже йшлося при розгляді відносин загальнолюдської і локальних систем моралі. Справді, сучасний досвід переконує, що в різних регіонах світу, в різних народів чи в різних шарах культури можна зустріти найрізноманітніші за змістом моральні 37 Імперативи, і якби ми схотіли вилучити з них стовідсоткове універсальні, наші здобутки були б дуже малі. При цьому, однак, кожна, навіть найчастковіша, найповерховіша норма моралі, якщо тільки вона гідна цієї назви, здатна до універсалізації — неначе містить у собі відповідний універсалізуючий потенціал. Кожну, аж до найдріб'язковішої з числа таких норм, можна інтерпретувати таким чином, щоб вона за певних обставин набувала універсального значення. Й поготів не може бути в галузі моралі таких норм, які були б обов'язковими для одних осіб і не стосувалися інших: мораль такого «подвійного стандарту» засуджується всім цивілізованим співтовариством. Своєрідною «нормою норм», яка в даному відношенні висвітлює саму сутність морального нормотворення, постає вже неодноразово згадане «золоте правило» моралі — правило, яке головним чином передбачає взаємність: я маю вимагати від себе того, чого вимагаю від інших, і відповідно від кожного вимага- ється те, що й від кожного іншого. Суттєвою конструктивною особливістю сукупності моральних норм у її відбитті у свідомості людини є ієрархічний характер. За всієї обов'язковості й безумовності кожної з норм вони можуть розглядатися як більш або менш важливі; існують обставини, зважаючи на які саме моральні міркування школи змушують відмовлятися від виконання навіть фундаментальних норм заради таких, котрі мають більшу життєву вагу. Трапляються випадки, коли, наприклад, лікар змушений говорити неправду своєму пацієнтові, аби врятувати йому життя чи звільнити від додаткових страждань. Принципово, однак, що й подібні випадки, які мають вимушений характер, не відміняють моральну обов'язковість норм, від виконання яких у даному разі відмовляються. Від того, що я морально змушений сказати неправду, остання правдою не стає; порушуючи норму, я в будь-якому разі маю усвідомлювати, що переступаю межі моралі. Вбивство ворога, навіть вимушене, навіть заради справедливої справи залишається все ж таки вбивством, тобто великим злочином проти загальнолюдської моралі, і той, хто його вчинив, має покутувати, а не торжествувати, як це ми здебільшого бачимо в людей низької моральної культури. Недарма ще легендарний китайський мудрець Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.) говорив, що перемогу на війні слід відзначати похоронною процесією. Нарешті, як сказав із цього приводу один із сучасних інтерпретаторів Канта: якщо твої діти вмирають від голоду, а в тебе є нагода непомітно вкрасти кусень м'яса, в якому його власник не відчуває такої доконечної потреби, — вкради! Але тільки не вважай, ніби ти чистий перед людською мораллю: крадіжка за будь- яких умов лишається крадіжкою, явним порушенням однієї з фундаментальних, категорично обов'язкових моральних норм. В даному аспекті було розглянуто лише кілька точок зору проблеми моральних норм, одних з найактуальніших у сучасній етичній науці. Щодо практичного, суспільного й власне людського інтересу до даної проблеми, він у нас протягом недавніх десятиліть був значно послаблений внаслідок істотної недооцінки самої ідеї норми як такої, її світоглядного й культурного значення. «Нормальна людина», «нормальна поведінка», «нормальний учинок» — подібні визначення почали сприйматися як щось сухе й прісне, мало не принижуюче насамперед через те, що саме суспільство у своєму розвитку, 38 забувши про ідеал норми, тривалий час орієнтувалося переважно на екстремальні, майже екстремістські, взірці, на те, що в культурно-історичному та антропологічному плані інакше як аномалією й не назвеш. Замість рівномірної конструктивної праці й творчої самореалізації на благо собі та іншим висувалися як взірці якісь неймовірні титанічні зусилля, безперервні подвиги, що переходили будь-яку розумну межу. Їм протиставлялися такі ж неймовірні образи чорної нелюдської ворожості й підлоти — перші споріднювала з останніми саме цілковита відсутність відчуття людської й культурної норми. Цільові навчаючі завдання: 1. Чи можливо, щоб життєвий досвід людини вступав у протиріччя з моральними цінностями, які були сформовані у процесі виховання та освіти? 2. При яких умовах моральна свідомість стає керівним началом у діяльності людини? Яку роль при цьому відіграє чуттєво-емоційний рівень моральної свідомості та раціонально-теоретичний рівень? 3. Найдосконаліший, універсальний зразок високоморальної особистості – це: a. моральний вчинок b. моральний ідеал c. моральний обов’язок d. моральна норма 4. Стійкі моральні уявлення людини називаються… a. моральною свідомістю b. моральними нормами c. моральними обов’язками d. моральними переконаннями 5. У якій мірі люди усвідомлюють свої ціннісні орієнтації у сфері моралі? Чи необхідне їх повне усвідомлення для морального життя? 6. Як вірно, на Ваш погляд, визначити співвідношення добра та зла у житті людини: a. зло є випадковим, добро – необхідним b. добро і зло тимчасово зрівняні, бо кожна з цих сил не має необхідної переваги для перемоги c. добро має бути „з кулаками”, аби остаточно перемогти зло d. збільшення наочного зла є свідоцтвом такої ж кількості добра, яке себе ніколи не афішує e. гармонія добра і зла є законом життя фізичного світу 7. Як сприймається добро та зло у суспільній та індивідуальній свідомості? Чи необхідно боротися зі злом заради перемоги добра? 8. Який сенс надається поняттю “боротьба за справедливість” у суспільній моральній свідомості? Чи завжди індивід готовий відповідати цьому рівню? Висловіть Вашу думку. 9. Чи має кожна людина відповідати за свої вчинки? Які Ваші уявлення про обов‘язок? 10. Ближчим до істини є: 39 a. справедливість, обов‘язок і відповідальність є природженим почуттям b. справедливість, обов‘язок і відповідальність виховуються на чуттєво- емоційному рівні моральної свідомості c. справедливість, обов‘язок і відповідальність є знаннями, що одержуються у процесі вивчення етики та починають керувати поведінкою людини d. справедливість, обов‘язок і відповідальність формуються у процесі виховання, але усвідомлюються при вивченні етики, що допомагає самовизначенню у процесі самовдосконалення 11. Що заважає формуванню людської гідності? Яку роль у цьому відіграє наявність чи відсутність начальницького чи виховного тиску? 12. Найбільш відповідним істині є судження: a. совість є природженою вадою людини, а безсовісні вчинки – угода з совістю b. новонароджена дитина не має совісті, тому ця вада формується у життєвому досвіді. Людина, таким чином, може стати совісною або безсовісною c. совість стає наявною через почуття сорому, яке допомагає людині поступати по совісті d. “сором не дим, очі не виїсть” (прислів‘я) e. совість – вада людини, яка формується з досвіду життя і усвідомлюється у процесі теоретичного навчання, що допомагає самовдосконаленню і самооцінці 13. Що є спільного у поняттях чесність