1 

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ`Я УКРАЇНИ 

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ 

УНІВЕРСИТЕТ 

 

 

 

Кафедра філософії 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З КУРСУ 

«ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ» 
для осіб, що навчаються за спеціальністю «Педагогіка вищої школи» 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків – 2015 



 2 

 

 

 

 

 

 

 

Навчальний посібник з курсу «Філософія освіти» для осіб, що навчаються 

в магістратурі за спеціальністю «Педагогіка вищої школи». / Т.Н. Кучера, Л.І. 

Насонова, В.В. Дейнека. – Харків: ХНМУ, 2015. – 63 с. 

 

 

 

 

 

 

Колектив авторів:  

Т.Н. Кучера – кандидат філософських наук, ст. викладач (1, 5, 7); 

Л.І. Насонова – асистент (3, 4, 6); 

В.В. Дейнека – асистент (2). 

 

 

 

 

Відповідальний за випуск – А.П. Алексеєнко 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 3 

Тема 1. ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ ЯК ГАЛУЗЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ. 

ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ 

 

Ключові поняття: філософія освіти, дефініція, методологія освіти, наукове 

знання, соціокультурний тип освіти, освітня парадигма, освітні технології. 

 

Актуальність теми  

Загальносвітову тенденцію розвитку культури визначає перехід від 

постіндустріального суспільства до інформаційного. Інформація набуває 

пріоритету серед усіх інших культурних цінностей і вважається їх основою. 

Постійне відставання освіти від потреб суспільства, відсутність освітніх форм 

для трансляції головного – отримання сучасного наукового знання у 

формуванні людини XXI століття вимагає обґрунтування методологічних основ 

сучасної філософії освіти, як нового рівня дослідження і вирішення багатьох 

проблем людського буття. 

 

Загальна мета  
Проаналізувати основні напрямки визначення сутності філософії освіти 

як області наукового знання. Розкрити проблемне поле філософії освіти, 

обґрунтувати функції і завдання філософії освіти. 

 

Конкретні цілі: 

 сформувати уявлення про філософію освіти; 

 визначити основні причини появи філософії освіти; 

 познайомитися з основними етапами розвитку філософії освіти; 

 засвоїти причини актуалізації філософії освіти; 

 визначити проблемне поле, структуру, основні функції філософії освіти. 

 

І. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 

1. Філософія освіти як галузь наукового знання: етапи становлення. 

2. Основні причини актуалізації філософії освіти. Предмет і завдання 

філософії освіти. 

3. Проблемне поле, структура, основні функції філософії освіти. 

4. Концепції освіти як складові структури філософії освіти. Основні аспекти 

гуманізації та гуманітаризації освіти. 

 

1. Філософія освіти як галузь наукового знання: етапи становлення 

У сучасну епоху формування інформаційної цивілізації на рубежі нового 

століття і нового тисячоліття, проблеми освіти, її сьогодення і майбутнього 

стають дуже актуальними. Філософія освіти – область філософського знання 

(з’явилася у другій половині ХХ століття), що розглядає розвиток людини і 

систему освіти в нерозривній єдності, досліджує освітнє знання на його стику 

з філософією, аналізує підстави педагогічної діяльності та освіти, їх цілі та 

ідеали, методологію педагогічного знання , створення нових освітніх 



 4 

інституцій і систем. 

Розглянемо поетапно передісторію філософії освіти. 

Перший етап проходить через інтелектуальну історію філософського 

мислення про культурно-історичну цінність освіти, зокрема охоплює всі 

класичні філософські системи в їх зв'язку і розумінням значення освіти аж до 

початку XIX століття (Сократ, Платон, Арістотель, Августин, Монтень, Локк, 

Руссо, Кант, Гегель, Шелер та ін.); другий період – проходив в рамках 

класичної (або традиційної) парадигми освіти під впливом певних 

філософських і педагогічних ідей, які були сформульовані в кінці XVIII – 

початку XIX століття  Я.А. Коменським, Й.Г. Песталлоці, І. Гербартом, А. 

Дистервегом, Дж. Дьюї, Й.Г. Фіхте та іншими мислителями. Ідеї Просвітництва 

посилили дисциплінарні механізми освіти, поширивши їх на зміст і форми. На 

початку XIX століття. Й.Г. Гердер, А. Гумбольд, Г.В.Ф. Гегель створюють нову 

філософську концепцію освіти, орієнтовану на самопізнання, самоформування  

особистості, визнання її права на освіту. Потрібно сказати, що класична 

парадигма освіти впродовж історії постійно збагачувалася новими 

філософсько-педагогічними ідеями, в тому числі й ідеями українських 

мислителів (П. Куліш, П. Юркевич, К. Ушинський та ін.). Третій період –  

середина XX століття – освіта виступає як автономна сфера, дистанціюється від 

філософії, й на стику між ними відбувається становлення філософії, що 

спеціалізується в дослідженні освітнього знання і цінностей, тобто філософія 

освіти. 

У цей період створюються асоціації та об'єднання філософів в США, а 

потім і в Європі – Великобританії, Франції, Німеччині, де ведеться обговорення 

питань, пов'язаних з дослідженнями освіти і її ролі в житті суспільства. 

Вважалося, що наявні філософські основи освіти не повною мірою 

відповідають реаліям часу. Без вироблення нових концептуальних, 

методологічних і аксіологічних підходів виявиться неможливим досягнення тих 

цілей у сфері освіти, які висуваються як на міжнародному, так і на національно-

державному рівні. 

В Україні на сучасному етапі, на думку В.Андрущенка, Н. Міхайлова та 

інших дослідників, філософію освіти немає сенсу виділяти в окрему галузь 

філософії. Адже філософія освіти розвивається в рамках соціальної філософії, 

утворюючи комплексне і міжгалузеве вивчення системи освіти. У широкому 

розумінні предмет філософії освіти –не тільки філософське розуміння самого 

процесу отримання знань, умінь і навичок, але більшою мірою масштабне 

вивчення культурних надбань і цінностей, покликаних задовольняти потреби 

системи освіти. 

Для ефективної роботи будь-якої системи освіти потрібно розуміти два 

основні аспекти: 

1. Бачення орієнтира у виховному впливі – якогось ідеального образу, на 

досягнення якого використовується весь потенціал системи освіти; 

2. Знання та використання методів досягнення поставленої мети. 

Таким чином, для того щоб вловлювати нові тенденції в розвитку 



 5 

суспільства, забезпечувати спадкоємність між поколіннями і якісний розвиток 

нових поколінь, повинна удосконалюватися й сама система освіти. 

 

2. Основні причини актуалізації філософії освіти. Предмет і завдання 

філософії освіти 

Освіта є найважливішим соціальним інститутом, процеси, що 

відбуваються в освіті, виявляються безпосередньо пов'язаними з тими змінами, 

які відбуваються в суспільстві. Дана залежність знаходить своє вираження в 

понятті «соціокультурний тип освіти». 

Соціокультурний тип освіти – це загальна характеристика освіти, 

вписана в конкретний соціальний і культурний контекст. 

Це сукупність: 

 освітніх цілей і цінностей даного суспільства; 

 соціально значущих уявлень про результати освітньої діяльності, що 

виражені в ідеалі освіченості; 

 змісту освіти та способів її відбору; 

 типу комунікації в освітньому процесі; 

 характеру інституціалізації освіти. 

Таким чином, кожному конкретному суспільству відповідає певний тип 

освіти і свій ідеал освіченості. 

Античний ідеал освіченості виражався в понятті «громадянин», і він 

включав в себе громадянські чесноти вільної людини (почуття обов'язку, 

відповідальність, захист батьківщини), знання філософії, музики, ораторського 

мистецтва, фізичне вдосконалення. Гуманістичний ідеал епохи Відродження 

розуміється як широка всебічна освіченість, що може бути виражена у 

визначенні «Нomo universale». Ідеал освіченості в епоху Нового часу, розвитку 

природничих наук і капіталістичних відносин, висуває на перший план 

професійне знання. Цей ідеал може бути виражений у визначенні «Нomo faber». 

У наш час цей ідеал змінюється, він включає в себе не тільки 

професіоналізм, а й загальну культуру, планетарне мислення, культурний 

плюралізм. 

Для позначення тих кардинальних змін, які відбуваються сьогодні в 

освіті, досить часто вживається поняття «освітня парадигма» (від грец. 

Paradigma – зразок, приклад) – одне з ключових понять сучасної філософії 

науки. Ввів його в науку Томас Кун, американський філософ, автор книги 

«Структура наукових революцій». Парадигма (за Т. Куном) – це визнані всіма 

наукові досягнення, які протягом певного часу задають модель постановки 

проблем та їх рішень науковому співтовариству. 

Прикладом парадигми є ньютонівська механіка, яка протягом багатьох 

років визначала бачення світу, становила основу механістичного світогляду, 

основу класичної парадигми науки. Світ поставав як жорстко пов'язаний 

причинно-наслідковими зв'язками. Зв'язок між причиною і наслідком 

розглядався як постійний і однозначний. Розвиток розглядався як 

поступальний, безальтернативний, лінійний, передбачуваний і 



 6 

ретроспективний. Світ розумівся як проект, який можна прорахувати до 

кінцевої «світлої мети», знаючи закони цього розвитку (К. Маркс, Гегель). 

Зараз утверджується нова нелінійна модель розвитку світу. Основні 

ознаки цієї моделі: нелінійність, багатоваріантність шляхів розвитку, 

непередбачуваність, стохастичність розвитку. В основі цієї парадигми науки – 

синергетика, яка вивчає закони розвитку відкритих систем, що 

самоорганізуються. До числа таких систем відносяться соціальні системи. 

Людина – це сфера свободи, її поведінку не можна передбачити за законами 

механістичного детермінізму. 

Т. Кун стверджує, що парадигмальність властива не тільки науці, але й 

іншим сферам культури, наприклад, освіті. 

Освітня парадигма – це спосіб діяльності конкретного педагогічного 

співтовариства в конкретну епоху. Зміна освітньої парадигми – це і є зміна 

соціокультурного типу освіти. 

Наприкінці ХХ-ХХІ століть освіта зазнає певні глибокі зміни, що 

актуалізує появу нової галузі наукового знання – філософії освіти, яка 

покликана виробити нові освітні методи, нові підходи, нову технологію 

процесу отримання знання. Це пов'язано з тим, що суспільство під впливом 

науково-технічної революції набуває інформаційного характеру, що визначає 

нові тенденції розвитку сучасної освіти та основні завдання філософії освіти: 

1. Осмислення кризи освіти, кризи її традиційних форм, вичерпаності 

основної педагогічної парадигми; осмислення шляхів і способів вирішення 

даної кризи. 

2. Осмислення нового і альтернативного педагогічного досвіду, 

обговорення нової школи; обґрунтування державної та регіональної політики в 

галузі освіти, формулювання цілей освіти, концептуальне проектування 

освітніх систем, прогнозування освіти (пошукове і нормативне). 

3. Виявлення вихідних культурних цінностей і основоположних 

світоглядних установок освіти і виховання, відповідних тим вимогам, які 

об'єктивно висуваються перед особистістю в умовах сучасного суспільства. 

І сьогодні такою підставою для вироблення цільових орієнтирів сучасної 

освіти є антропологічна установка як домінанта культури епохи 

постмодернізму. 

 

3. Проблемне поле, структура, основні функції філософії освіти 

Філософія освіти досліджує сутність, структуру і динаміку освіти як 

соціально організованого каналу внебіологічного наслідування. Проблемне поле 

філософії освіти розкривається в дослідженні: сутності освіти, чинників 

еволюції освіти, зміни освітніх парадигм, а також проблем взаємодії людини і 

суспільства в освіті. 

У філософії освіти, насамперед, розкривається сутність і природа всіх 

явищ в освітньому процесі: 

- освіта сама по собі (антологія освіти); 

- як відбувається процес освіти  (логіка освіти) – освіта являє собою 



 7 

процес взаємодії систем найвищого рівня складності, таких, як особистість, 

культура, суспільство; 

- природа і джерела цінностей освіти (аксіологія освіти) – аксіологія 

освіти заснована на гуманістичних і етичних принципах, освіті відводиться 

провідна роль у розвитку людської особистості; 

- поведінка учасників освітнього процесу (етика освіти) – етика освіти 

розглядає зразки поведінки всіх учасників освітнього процесу; 

- методи і основи освіти (методологія освіти); 

- сукупність ідей освіти в певну епоху (ідеологія освіти); 

- освіта та культура (культурологія освіти) – мається на увазі, що прогрес 

людства і кожної окремої людини залежить від якості освіти, методів пізнання 

світу і навчання, про що свідчить історія і теорія культури і цивілізації. 

Взаємодіючи з педагогікою, психологією, соціологією та іншими 

гуманітарними науками, вона розглядає питання змісту, цілей і перспектив 

освіти, досліджує її соціальний зміст і роль у розвитку як людського 

суспільства в цілому, так і в долі окремих країн і народів. 

У філософії освіти виділяють наступні функції: 

1. Світоглядна – утвердження пріоритетної ролі освіти як найважливішої 

сфери життя будь-якого соціуму і людської цивілізації в цілому. 

2. Системоутворююча – організація системи поглядів на стан і розвиток 

освіти в різні історичні періоди. 

3. Оціночна – оцінка конкретних історико-педагогічних явищ. 

4. Прогностична – прогнозування напрямів розвитку освіти. 

5. Методологічна функція філософії освіти передбачає 

міждисциплінарний контекст – зв'язок з різними областями філософського 

знання (антропологією, соціальною філософією, культурологією, етикою). 

 

4. Концепції освіти як складові структури філософії освіти. Основні 

аспекти гуманізації та гуманітаризації освіти 

На сучасному етапі розвитку філософії, дослідники визначають два 

основних моменти існуючого положення в освіті, а саме: 

  - освіта не здійснює функцію виховання того типу світогляду, що 

дозволить вирішити глобальні проблеми людства; 

- офіційно діюча система освіти постійно відчужується від інтересів і 

цінностей людей. 

Щоб вирішити це двостороннє питання, необхідно розробляти 

філософську методологію сучасної освіти, що допоможе розкрити взаємодію 

між цими тенденціями. 

Сьогодні існує три концепції освіти, пов'язані з напрямками сучасної 

філософії освіти: 

1. Концепція гармонійної цілісності, яка сприяє реалізації ідей створення 

єдиної, цілісної, гармонійної теорії педагогіки та централізованої системи 

управління освітою. 

2. Релятивістсько-плюралістична концепція, яка визнає необхідність 



 8 

застосування принципів плюралізму, педоцентризму і релятивізму у 

педагогічній діяльності, пріоритетність ролі індивідуальних інтересів над 

суспільними. 

3. Синтетична концепція, яка об'єднує обидві попередні концепції освіти, 

визначає, що загальні, громадські інтереси в педагогічному процесі повинні 

бути мінімальними. 

Синтетична концепція виникла як реальна потреба подолати пріоритетну 

роль вихідних принципів двох попередніх напрямів і здійснити такий синтез їх 

позитивних ідей, який дав би можливість краще вирішити основні проблеми 

сучасної освіти, а тим самим і інші найважливіші проблеми людства. 

Однією з найважливіших складових нової парадигми освіти є 

випереджальна функція розвитку системи освіти в сучасному суспільстві. Вона 

з периферійних, в соціальній структурі, перетворюється на пріоритетну 

оскільки стає глобальним фактором суспільного розвитку. Це обумовлено 

якісно новим масштабом детермінуючого впливу системи освіти на 

формування реалій інформаційного типу суспільства, що визначається 

характером духовного виробництва і може стати реальністю тільки через 

розвиток відповідних освітніх тенденцій в суспільстві. Сьогодні процес 

гуманізації та гуманітаризації освіти є основним напрямком і змістом 

реформування системи освіти. Особливо актуальними аспектами цього процесу 

є: 

- становлення антисцієнтистської методології освіти, яка передбачає не 

тільки формування в учня певної системи знань, а й розвиток духовності; 

- становлення освіти, як чинника розвитку культури, в тому числі й 

розвиток освіти, як діалог культур. Поєднання становлення особистості з 

оволодінням культурними цінностями сприяє вирішенню багатьох етичних 

проблем, є безпосереднім джерелом багатогранності та гармонійності, які, в 

свою чергу, виступають вирішальними критеріями особистісного буття. 

 

Цільові навчальні завдання: 

1. Яка з галузей дослідження є основною для комплексного вирішення 

проблем сучасної освіти, насамперед гуманізації: 

a. філософська антропологія 

b. сучасна філософія 

c. філософія освіти 

d. педагогічна психологія 

2. Стратегічна мета філософії освіти полягає в: 

a. становленні творчо-гуманітарної особистості, як цілісного суб'єкта 

культури 

b. становленні особистості, як вищого рівня розвитку розуму 

c. становленні високоморальної людини 

d. становленні віруючої людини 

3. Методологічна розробка нової методичної концепції в освітньому 

процесі вбачається: 

a. в розвитку суспільства 



 9 

b. в розвитку нової антропології 

c. в розвитку філософії освіти 

d. в розвитку філософії 

4. Проаналізуйте передумови появи філософії освіти. Визначте проблемне 

поле філософії освіти, обґрунтуйте функції і завдання. 

5. Основною функцією філософії освіти є: 

a. створення філософської системи як загальнометодологічної основи для 

вирішення проблем педагогічної діяльності і цілісного процесу 

реформування сучасної освіти 

b. систематизація методів педагогічної діяльності та цілісного процесу 

реформування сучасної освіти. 

c. технологізація педагогічного процесу 

d. систематизація функцій філософії 

6. Освіта на сучасному етапі розвитку філософії освіти: 

a. задовольняє вимоги формування відповідного типу світогляду 

b. не задовольняє вимоги формування відповідного типу світогляду 

c. не виконує світоглядну функцію взагалі 

d. виконує світоглядну функцію 

7. Визначте та охарактеризуйте концепції освіти як складові структури 

філософії освіти. Проаналізуйте основні аспекти гуманізації та 

гуманітаризації освіти. 

8. Синтетична концепція: 

a. долає в собі концепцію гармонійної цілісності та релятивістсько-

плюралістичну 

b. протиставляє концепцію гармонійної цілісності релятивістсько-

плюралістичній 

c. підтримує концепцію гармонійної цілісності 

d. заперечує релятивістсько-плюралістичну концепцію 

8. Ідеї концепції гармонійної цілісності застосовуються для: 

a. подолання розриву між предметами 

b. реалізації ідей створення єдиної, цілісної, гармонійної теорії педагогіки та 

централізованої системи управління освітою 

c. вирішення важливих протиріч педагогічного процесу 

d. поглиблення  протиріч педагогічного процесу 

10. Початкове положення синтетичного напрямку визначає: 

a. пріоритетність вчителя 

b. пріоритетність учня 

c. вчитель – суб'єкт, а учень – об'єкт 

d. вчитель і учень – суб'єкти педагогічного процесу 

 

II. Навчальні завдання для самостійної роботи: 

Питання для контролю і самоконтролю: 

1. Проаналізуйте проблемне поле та дайте визначення предмета філософії 

освіти у вашому розумінні? 

2. У чому полягає стратегічна мета філософії освіти? Аргументуйте свою 



 10 

відповідь. 

3. Які основні завдання філософії освіти? 

4. Розкрийте значення поняття «освіта». 

5. Назвіть основні функції освіти? 

6. Проаналізуйте загальнолюдські цінності та визначте основні причини появи 

філософії освіти. 

7. Проаналізуйте сутність революції в освіті та її наслідки. 

8. Проаналізуйте основні причини актуалізації філософії освіти та її зв'язок з 

іншими науками? 

9. Назвіть які в дослідженнях з філософії освіти використовуються підходи? 

10. Проаналізуйте концепції освіти як складові структури філософії освіти. 

Назвіть основні аспекти гуманізації та гуманітаризації освіти. 

 

Теми рефератів, доповідей: 

1. Реферативний виклад праці А. Запесоцького «Освіта: філософія, 

культурологія, політика». 

2. Формування  планетарно-космічного типу особистості: основні етапи. 

3. Антон Макаренко: примушення як необхідний аспект системи освіти і 

виховання. 

4. Філософія освіти крізь призму творчості Василя Сухомлинського. 

5. Загальнолюдські цінності і розвиток освіти. 

6. Сутність революції в освіті та її наслідки. 

7. Інновації в сучасній освіті. 

8. Філософія освіти і людина. 

9. Філософія освіти і культура. 

10. Філософія освіти і мистецтво. 

 

Література: 

1. Андрущенко В. П. Размышления об образовании: Статьи, очерки, интервью: 

2-е изд. допол. – К.: Знание Украины, 2008. – 819 с. 

2. Базалук О. А. Философия образования в свете новой космологической 

концепции: Учебник. Киев: Кондор, 2010. – 458 с. 

3. Гершунский Б. С. Философия образования для ХХІ века. (В поисках 

практико-ориентированных концепций). – М: Совершенство, 1998. – 608 с. 

4. Гітун Н.І. Філософія освіти: аналіз культуротворчої парадигми в освіті 

/Н.І.Гітун //Проблеми педагогічних технологій. – 2010. – № 2. – С. 70–77. 

Гусинский Э. Н, Турчанинова Ю. И. Введение в философию образования: 

Учеб.пособие. – М: Логос, 2000. – 223 с. 

5. Добронравова И. Философия науки и синергетика образования // Высшее 

образование Украины. 2003. – № 2. – С. 7-13. 

6. Запесоцкий А. С. Образование: философия, культурология, политика  / А. С. 

Запесоцкий – М.: Наука, 2002. – 456 с.  

7. Казначеев В. П. Космопланетарный феномен человека: Проблемы 

комплексного изучения / Казначеев В. П., Спирин Е. А. – Новосибирск: 

Наука. Сиб. отд-ние, 1991. – 304 с.  



 11 

8. Клепко С. Ф. Философия образования в европейском контексте                                  

/ С. Ф. Клепко – Полтава: ПОІППО, 2006. – 328 с. 

9. Лутай В. Философия современного образования: Учебное пособие. – К.: 

Центр «Магистр» – Творческий союз учителей Украины, 1996. – 256 с. 

10. Пищулин Н.П. Философия образования / Н.П.Пищулин, Ю.А.Огородников. 

– М.: Центр инноваций в педагогике / Москомобразования / МГПУ, 1999. – 

234 с.  

11. Романенко М.І. Освіта як об’єкт соціально-філософського аналізу. 

Дніпропетровськ: Видавництво «Промінь», 1998. – 132 с. 

12. Терещенко Ю.І. Філософія освіти та пошуки морально-етичного виховання 

// Шлях освіти. – 2002.– № 3. – С.11-15. 



 12 

Тема 2. ОНТОЛОГІЧНІ, ГНОСЕОЛОГІЧНІ, АНТРОПОЛОГІЧНІ ТА 

АКСІОЛОГІЧНІ ПІДСТАВИ ОСВІТИ 

 

Ключові слова: онтологія, гносеологія, аксіологія, освіта, педагогіка, цінності, 

гуманізм, наукове знання, філософське осмислення, навчання, виховання. 

 

Актуальність теми 

Сучасне – інформаційне суспільство переживає такі явища, як 

перенасиченість інформаційного поля, нормативна невизначеність і плюралізм 

істин. У даних умовах легко формуються механізми дезорієнтації особистості в 

різних формах її самоідентифікації. Ціннісна, смислова, культурна та інші. 

Дезорієнтації можуть бути нівельовані або подолані за допомогою 

впровадження освітніх систем сучасного рівня, розрахованих на самоосвіту. У 

належній мірі такі системи можуть бути реалізовані тільки в умовах розуміння 

сутнісних підстав освіти на таких рівнях: процесу, системи, цінності, потреби, 

необхідності та ін. 

 

Загальна мета: за допомогою філософської рефлексії, що задає освітній 

концепції сенс, мету і основні форми реалізації, розкрити сутність і специфіку 

системоутворюючих принципів, що лежать в основі освітнього процесу. 

 

Конкретні цілі: 

 засобами філософії розкрити сенс і специфіку базових педагогічних 

категорій: «освіта», «навчання», «виховання»; 

 охарактеризувати специфіку моральних аспектів навчально-виховного 

процесу; 

 продемонструвати, що освіта, виконуючи функцію стабілізації суспільних 

відносин, є потужним інструментом виховання і самовиховання; 

 продемонструвати різноманіття форм філософського осмислення 

освітнього процесу. 

 

І. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 

1. Сенс і специфіка базових педагогічних категорій: «освіта», «навчання», 

«виховання». 

2. Онтологічні та антропологічні підґрунтя освіти. 

3. Гносеологічні та аксіологічні підґрунтя освіти. 

 

1. Сенс і специфіка базових педагогічних категорій: «освіта», «навчання», 

«виховання» 

Освіта, навчання і виховання є базовими педагогічними категоріями. Це 

найбільш загальні поняття, що виражають наукові узагальнення, через які 

визначається сутність педагогічної науки. 

Як категорії педагогіки, поняття «освіта», «виховання» і «навчання» 

пов'язані з низкою інших категорій філософії, у першу чергу, з такими, як 

«розвиток» і «формування». 



 13 

Тривалий час перераховані поняття вживалися як синоніми, але в процесі 

розвитку педагогіки була проведена їх категоризація. 

Поняття «освіта» вперше введено в педагогічну науку І.Г. Песталоцці 

(1746-1827 рр.). На його думку, освіта – це процес формування певного образу. 

НА сьогодні термін освіта використовується в декількох значеннях: 1) як 

цінність конкретної людини і суспільства в цілому; 2) як процес придбання 

знань і оволодіння практичними методами; 3) як система або соціальний 

інститут і 4) як результат навчання. 

Освіта може розглядатися як розвиток, тобто якісне поліпшення ряду 

антропологічних властивостей, які виражаються в таких поняттях: інтелект, 

розум і їх похідних. Як процес, освіта являє собою формування необхідних для 

практичної діяльності людини структур, методів і процедур свідомості і 

мислення. 

Поняття «виховання» також може розглядатися в декількох значеннях. Як 

соціально зумовленого явища, виховання являє собою процес передачі і 

засвоєння накопиченого практичного досвіду з метою формування у об'єкта 

виховання певного набору знань, поглядів, переконань, цінностей, установок 

тощо. Процес виховання передбачає досягнення певного завершеного соціально 

схваленого образу особистості. З погляду «виховання» як педагогічного 

процесу та результату можна говорити про цілеспрямований розвиток або 

придушення у вихованця певних сутнісних властивостей особистості, що 

мають соціальне значення. 

Поняття «навчання», у сучасному розумінні, виступає в ролі методології 

процесу освіти. Навчання передбачає формування ціннісно орієнтованих і 

структурно певних процедур, спрямованих на накопичення, систематизацію та 

узагальнення практичного досвіду, пов'язаного з активною перетворюючою 

діяльністю людини. Причому перетворює характер діяльності спрямований як 

на розвиток (перетворення) особистості, так і на перетворення зовнішнього 

середовища. 

У загальному сенсі освіта, навчання і виховання виступають як форми 

соціальної та культурної практики. У процесі послідовного освоєння даних 

практик розкривається їх кумулятивний характер. Чим більше форм, методів і 

прийомів освіти, навчання і виховання засвоюється особистістю, чим більший 

обсяг знань і практичних умінь накопичується, тим більш системний характер 

вони набувають. У міру досягнення певного рівня системності знань, їх 

процедур і методів формуються умови для саморозвитку даної системи, що 

переходить на рівень самоосвіти, самонавчання і самовиховання особистості. 

Процес саморозвитку безпосередньо пов'язаний із засвоєнням форм і методів 

теоретичного мислення та інтелектуальної рефлексії. У процесі рефлексивного 

теоретичного аналізу соціокультурних практик, останні набувають 

дидактичний характер. 

 

2. Онтологічні та антропологічні підстави освіти 

Онтологія – слово грецького походження. Походить з двох слів: «онтос» – 

буття або суще (існуюче) і «логос» – слово, закон, порядок, міркування, розум. 



 14 

У загальному значенні онтологія – наука про буття або існування. 

Для освіти як об'єкта онтологічного аналізу характерна двоїстість. З 

одного боку, освіта є певним процесом, сукупністю фізіологічних процедур, 

зумовлених людською природою, з іншого – освіта виступає об'єктом 

рефлексії. Саме останній аспект, а саме, когнітивна об'єктивація освіти 

дозволяє говорити про певне існування чи навіть буття таких об'єктів, як освіта, 

знання, а також процедури, форми і методи освіти. 

Таким чином, онтологія освіти виступає як система знань щодо форм, у 

яких знання набувають для розуму певні смисли і значення, а також форм, у 

яких знання зберігаються, тобто існують у неактивному для мислення і 

незалежному від нього стані.  

Сенс і сутність явища збереження знань тісно пов'язані з поняттям 

«пам'ять». 

Представлення знань - питання, яке вирішується як у сфері когнітології 

(науки про мислення), так і у сфері інженерії знань. 

Дуалістична природа знання розкривається через осягнення таких 

діалектичних пар категорій філософії, як суб'єкт-об'єкт, частина-ціле і форма-

зміст. 

Різноманіття у філософському осмисленні онтології освіти в основному 

пов'язано з описом різних систем і системоутворюючих чинників для 

визначення сутнісних характеристик різних форм знань. Велике значення для 

онтології знання має сфера людської діяльності, у якій формуються форми 

знання і процедури освіти. Описано специфічні теорії онтології знання для 

таких сфер, як мистецтво, культура, наука, інформаційний простір та ін. 

Онтологія знання, у загальному випадку, може бути описана як 

ієрархічно організована структура, що включає в себе все різноманіття форм, 

методів і процедур, необхідних для опису реальності як цілого і складових її 

частин як самостійних об'єктів. Опис направлено на фіксацію сутнісних 

властивостей описуваних об'єктів і відносин, в яких вони між собою 

перебувають. 

Ключовими і найбільш загальними формами об'єктів та їх відносин для 

онтології освіти виступають: «людина» і її стосунки з різними формами 

«реальності». 

Оскільки знання набуває сутнісного наповнення тільки стосовно 

діяльності людини, очевидно, що онтологічні підстави освіти нерозривно 

пов'язані антропологічними аспектами знання у формі когнітивної практики. 

Антропологія освіти є самостійним напрямом у філософії освіти. 

Включає в себе наукові традиції філософської антропології, антропологічного 

підходу до опису міжособистісних комунікацій і соціально-психологічних 

аспектів людського буття. 

Як і у випадку з онтологією освіти, проблема антропологічних підстав 

знання пов'язана з різноманіттям форм і принципів у побудові її теоретичних 

підстав. Педагогічна антропологія і антропологія освіти безпосередньо 

пов'язані із загальною філософською антропологією. Різні філософсько-

антропологічні концепції задають власні теоретичні моделі для опису людини. 



 15 

Сьогодні виділяють такі філософсько-антропологічні концепти, як  

аксіологічна, натуралістична, персоналістська, екзистенційна, неотомістська 

ірраціоналістична, трансценденталістська, об'єктивно-ідеалістична та ін. 

Незважаючи на відсутність єдиного універсального образу людини, різні 

філософсько-антропологічні концепти мають одне загальне положення в 

розумінні людини – його зумовленість власною перетворюючою діяльністю. 

Людина не просто даність буття, але даність, зумовлена творчою 

діяльністю самої людини. Самоздійснення людини в її діяльності – це 

утворення особистості в просторі соціокультурної комунікації. 

На думку І. Канта (1724-1804 рр.), людина «як вільно діюча істота робить 

або може і повинна робити [людину] з себе сама». У «Лекціях з педагогіки» він 

висловлює думку про те, що «людина – єдине створіння, яке має бути 

вихованим». І далі: «Людина може стати людиною лише завдяки вихованню. 

Вона – не що інше, як те, що з неї сформує освіта. Необхідно підкреслити, що 

людина виховується лише іншими людьми, які також були вихованими». І. 

Кант є одним з перших філософів, хто будував власне розуміння про педагогіку 

на підставі антропології. 

Одним з найважливіших аспектів педагогічної антропології є уявлення 

про подвійність людського буття на рівні духовного та біологічного аспектів 

існування. Наявність двох начал людини зумовило уявлення про існування двох 

світів або вимірів буття людини. Природа чи матеріальний світ – це простір, з 

яким тісно пов'язане біологічне начало людини. При цьому людина, у 

результаті своєї усвідомленої цілеспрямованої діяльності створює «другу 

природу» – духовний світ, в основі якого лежать культура і суспільство. 

«Паралельне» існування в двох світах накладає відбиток на процес формування 

світогляду. Незводимість буття людини до існування тільки в одному світі 

ускладнює виявлення і опис реальності та її універсальних законів. Людина 

повинна описуватися в умовах переплетення біологічного і духовного буття. 

Самостійним питанням виховання і освіти стає, у цьому випадку, питання про 

співвіднесення двох світів і двох форм буття людини. При цьому, людина може 

бути осягнута лише у єдності всіх форм прояву її існування. 

У сучасній педагогічній антропології, залежно від особливостей 

формування «образу людини» виділяють кілька напрямів: 

1. Інтегральний підхід - людина розуміється як істота, що потребує виховання 

та освіти (А. Флітнер, Г. Рот, М. Лідтке). 

2. Філософський підхід - людина є відкритою системою, що знаходиться в 

стані постійного становлення (О. Больнов, Й. Дебролав, В. Лох). 

3. Феноменологічний підхід – людина є комплексом самопроявлень, що 

чергуються: дитина, підліток, учень, вчитель, батько, мати (М.Я. Лангевелд, 

Р. Лассан). 

4. Діалектико-рефлексивний підхід трактує людину як «політичну тварину». 

Людина самоздійснює себе в просторі соціального (М. Бубер, Е. Левінас, Т. 

Адорно). 

5. Імпліцитний підхід – людина існує лише в модусі образів самого себе 

(Шейерл). 



 16 

6. Структуралістський підхід – людина розглядається як анаграма, 

перетворюючись на поетичний текст (Ж. Дерріда, М. Фуко). 

З огляду на різноманіття антропологічних підходів, питання щодо меж 

різних методів залишається відкритим, а будь-яка претензія на універсальність 

антропологічних підстав освіти є неспроможною. 

 

3. Гносеологічні та аксіологічні підстави освіти 

Гносеологія – слово грецького походження. Складається з двох слів: 

«гнозис» – пізнання і «логос» – слово, закон, порядок, міркування, розум. У 

загальному значенні гносеологія – наука про пізнання, його методи, можливості 

та відношення знання до реальності. 

У рамках гносеологічної системи теоретизування розгортається, виходячи 

з опозиції «суб'єкт - об'єкт» пізнання. Показується, що в основі процесу будь-

якого пізнання лежить соціально-історична практична діяльність у спільноті 

людей в її різних аспектах. 

У контексті гносеології освіти, останнє виступає в якості системи 

соціально та історично зумовлених норм і процедур, в яких найбільш повно 

розкривається взаємозв'язок понять освіта, навчання, виховання, знання, вміння 

і досвід. Навчання, у даному випадку, є системою організованої безлічі форм і 

методів одержання, систематизації, аналізу та перевірки знань. Виховання 

виступає в ролі системи методів і прийомів для фіксації ціннісних установок 

щодо знань. 

Гносеологічний аспект освіти розкривається в контексті таких понять, 

пов'язаних з навчанням і вихованням, як «розуміння», «засвоєння», «аналіз», 

«інтерпретація», «поняття», «пояснення», «сенс» та ін. 

Теоретичні підстави пізнання близькі до теоретичних основ освіти, у 

зв'язку з чим, розуміння гносеологічних концепцій необхідне для розуміння 

сутності освіти. 

Питання пізнаваності світу, методів і форм пізнання, співвіднесеності 

знань з об'єктами реальності, що вони описують, хвилювали людей вже в 

давнину. Різні думки щодо сутності і значення знання, а також ролі і значення 

освіти і виховання стали центральними проблемами класичного періоду 

давньогрецької філософії. Відомі софісти Стародавньої Греції послідовно 

відстоювали позиції незбагненності світу, а, отже, суб'єктивності й умовності 

знань. Виходячи з чого, визначали роль знань і функцію освіти і виховання як 

суто прагматичну та інструментальну. Представники кінізму стверджували, що 

теоретичне знання абсолютно марне і навіть навпаки – шкідливе для людства, 

тому  що створює умови існування штучного середовища проживання людини. 

Суперечки щодо природи знання знайшли своє відображення в поділі 

філософії на два магістральні напрями – ідеалізм (Платона) і матеріалізм 

(Демокрита). 

Дискусії щодо форми знання і шляхів його формування стали основою 

філософської полеміки Нового часу, у першу чергу між раціоналістами і 

емпіриками. На думку Р. Декарта, знання мають певну онтологічну основу і 

можуть бути осягнуті людиною у формі цілісних об'єктів, тобто будь-яка ідея 



 17 

осягається розумом відразу у всій своїй повноті. Ф. Бекон, навпаки, уважав, що 

повне знання взагалі недосяжно і формується шляхом послідовного збільшення. 

У сучасному світі проблематика «знання» поступово витісняється 

проблематикою «інформації», як незалежної реальності, існуючої об'єктивно і 

незалежно від людини. 

Сьогодні ми є свідками і учасниками формування нового типу 

суспільства, характер і зміст якого можна позначити як «постіндустріальне 

суспільство» (А. Белл), «технотронне» (3. Бжезінський), «інформаційне 

суспільство» (Масуда, А. Тофлер, Н. Моїсеєв), «ноосферне суспільство» (В.І. 

Вернадський), «відкрите суспільство» (К. Поппер) тощо. Як фундаментальні 

ознаки такого суспільства виділяють всеосяжність і доступність інформації. 

Відмінною рисою інформаційного суспільства є перетворення «другої 

природи» людини, тобто духовно-соціального світу, що реалізовується через 

технологічну революцію в засобах комунікації. Бінарні опозиції «людина-світ», 

«людина-суспільство», «людина-людина» замінюються новими структурними 

зв'язками, типу «людина-апарат-світ», «людина-апарат-суспільство», «людина-

апарат-людина». Тенденцією даного типу розвитку суспільства є прагнення 

переходу до нової моделі комунікації - «людина-апарат», де штучна реальність 

повністю замінить собою природу. 

Однією з найважливіших властивостей знань та інформації, що 

характеризують їх практичне значення, є системність. У даному питанні 

гносеологія знання освіти наближається до питань онтології і антропології 

освіти. 

Таким чином, навчально-пізнавальну діяльність можна визначити як 

систему форм і методів отримання нових знань з урахуванням специфіки 

об'єкта вивчення і методів навчального процесу. 

Знання являють собою в певному роді універсальну цінність, тобто 

знання можуть набуватися заради самих знань, а не для чого-небудь іншого. 

Виходячи з ціннісної природи знання, можна говорити про аксіологічні 

підстави освіти. 

Аксіологія – слово грецького походження. Складається з двох слів: 

«аксіа» – цінність і «логос» – слово, закон, порядок, міркування, розум. У 

загальному значенні аксіологія – наука про цінності, їх природу, структуру і 

взаємозв'язок. 

Цінності в соціокультурній практиці виступають у ролі орієнтирів і 

органічно пов'язані з поняттям «цілі». Якщо вважати, що будь-яка діяльність 

людини є цілеспрямованою, то будь-яка мета повинна мати ознаки цінності. У 

ролі цінностей можуть виступати як предмети, ідеї, можливості, так і відносини 

між ними. 

Ціннісна орієнтація діяльності людини пов'язана з формуванням і 

закріпленням в індивідуальній і колективній свідомості системи архетипових 

структур, на основі яких реалізуються еталонні моделі поведінки, що 

регулюють практику ціледосягнення. 

Таким чином, цінності пов'язані з такою антропологічною 

характеристикою як «воля», яка є усвідомленим регулюванням діяльності 



 18 

людини, спрямованої на досягнення певної мети. 

Ціннісна орієнтація вольової діяльності людини виконує одну з 

найважливіших функцій систематизації свідомості 

В основі теоретичних підходів педагогічної аксіології лежать роботи 

представників німецької класичної філософії І. Фіхте, І. Канта і Г. Гегеля. Ними 

були затверджені і теоретично і методологічно обґрунтовані ціннісні 

характеристики виховання та освіти. 

Аксіологія освіти розкриває відмінності, які існують між вихованням і 

освітою. Незважаючи на те, що процеси освіти і виховання об'єднані в ціле 

цивілізаційною практикою, освіченість і поведінкова адекватність можуть не 

збігатися не тільки на рівні діяльності окремої особистості, а й на рівні великих 

соціальних систем. 

Вимоги, що висуваються суспільством стосовно поведінки індивідів, 

зумовлені домінуючими уявленнями стосовно ієрархії цінностей. Системність 

ціннісних структур заснована на теоретичному описі та обґрунтуванні 

існуючих відносин між різними цінностями. Освіта виконує в даному випадку 

роль формування знань про цінності та їх ролі в соціокультурних практиках, а 

виховання формує і закріплює ціннісну значимість різних властивостей 

особистості і явищ зовнішнього світу. 

Ціннісна значимість педагогічної діяльності зростає в міру збільшення 

числа нестійких явищ у соціальному житті; вона сприяє збереженню 

колективної пам'яті соціуму, що в іншому випадку означало б кінець самої 

соціальної системи. Виступаючи як інструмент соціальних, державних і 

особистісних ціледосягнень, педагогічна діяльність сприяє сталому розвитку 

динамічних процесів шляхом відтворення в суспільній свідомості ідей 

самоцінності особистості, збереженню ментальних підстав освіти і виховання, 

здатністю до особливого виду творчості - соціально-педагогічних інновацій. 

 

Цільові навчаючі завдання: 

1. Виховання, зберігаючи в собі базові онтологічні аспекти освіти, виконує 

функцію: 

a. соціалізаціі людини 

b. емансипації людини  

c. детермінації людини 

d. актуалізації людини 

2. Ідеологія освіти - це: 

a. можливість філософського осмислення значущості людини в світі 

b. сукупність ідей освіти в певну епоху 

c. виявлення характеру і особливості розвитку наукового знання 

d. підстава для уточнення особливостей розвитку культури в рамках різних 

класово-економічних формацій 

3. Антропологічний підхід дає можливість: 

a. філософського осмислення значущості людини в світі і розуміння 

світових процесів з точки зору людини 



 19 

b. визначення суспільних потреб у сфері освіти, які висловлюються 

державою в нормативній формі 

c. розглядати сукупність ідей, концепцій, норм, регулюючих і 

направляючих освітню діяльність в рамках певних освітніх інститутів 

d. долучати людину до групових освітніх цінностей 

4. Аксіологія розглядає: 

a. структуру цінностей і їх місце в бутті людини 

b. питання освіти та виховання з урахуванням особливостей розвитку 

цивілізації, епохи, країни, нації 

c. завдання соціального розвитку, рівень економіки і культури в суспільстві, 

характер його політичних та ідеологічних установок 

d. створення громадських структур або соціальних інститутів, які 

спеціалізуються на накопиченні та поширенні знань 

5. К.Д. Ушинський виходить з положення, що «якщо ми хочемо виховати 

людину в усіх відношеннях, ми повинні її знати в усіх відношеннях «. 

Прокоментуйте даний положення. 

6. Назвіть і проаналізуйте особистісно-освітні цінності, які виступають як 

соціально-психологічні конструкції, в яких відображаються цілі, 

мотиви, ідеали та інші світоглядні характеристики суб'єктів освіти. 

7. Розгляньте гносеологічну функцію філософії освіти як реалізацію у 

філософському осмисленні системи освіти в суспільстві: детермінанти 

виникнення, структура тощо. 

 

ІІ. Навчальні завдання для самостійної роботи: 

Питання для контролю та самоконтролю:  

1. Філософсько-методологічне осмислення становлення філософії освіти як 

самостійної дисципліни. 

2. Освітня взаємодія як об'єкт філософського аналізу. 

3. Наведіть аргументи на користь цінності освіти в сучасному суспільстві. 

4. Перерахуйте основні функції освіти. 

5. Перелічіть основні протиріччя в сучасній освіті. 

6. Проблеми обґрунтування методології та методики відбору змісту, методів і 

засобів навчання, виховання та розвитку учнів на різних ступенях освіти. 

 

Теми рефератів, доповідей:  

1. Сутність і проблеми сучасної освіти. 

2. Діалог в сучасній системі освіти. 

3. Аксіологічні аспекти розвитку освіти. 

4. Розвиток філософсько-антропологічних ідей в освіті. 

5. Формування індивідуальної та колективної ментальності, виховання 

толерантності в людських відносинах. 

6. Педагогічна концепція Дж. Дьюї.  

 

 

 



 20 

Література: 

1. Агацци Э. Человек как предмет философии, В кн.: Феномен человека: 

Антология. – М.: Высшая школа, 1993. – 350 с. 

2. Бестужев-Лада И.В.: Куда идем? Куда идти? // Гуманизация образования. – 

1994. – № 2. – С. 25-29. 

3. Белинский В.Г. Избранные педагогические сочинения. – М.: Педагогика, 

1982. – 287 с. 

4. Библер В.С. От наукоучения к логике культуры: Два философских введения 

в двадцать первый век. – М.: Политиздат, 1990. – 413 с. 

5. Гершунский Б.С. Образование в третьем тысячелетии: гармония знания и 

веры // Педагогика. – 1998. – № 8. С. 49-55. 

6. Гинецинский В.И. Проблемы структурирования мирового образовательного 

пространства // Педагогика. – 1997. – № 3. – С. 10-15. 

7. Давыдов В.В. Философско-психологические проблемы развития 

образования. – М.: ИНТОР, 1994. – 128 с. 

8. Дьюи Д. Психология и педагогика мышления. – М.: Лабиринт, 1999. – 186 с. 

9. Дьюи Д. Школы будущего. – Берлин: Гос. изд., 1992. – 179 с. 

10. Щедровицкий П.Г. Очерки по философии образования. – М.: Высшая школа, 

1993. – 250 с. 

11. Наливайко Н.В. Введение в философию образования: учебное пособие/ Н.В. 

Наливайко; под ред. В.В. Целищева/. – Новосибирск: Изд. НГПУ, 2012. – 

227 с. 

12. Огурцов А.П., Платонов В.В. Образы образования. Западная философия 

образования. XX век. СПб.: РХГИ, 2004. – 520 с. 

13. Долженко О.В. Очерки по философии образования /О.В. Долженко. – М.: 

Про-Медиа, 1995. – 240 с. 

14. Палей Е.В. Онтологические основания и цели образования: противоречия 

трансформации/ Известия вузов. Серия «Гуманитарные науки» 6(1) с. 21-25. 

15.Романенко М.І. Сучасна філософія освіти : основні проблеми // 

Гуманітарний  вісник Запорізької державної інженерної академії. – Вип. 8. 

– Запоріжжя: ЗДІА, 2002.  

16. Сіднев Л.М., Аносов І.П. До питання про антропологічну сутність змісту 

освіти // Постметодика. – 2002.-№7-8. 

 

 

 



 21 

Тема 3. СОЦІОКУЛЬТУРНІ ТА ДУХОВНІ ПЕРЕДУМОВИ 

ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ОСВІТИ 

 

Ключові слова: духовність, освіта, культура, соціальне, інституціоналізація, 

творчість, можливості, самореалізація, відповідальність, наука, соціалізація, 

особистість, аксіологія, освітнє середовище. 

 

Актуальність теми 

Освітні практики відіграють особливу роль у житті суспільства і окремої 

особистості, оскільки вони спрямовані на відтворення усіх видів духовної та 

соціальної діяльності. Освіта – це спосіб входження людини у світ науки і 

культури. Усвідомлення взаємозв'язку освіти і культури, необхідності 

культурного імперативу у визначенні змісту освіти дає підставу говорити про 

соціокультурний зміст освіти, головним завданням якої є розвиток здібностей 

особистості в усіх сферах її діяльності. 

 

Загальна мета: філософський аналіз процесів, що впливають на виникнення, 

інституціоналізацію і реформування системи освіти. 

 

Конкретні цілі:  

 розглянути характер соціокультурних та духовних передумов 

формування освітнього середовища; 

 визначити освіту як невід'ємну частину існування всіх спільнот і всіх 

без винятку індивідів; 

 проаналізувати специфіку сучасних тенденцій інтеграції науки та 

освіти; 

 схарактеризувати умови для саморозвитку творчої індивідуальності та 

розкриття духовного потенціалу особистості в системі освіти. 

 

І. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 

1. Передумови виникнення освіти. Освіта як соціальний феномен. 

2. Фактори, що впливають на розвиток системи освіти. 

3. Інституціоналізація освіти. 

 

1. Передумови виникнення освіти. Освіта як соціальний феномен 

Первинною метою освіти була передача накопиченого досвіду від 

попередніх поколінь до нащадків. Діти, з ранніх років долучаючись до трудової 

діяльності, засвоювали знання про навколишній світ і опановували різноманітні 

вміння та навички. Надалі, у міру ускладнення процесів свідомого 

виготовлення знарядь праці, що спричинило за собою необхідність спеціальної 

передачі трудових умінь і навичок, утворилася особлива соціальна група, 

прямим і єдиним обов'язком членів якої стала передача досвіду, турбота про 

духовне зростання підростаючого покоління, його моральність, підготовка до 

життя. Так виховання стало сферою діяльності і свідомості людини. 



 22 

Виникнення педагогічної професії має об'єктивні підстави. Суспільство 

не могло б існувати і розвиватися, якби молоде покоління, що приходить на 

зміну старшому, змушене було б починати все спочатку, без творчого 

засвоєння і використання того досвіду, який воно отримало у спадок. 

Освіта стала особливою сферою соціального життя з того часу, коли 

процес передачі знань і соціального досвіду виділився з інших видів 

життєдіяльності суспільства і став справою осіб, що спеціально займаються 

навчанням і вихованням. Однак освіта як соціальний спосіб забезпечення 

успадкування культури, соціалізації і розвитку особистості виникає разом з 

появою суспільства і розвивається разом з розвитком трудової діяльності, 

мислення, мови. 

Поняття «освіта» походить від слова «образ». Під освітою розуміється 

єдиний процес фізичного і духовного становлення особистості, процес 

соціалізації, свідомо орієнтований на деякі ідеальні образи, на історично 

зафіксовані в суспільній свідомості соціальні еталони (наприклад, спартанський 

воїн, доброчесний християнин, енергійний підприємець, гармонійно розвинена 

особистість). У такому розумінні освіта виступає як невід'ємна сторона життя 

усіх товариств і всіх без винятку індивідів. Тому вона є, перш за все, 

соціальним явищем, що являє собою цілеспрямований процес виховання і 

навчання в інтересах людини, суспільства і держави. 

 

2. Фактори, що впливають на розвиток системи освіти 

На розвиток системи освіти впливає ціла низка факторів: 

 Глобалізація світу. Глобалізація освіти: Розвиток міжнародних проектів 

і зв'язків у галузі освіти. Інтеграція в міжнародний освітній простір. 

 Рівень розвитку суспільного виробництва і вдосконалення його 

науково-технічної бази. У країнах з більш розвиненим технічним 

виробництвом інтенсивніше розширюється мережа загальноосвітніх та 

професійних середніх навчальних закладів, а також відкриваються 

університети та спеціалізовані вищі навчальні заклади. 

 Політика в суспільстві та інтереси різних його станів. У суспільстві, де 

існують різні за своїм майновим і політичним становищем класи або 

стани, система освіти так чи інакше носить двоїстий характер, тобто одні 

освітньо-виховні заклади призначені для представників більш заможного 

прошарку суспільства, інші ж обслуговують нижчі класи. 

 Історичний досвід та національні особливості в галузі народної 

освіти. Освітня система кожної держави формується під впливом 

історичного досвіду і національних традицій у галузі освіти. 

 Розвиток інноваційних педагогічних практик, популяризація 

інновацій в освітньому середовищі. 

 Соціальна активність бізнесу. Інвестування приватних коштів у 

розвиток науки та системи освіти. 



 23 

 Активність засобів масової інформації в галузі освіти. Створення 

спеціалізованих ЗМІ, орієнтованих на педагогів і батьків. ЗМІ як засіб 

поширення інформації про позитивні освітні практики. 

 Демографічна та міграційна політика. 
 

3. Інституціоналізація освіти 

Історично, аж до епохи Нового часу, система освіти, будучи одним з 

найважливіших соціальних інститутів, охоплювала порівняно незначну частину 

суспільства і забезпечувала формування єдиної політичної, релігійної, 

військової та економічної еліти. В даний час система освіти за своїм значенням, 

обсягом та змістом грає, як ніколи раніше, вирішальну роль в житті 

суспільства. Якщо історично придбання освіти було економічно 

непродуктивною, але престижною приналежністю представників вузького, 

привілейованого шару еліти, то в даний час продуктивний потенціал 

суспільства безпосередньо визначається широким розповсюдженням 

спеціалізованого знання. Умовою успішного функціонування сучасної 

демократичної політичної системи також є поширення масової освіти. 

Освіта служить розвитку особистості, сприяє її самореалізації. У той же 

час, освіта має вирішальне значення для самого суспільства, забезпечуючи 

виконання найважливіших завдань практичного та символічного характеру. 

Функція передачі культури найбільш представлена в товариствах з яскраво 

вираженою історично орієнтованою самосвідомістю, де існує стурбованість 

збереженням традиційних цінностей, побоювання їх втрати поза спеціальною 

системою відповідної освіти. Реалізація такої функції освіти знаходить вираз у 

заохоченні дисциплін гуманітарного циклу – історії суспільства, мови, 

літератури, географії, релігії і філософії. 

Система освіти вносить істотний внесок в інтеграцію суспільства. 

Більшість сучасних країн характеризується наявністю різних етнічних, расових, 

релігійних груп. Освіта може робити внесок у формування (особливо серед 

підростаючого покоління) почуття спільності історичної долі, приналежності 

до даного єдиного суспільства і, зберігаючи національні особливості 

культурної своєрідності таких груп, сприяти виробленню спільних цінностей, 

вподобань, ідеалів та прагнень в рамках культурної інтеграції.  

 

Цільові навчаючі завдання: 

1. «Система освіти» як трансляція культури в системі соціуму 

розглядається з метою: 

a. соціалізації особистості 

b. трансгресії особистості  

c. деградації особистості  

d. модифікації особистості  

2. Твердження «Людина – міра усіх речей» характерно для: 

a. соціоцентризму 

b. натуралізму 



 24 

c. антропоцентризму 

d. конформізму 

3. Головна риса інформаційного суспільства – це: 

a. інтеграція 

b. комп’ютеризація 

c. доступність інформації для кожного члена спільноти 

d. роботизація і автоматизація усіх сфер виробництва 

4. Самовизначення людської особистості завжди відбувається на тлі 

активізації пізнавально-пошукових і орієнтаційно-рефлексивних 

здібностей людини. Прокоментуйте дане твердження. 

5. Вагомою складовою оволодіння загальнолюдською культурою, за 

Песталоцці, є засвоєння знань про працю і вміння поєднувати ці знання з 

продуктивною діяльністю. Чи згодні Ви з думкою Песталоцці? 

6.  Чому проактивність є саме значущою умовою для саморозвитку 

творчої індивідуальності та розкриття духовного потенціалу особистості в 

системі освіти?  

 

II. Навчальні завдання для самостійної роботи: 

Питання для контролю та самоконтролю:  

1. Духовність в людському житті. Загальнолюдські цінності. 

2. Формування ціннісно-нормативної моделі. 

3. Освіта як особлива сфера соціального життя. 

4. Процес формування людини як суб'єкта діяльності і пізнання. 

5. Інституційний парадокс сучасної освіти. 

6. Еволюція суспільства та освіти. 

 

Теми рефератів, доповідей:  

1. Духовність як один з основних інтегративних елементів суспільства. 

2. Аксіологія освіти. 

3. Штайнер Р. Вальдорфська педагогіка. 

4. Світоглядні установки особистості – основа педагогічної діяльності. 

5. Роль цінностей у структурі буття людини. 

6. Система освіти як транслятор норм і цінностей буття. 

 

Література: 

1. Аносов І. П. Антропологізм як чинник гуманізації освіти ( теоретико-

концептуальні основи ). [Електронный ресурс]. – Режим доступу: 

http://www.lib.ua-ru.net/inode/27070.html. 

2. Вентцель К.Н. Этика и педагогика творческой личности: в 2 т. Текст. / К.Н. 

Вентцель. М. : Книгоиздательство К. И. Тихомирова, 1912. – Т. 2. – 666 с. 

3. Горбунова Л.С. Предметне поле філософії освіти: крок до визначення / 

«Вища    освіта України», 2001 р. – №1. – С. 108-112. 

4. Закович М. Про духовність і освіту // Людина і світ. – 2001. – Вересень. – С. 

42-44. 



 25 

5. Зеньковский, В.В. Проблемы воспитания в свете христианской 

антропологии Текст. / В.В. Зеньковский ; отв. ред. и сост.П.В. Алексеев. – 

М.: Школа-Пресс, 1996. – 272 с. 

6. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в 

первобытном обществе до конца XX в.: учеб. пособие для педагогических 

учебных заведений / под ред. А.И. Пискунова. – 2–е изд., испр. и доп. – М.: 

ТЦ Сфера, 2001. – 512 с. 

7. Капранова В.А. История педагогики: учеб. пособие. – М.: Новое знание, 

2003. – 160 с. 

8. Коменский Я.А. Панпедия (Искусство обучения мудрости) / Отв.ред. Э.Д. 

Днепров, Г.Б. Корнетов. М.: Изд–во УРАО, 2003. – 317 с. 

9. Пазенок В. Гуманістичний принцип сучасної філософії освіти // Філософія 

освіти. – 2005. – № 1. – С. 53-73. 

 



 26 

Тема 4. ОСВІТНЯ ПАРАДИГМА ТА ЇЇ ІСТОРИЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ. 

ГУМАНІСТИЧНІ ОРІЄНТИРИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ. 

 

Ключові слова: філософія освіти, освітній простір, освітня парадигма, 

антропологічна модель, світоглядні інваріанти, гуманізація, прагматизм, 

прогресивізм, гуманна педагогіка, особистісно-орієнтована освіта.  

 

Актуальність теми 

Історія філософії освіти орієнтує на пошук світоглядних інваріантів у 

розмаїтті ставлення до людини, в множині антропологічних моделей, кожна з 

котрих по-своєму уявляє людину як центр освітніх зусиль та спрямувань ззовні 

та зсередини (освіта та самоосвіта). Історія філософії освіти дозволяє окреслити 

трансформацію освітньої парадигми впродовж тисячоріч існування педагогіки, 

а також виявити, чи були основні концепції представників філософської думки 

вираженням прогресу в освітньому аспекті, чи є вони актуальними сьогодні.  
 

Загальна мета: виявити та ознайомити студентів з основними шляхами 

розвитку філософської думки в освітньому аспекті впродовж різних історичних 

періодів. 

 

Конкретні цілі:  

 розширити філософський кругозір; 

 сформувати систему знання про світовий історико-педагогічний процес і 

про місце філософської думки в ньому; 

 ознайомити студентів з основними тенденціями сучасної філософії 

освіти; 

 проаналізувати співвідношення прогресивних та консервативних 

тенденцій в освітньому просторі;  

 розкрити зв’язок між гуманістичним підходом в суспільних і 

гуманітарних науках та сучасною філософією освіти. 

 

I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 

1. Античні концепції людини у педагогічному аспекті та філософія освіти 

Давнього Сходу.  

2. Вчені Середніх віків та доби Відродження про мету освіти та виховання 

людини. 

3. Новий час: людина як суб’єкт та об’єкт освітньої діяльності. 

4. Концепція теорії та практики освіти в філософії ХІХ ст. 

5. Ставлення до освіти за доби Київської Русі та українська інтелектуальна 

думка про сенс освіти та процесу виховання. 

6. Орієнтири освітніх процесів в сучасній вітчизняній та західній філософії. 

 

 

 

 



 27 

1. Античні концепції людини у педагогічному аспекті та філософія освіти 

Давнього Сходу  

З необхідності збереження і передачі знань, їх практичного використання 

з'явився спеціальний соціальний інститут – школа. Школа виникає за кілька 

тисячоліть до нашої ери в країнах Стародавнього Сходу завдяки винаходу 

різних видів писемності – шумерського, китайського, єгипетського письма. V 

тис. до н.е. вважається початком історії освіти. У Стародавній Індії виникають 

лісові школи – «ашрами», де навколо вчителя – «гуру» збиралася група учнів. У 

Стародавньому Китаї школи спочатку виникали в оселях для престарілих 

людей, що бралися за навчання молоді. Як правило, в школах Стародавнього 

світу навчалися діти з вільних і заможних сімей. Але поступово виникає 

потреба і в навчанні грамоті юнацтва незнатного походження, наприклад, для 

ведення канцелярської роботи; для цих цілей створювалися спеціальні школи 

(наприклад, школи писарів в Давньому Єгипті). 

У книзі «Бесіди і судження» (Лунь Юй) учнями Конфуція записані його 

висловлювання. У них містяться і філософське осмислення життя, і поради 

педагога. Під навчанням Конфуцій розумів духовне зростання особистості, 

метою ж навчання має стати розвиток духовної чуйності учня. За словами 

Конфуція, справді освічена людина може зробити світ вільним і більш 

досконалим. Самовладання, скромність, старанність, здоровий глузд здатні 

привести будь-кого до вершин мудрості, а великі звершення починаються з 

малих справ. 

Стародавня Греція в VII-IV ст. до н.е. складалася з невеликих міст-держав 

– полісів, з культурою яких пов'язаний розвиток освіти та педагогічної думки. 

Найбільш впливовими державами Стародавньої Греції були Лаконія з головним 

містом Спартою і Аттика на чолі з Афінами. У них сформувалися дві різні 

педагогічні системи: спартанська і афінська. 

Спартанське виховання склалося як під впливом природно-кліматичних 

умов, так і у взаємозв'язку з історичною долею держави, що знаходиться в стані 

постійних воєн, що володів величезною кількістю рабів. 

Афінське виховання переслідувало інші цілі: «Найбільше ми прагнемо, 

щоб громадяни були прекрасні душею і сильні, тілом, бо саме такі люди добре 

живуть разом у мирний час і під час війни рятують державу...» (Лукіан). У 

сформованих соціальних умовах афінського життя можна було домогтися 

успіху, тільки опанувавши мистецтвом слова, що дозволяє утримати увагу 

натовпу. Навчанням цьому мистецтву займалися софісти – мандрівні вчителі, 

серед яких були письменники, державні діячі. Софісти вимовляли перед учнями 

зразкові мови і потім змушували учнів, наслідуючи їм, вимовляти свої; 

непоодинокими були диспути. Так само як і в школах, софісти брали за свої 

заняття плату, аудиторією могла стати будь-яка вулиця або площа. Такі заняття 

були свого роду першою формою так званої вищої освіти. 

Вершиною афінської педагогіки стала «маєвтика» Сократа. Сократ вів 

майже злиденний спосіб життя, але не брав плати зі своїх учнів. Від нього 

увійшли в педагогічну теорію і практику знамениті диспути та сократичний 

метод навчання: знаходження істини в діалозі на суворій логічній підставі. Для 



 28 

Сократа вчительська діяльність була дорожче життя, тому, засуджений до 

смерті за безпідставним звинуваченням, він не відмовився від своїх переконань 

і випив отруту – цикуту. 

У давньогрецькій науці знаходяться витоки багатьох педагогічних ідей. У 

вченнях філософів Сократа, Демокріта, Платона, Аристотеля визначені мети 

виховання, виявлено його закономірності, принципи, на яких будуються 

виховання і освіта. Багато з цих ідей отримали свій подальший розвиток в науці 

в наступні століття. Педагогічний досвід Стародавньої Греції безцінний для 

людства. У ньому широко використовувалися засоби фізичного виховання і 

загартування; доведена можливість гармонійного розвитку; виявлений зв'язок 

змісту виховання і його методів з віком дитини. Гармонійний розвиток дітей 

через виховання залишається досі однією з найгуманніших і благородних ідей в 

педагогіці. У науку про виховання і освіту молоді з античності увійшли, 

наприклад, такі поняття: «педагог», «гімназія», «ліцей», «школа». 

 

2. Вчені Середніх віків та доби Відродження про мету освіти та виховання 

людини 

Характерними рисами середньовічного суспільства в Західній Європі 

були станова структура суспільства (духівництво, світські феодали, селяни, 

городяни) і монополія церкви на його духовне життя. Найбагатша антична 

культура, наука і школи поступово руйнувалися, знищувалися і віддавалися 

забуттю, дух античності викорінювався. За часів раннього Середньовіччя 

оплотом ідеології суспільства стала католицька церква. Виховання, мистецтво і 

вся культура взагалі опинилися на службі релігії. У середньовічній Європі 

склалися три основних типи церковних шкіл: монастирські школи, 

єпископальні (кафедральні) і парафіяльні школи. Основна мета всіх типів шкіл 

полягала в підготовці духовенства. Вони були доступні, насамперед, вищим 

станам середньовічного суспільства. Монастирські школи організовувалися при 

монастирях, в них навчалися хлопчики 7-10 років, яких батьки прирікали на 

майбутнє чернецтво. Потім монастирські школи розділилися на внутрішні (для 

майбутніх ченців) і зовнішні (для мирян). В якості вчителів виступали освічені 

ченці. Монастирські школи були добре забезпечені рукописними книгами. У 

них викладалися граматика, риторика, діалектика, пізніше арифметика, 

геометрія, астрономія і теорія музики. 

На зміну ранньому середньовіччю в Західну Європу прийшла нова епоха 

пізнього європейського Середньовіччя, що пройшла під знаком гуманістичних 

ідей Відродження (кінець XIV – початок XVII ст.). Нова епоха висувала нові 

педагогічні ідеали. Увага гуманістів стала зміщатися убік індивіда з його 

здібностями і потребами, прагненнями і мотивами поведінки. Маятник 

хитнувся в бік особистих інтересів дітей, самостійності їх мислення. 

Відродження, залишаючись в строгих рамках християнської ідеології, що 

давала духовному життю міцний релігійно-моральний стрижень, універсальний 

для всіх носіїв західної культури, повернулася обличчям до людини, побачило в 

античній спадщині гідний наслідування і культивування ідеал високої 

громадянськості. В епоху Відродження стався унікальний синтез античної 



 29 

традиції, і традиції середніх віків з характерною для неї релігійною 

спрямованістю до інтимних глибин людської душі, всі власники якої, будучи 

«вінцем творіння», були рівні перед Богом. Гуманістичний ідеал освіченої 

людини включав в себе уявлення про людину культурну, котра вміє добре 

говорити, переконувати співрозмовника. Гуманісти Відродження, серед яких 

були Томазо Кампанелла, Франсуа Рабле, Мішель де Монтень, Еразм 

Роттердамський і Томас Мор, ставили завдання і шукали шляхи виховання 

особистості активної, розумної, освіченої, сповненої громадянського обов'язку, 

наступної християнським цінностям, здатної до служінню суспільству і 

досягненню життєвого успіху. На їхню думку, освіта забезпечувала 

«шліфування» природи людини, формувала її розум, почуття і волю, робила 

вчинки людини відповідними культурі та суспільно значущими, забезпечувала 

щасливе особисте життя в спілкуванні з іншими людьми. 

 

3. Новий час: людина як суб’єкт та об’єкт освітньої діяльності 

Початок Нового Часу (XVII ст.) ознаменувався поширенням уявлень про 

активний суб'єкт, що вирвався з середньовічних пут і здатен, розвинувши себе, 

прожити йому одному властиве життя. Інтелектуальне життя Заходу стало 

визначатися висунутим Френсісом Беконом (1561-1626) гаслом «Знання – 

сила». Поступово пробиваються паростки наукового знання, а в педагогіці 

розвиваються нові ідеї про сутність, призначення людини, про вплив на людину 

шляхом виховання. У цей період нова педагогічна думка прагнула базувати свої 

висновки на даних експериментальних досліджень. Дедалі очевиднішою 

ставала роль природничо-наукового методу, світської освіти.  

Новий час в історико-педагогічному розвитку відкривається дивним 

феноменом: народженням педагогічної системи, надзвичайно сміливою за 

задумом, постановці педагогічних питань і запропонованим рішенням, що 

відрізняється складною архітектонікою. Ця система – плід титанічної праці 

геніального чеського педагога, мудрого філософа-гуманіста Я.А. Коменського. 

Великий чеський педагог-гуманіст, філософ Ян Амос Коменський народився 28 

березня 1592 р. Коменський прославив своє ім'я, створивши свій головний 

педагогічний твір, який назвав «Велика дидактика», що містив універсальну 

теорію навчання всіх усьому, написаний спочатку чеською мовою і тільки 

пізніше опублікований в перекладі на латинську мову. Мудра і гуманна 

педагогіка Коменського не відразу знайшла своє втілення. Деякі його твори 

отримали визнання і широко розповсюдилися ще за життя педагога, що зробило 

його ім'я відомим. Але світ незабаром забув його, як забув і його могилу, а його 

твори, розрізнені і розсіяні по світу, переслідувані і приховувані, піддавалися 

образливим нападкам. Так було двісті років. XIX ст. знову відкрило Я. А. 

Коменського, і його думки не тільки розлетілися по світу, але і знайшли широке 

використання в педагогіці. 

Джон Локк (1632-1704) – відомий англійський філософ і педагог епохи 

Просвітництва, котрий мав серйозний вплив на подальший розвиток філософії 

та педагогіки. Основна педагогічна праця філософа – «Думки про виховання». 

Локк ніколи не вважав виховання здатним змінити світ, як, наприклад, 



 30 

французькі просвітителі XVIII ст. Існуючий лад він вважав цілком 

раціональним і потрібно лише зміцнити його, давши розумне виховання 

доброчесного буржуа. Виховання здатне сформувати особливу породу людей – 

джентльменів. Основна мета виховання – щастя людини, що грунтується на 

чесноті. Якщо щастя є мета життя людини, то воно повинно бути і метою 

виховання. 

Роман-трактат «Еміль, або Про виховання» є основним педагогічним 

твором Жан-Жака Руссо, воно цілком присвячено викладу його поглядів на 

виховання; в ньому розумне виховання розуміється Руссо як спосіб суспільної 

перебудови. У сучасному Руссо суспільстві побутувало розуміння виховання як 

перероблення дитини дорослими за встановленим зразком за допомогою 

літератури, релігії і т.п. і перетворення дитини шляхом навчання в таку людину, 

яка потрібна для відповідного «місця» в суспільстві. Руссо протиставив такому 

вихованню особистість, виховану засобами природи, з власними природними 

інтересами, яка керується в житті власними природними здібностями. За 

твердженням Руссо, існують три джерела виховання: природа, речі, люди. 

Виховання дається нам або природою, або людьми, або речами, але, вважає 

Руссо, результат досягається у вихованні тоді, коли вони не суперечать один 

одному. Ідеалом Руссо представляється людина в її природному, що не 

зіпсованому суспільством і вихованням стані. 

 

4. Концепція теорії та практики освіти в філософії ХІХ ст. 

Наприкінці XIX ст. загострюється увага суспільства і держави на 

проблемах освіти. Образ школи склався історично і, незважаючи на специфіку 

його в різних країнах, він зберігався століттями. Індійську школу брамінів, 

храмові школи єгиптян, філософські школи Афін, риторичні школи римлян, 

європейські церковні школи Середньовіччя і латинські школи XVIII ст., 

створені на основі церковних, ріднить одне – все це школи книжного, 

словесного навчання. Такою школа залишалася повсюдно і на початку XIX ст. 

Тим часом економічна і суспільно-політична ситуація стала іншою, стара 

школа не відповідала новим умовам життя. Освітня система потребувала 

кардинального перетворення – таким все частіше ставав заклик до суспільства з 

боку педагогічних діячів. З'явилося безліч реформаторських педагогічних течій. 

Серед педагогів-реформаторів були розробники і прихильники трудової школи, 

педагогіки дії, індивідуального навчання, соціальної, лікарської, моральної, 

сексуальної, експериментальної педагогіки та ін. Багато ідей висловлювалося в 

області спеціальних методик. До кінця XIX ст. здобули популярність 

прихильники експериментальної педагогіки.. Експериментальна педагогіка 

стимулювала вивчення дитини, встановила деякі закономірності розвитку 

дитини.  

У кінці XIX – початку XX століть педагогіка розвивається за двома 

напрямками, один з яких зберігає усталені традиції (педагогічний 

традиціоналізм). У рамках цього напрямку розвивається соціальна педагогіка. 

Інший (рух нового виховання) шукає шляхи оновлення цілей, змісту, форм і 

методів виховання самостійних, активних, ініціативних, творчих людей. 



 31 

Реформаторська педагогіка (рух нового виховання) виступала проти 

інтелектуалізму в навчанні. Зробити школу місцем підготовки людей нового 

типу, вирішити протиріччя між вузькою спеціалізацією і завданнями загального 

розвитку стало основною спільною ідеєю всіх нових педагогічних концепцій і 

напрямів: теорії вільного виховання, експериментальної педагогіки, 

прагматичної педагогіки (або прогресивізму) та ін. В основі реформаторської 

педагогіки лежав принцип педоцентризму – педагогічний процес повинен 

будуватися, виходячи з безпосередніх інтересів дітей, закладених в них 

потенцій, а не за заздалегідь розробленими програмами і планами, що 

суперечить природі розвитку дитини. 

 

5. Ставлення до освіти за доби Київської Русі та українська інтелектуальна 

думка про сенс освіти та процесу виховання 

Зародження української освіти прийнято відносити до періоду Київської 

Русі – першої держави східних слов'ян (IX – XI ст.), коли і почала складатися 

національна система виховання. Протягом багатьох століть вона збагачувалася 

досвідом, у ній з'явилися теоретичні обґрунтування, століттями відбувалося 

становлення народної педагогіки. Хрещення Київської Русі в Х ст. сприяло 

розвитку культури в усіх напрямках: поширенню грамотності, літератури, 

вдосконаленню архітектури, збагаченню образотворчого мистецтва. 

Християнство визначило і заповіді нової моралі, заснованої на любові, 

шанування батьків, осудженні пороків – вбивства, крадіжки, лжесвідчення, 

перелюбу і т.зв. Віра визначала і одну з основних рис українського народного 

характеру – «видатну доброту», вона виявлялася в поведінці і виражалася в 

гостинності, хлібосольстві, взаємодопомоги, відсутності злопам'ятності. Перше 

офіційне свідоцтво про появу шкіл на Русі відноситься до 988 р. У «Повісті 

временних літ» зазначається, що князь Володимир відкрив у Києві при 

Десятинній церкві школу «книжкового навчання». Хрещення Русі і поширення 

грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя 

Володимира, який бажав зміцнення держави, і тому прагнув підготувати 

грамотних людей, насамперед, для державного апарату, які б могли вміло вести 

внутрішню і зовнішню політику. На XI ст., коли припадає період розквіту 

Київської Русі, склалася така система шкіл і виховання: школи «книжкового 

навчання», монастирські школи, школи грамоти, кормільство, жіночі школи 

(прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною 

(сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві в Києві (1086)).  

Важливою подією, яка сприяла розвитку педагогічної думки і поширення 

навчальної літератури в Україні, став початок вітчизняного книгодрукування, 

основоположником якого є відомий просвітитель XVI ст. Іван Федоров (1510-

1583 рр.). Він заснував у Львові першу в Україні друкарню. Букварі, видані 

Федоровим, виконували крім навчальної та виховну функцію, оскільки їх зміст 

був спрямований проти католицизму, уніатства, соціального і національного 

гноблення. Видана ним навчальна література є неоціненним скарбом у розвитку 

педагогічної справи в Україні. Цими книгами Федоров прагнув захистити дітей 

від вседозволеності батьків, закликав виховувати «в милості», в терпінні, 



 32 

прийнятті, «приемлюще один одного і прощення дарующе». У 1609 р. 

Львівським Ставропігійськім братством надрукована книга невідомого автора 

«Про виховання дітей». Це була перша друкована педагогічна праця в Україні. 

У книзі обґрунтовується думка, що позитивні і негативні якості людини не 

вроджені, а є результатом виховання. Автор також вказує на відповідальність 

батьків за виховання і навчання дітей, про їх обов'язки віддати дитину в 

«науку», висуває ідею, що виховання слід починати з раннього віку. 

Феофан Прокопович – український церковний, громадський і державний 

діяч, письменник, учений, педагог, викладач і деякий час ректор Києво-

Могилянської академії. Прокопович – один з найосвіченіших людей свого часу. 

Цінними для педагогіки є думки, висловлені Ф.Прокоповичем у книзі «Про 

риторичне мистецтво» щодо ораторського таланту вчителя, який розповідаючи 

про будь-який предмет повинен, насамперед, впливати на почуття своїх 

слухачів, зачіпати найтонші струни душі людини так, щоб образ постав перед 

очима аудиторії. Прокопович був прихильником прогресивних методів 

навчання. Подібно Я.А. Коменського він вимагав свідомого, наочного, 

доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники і 

книги для широкого кола читачів повинні бути написані простою, доступною 

мовою.  

В історії вітчизняної педагогіки особливе місце займає К.Д. Ушинський – 

засновник наукової педагогіки і реформатор школи. «Людина як предмет 

виховання. Досвід педагогічної антропології « – так назвав свою капітальну 

працю у двох томах К.Д. Ушинський. Він був першим професійним педагогом 

на теренах Російської імперії, який займався теоретичними дослідженнями, 

педагогічною практикою і одночасно реформою школи. Ушинський виступив 

проти спроб російського уряду провести шкільні реформи шляхом запозичення 

іноземної системи виховання. Він вважав, що суспільне виховання є продуктом 

тривалого історичного розвитку нації, його неможливо придумати в кабінеті 

або запозичувати у інших народів. Ушинський доводить, що не тільки на 

практиці, але і в теорії не існує загальної виховної системи для всіх народів. У 

кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за 

зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою 

педагогічною системою. У педагогічній системі Ушинського важливе місце 

займають питання виховання, в яких він спирався на ідею гармонійного 

розвитку особистості. Основними засобами естетичного виховання Ушинський 

вважав природу, працю, зміст шкільної освіти, мистецтво. Видатний педагог 

вказував, що народним учителем може бути тільки людина, яка близька до 

народу, тісно пов'язана з ним, знає народну мову, живе народними інтересами. 

Учитель повинен бути високоосвіченою людиною з енциклопедичними 

знаннями, любити свою професію, бути завжди зацікавленим у вдосконаленні 

своєї майстерності, володіти педагогічним тактом.  

Радянська освіта і педагогіка, породжені тоталітарним суспільним ладом і 

комуністичною ідеологією, мають деякі особливості в різні часові періоди. 

Перші післяреволюційні роки поєднали в собі орієнтацію на «трудову школу» з 

ідеями «вільного виховання», приправленими революційної романтичної 



 33 

фразою. 20-ті роки – «школа праці»: єдина трудова політехнічна школа, 

прагнення до гуманізації освіти, творча переробка західного досвіду. 30-ті роки 

– «школа навчання», в основному її авторитарний варіант: чи не опора на 

особистий досвід, не відкриття знань, а споживання готових зразків. У школах 

жорстка регламентація, ідеологічні схеми. Незважаючи на те, що метою 

виховання декларувалося всебічний розвиток особистості, насправді готувалися 

слухняні виконавці, «гвинтики» системи, «кадри соціалізму». Всі ці тенденції 

зберігалися протягом усього існування радянської школи, хоча в 50-60 рр., 

після викриття культу особи Сталіна, з'явилися цікаві і продуктивні педагогічні 

теорії (розвиваючого навчання, проблемного навчання, колективних творчих 

справ). 

Найяскравішою особистістю в радянській педагогіці став Антон 

Семенович Макаренко – вихователь, вчений, письменник. Метою освіти є 

виховання бойового, активного, життєвого характеру. Вихованець повинен 

мати почуття обов'язку і поняття честі, відчувати свої зобов'язання перед 

суспільством, повинен уміти підкорятися товаришеві і наказати йому, бути 

суворим, добрим залежно від умов життя. Він повинен бути активним 

організатором; бути наполегливим і загартованим, вміти володіти собою і 

впливати на інших. Він повинен бути веселим, бадьорим, підтягнутим, здатним 

боротися і будувати, здатним жити і любити життя, він повинен бути 

щасливим. І таким він повинен бути не тільки в майбутньому, але і в кожний 

свій нинішній день. Успішне досягнення виховних цілей вимагає від педагога 

вибору відповідних методів, визначення всього змісту життя і діяльності дітей. 

Серцевиною, ядром педагогічної теорії Макаренко є його вчення про колектив. 

Макаренко ввів термін «колектив» в професійно-педагогічну лексику, 

розуміючи під ним певну організацію дітей. Принципові для особистісного 

виховання якості колективу Макаренко визначив гак: колектив об'єднує людей 

в ім'я спільної мети, в загальній праці і в організації цієї праці. Кожна дія 

окремого учня, кожна його удача чи невдача повинні розцінюватися як невдачі 

на тлі загального справи, як удача у спільній справі. Через колектив кожен його 

член входить у суспільство, звідси випливає ідея дисципліни, поняття обов'язку 

і честі, гармонії особистих і спільних інтересів. Колектив – це не натовп, а 

соціальний організм, «цілеспрямований комплекс особистостей», він володіє 

органами самоврядування, уповноваженими представляти інтереси колективу і 

суспільства. 

 

6. Орієнтири освітніх процесів в сучасній вітчизняній та західній філософії 

У сучасній вітчизняній і західній філософії освіти ключовими 

орієнтирами стали: «зміна системи цінностей; пробудження і вивільнення 

самостійності, проактивності та духовності в людині; зміна самої ментальності 

суспільства. Тенденції сучасної філософії освіти включають в себе наступні 

принципи: 

1. Демократизація освіти. Вона припускає роздержавлення школи та 

перехід до громадсько-державної системи; децентралізацію управління 

освітою; участь місцевої влади у розвитку освіти; самостійність освітніх 



 34 

установ у виборі стратегії свого розвитку; право педагогів на творчість, право 

учнів на вибір школи. 

2. Плюралізм, багатоукладність, варіативність і альтернативність освіти, 

що означає право на розвиток як державного, так і недержавної освіти. 

3. Народність і національний характер освіти; пориваючи з 

національними традиціями, школа ставала механізмом руйнування 

національної культури, деформації міжнаціональних відносин.  

4. Відкритість освіти – це зверненість освіти до єдиного і неподільного 

світу, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей. 

5. Гуманізація освіти – це поворот школи до дитини, повага до її 

особистості, довіру до неї, створення умов для розкриття, розвитку її 

здібностей та обдарувань, з'єднання в дитині особистісного та колективного. 

Основним сенсом педагогічного процесу стає розвиток учня, заснований на 

педагогічному співробітництві. 

6. Гуманізація освіти, спрямована до цілісній картині світу, світу 

культури і людини, відмова від технократизму. 

7. Диференціація освіти, яка спирається на різноманіття навчальних 

програм, підручників, створення ринку освітніх товарів і послуг. Забезпечення 

різноманітності освіти і збереження її якості. 

8. Розвиваючий, діяльнісний характер освіти – пробудження здібності 

особистості до самостійної праці в різних сферах, що може бути досягнуто при 

відмові від встановлення школи на репродуктивне відтворення знань і переході 

до діяльнісної і перетворюючої спрямованості освіти. Орієнтир не тільки на 

засвоєння знань, а й на способи цього засвоєння, на розвиток пізнавальних сил і 

творчого потенціалу дитини. 

9. Безперервність освіти, яка забезпечує як спадкоємність різних ступенів 

освіти, так і можливість освітнього маневру особистості. Освіта не на все 

життя, а через все життя – таке розуміння цього принципу, і викликаний він 

постійним оновленням знання, необхідністю перемикання з однієї сфери 

діяльності в іншу. Навчити учня вчитися, допомогти йому усвідомити життєву 

необхідність оновлення освіти – одне із завдань школи. 

Реформа освіти продовжується і на початку XXI ст. Незважаючи на її 

успіхи, залишаються невирішеними найважливіші проблеми освітнього 

процесу, а саме характер шкільної освіти. Школа кінця ХХ ст. виявилася не в 

змозі вирішити в повному обсязі задачі, що виникли у зв'язку з мінливими 

соціально-економічними та культурними умовами. В даний час вітчизняна 

педагогіка розвивається в основному в трьох напрямках. Перший напрямок 

прагне до модернізації педагогічних технологій, орієнтованих на формування 

знань, умінь і навичок. Другий напрямок характеризується введенням 

особистісно-орієнтованих освітніх технологій. Третій напрям передбачає 

звернення до духовно-моральних традицій вітчизняної освіти і виховання, це 

напрямок пов'язаний з відновленням традицій, укладу життя і форм 

національного досвіду. 

 

 



 35 

Цільові навчаючі завдання: 

1. Назвіть філософа, що прославився як перший професійний педагог 

Стародавнього світу: 

a. Соломон 

b. Крішна 

c. Конфуцій 

d. Езоп 

2. Які дисципліни входили у елементарний курс середньовічних наук, що 

називався «тривіум»: 

a. граматика, риторика, діалектика 

b. граматика, арифметика, музика 

c. граматика, риторика, астрономія 

d. граматика, риторика, арифметика 

3. Ян Амос Коменський:  

a. першим ввів термін «дидактика» 

b. першим призвав до відмови від тілесних покарань 

c. першим намагався виділити та систематизувати об’єктивні 

закономірності освіти та виховання 

d. першим висловив тезу щодо необхідності невтручання держави в освітній 

процес 

4. До філософів Нового часу, що займалися проблемами освіти, не 

відноситься: 

a. Дж. Локк 

b. Ж.-Ж. Руссо 

c. М. Монтень 

d. Я. А. Коменський 

5. Києво-Могилянська академія була заснована в: 

a. 1632 р. 

b. 1701 р.  

c. 1884 р. 

d. 1643 р. 

6. Експериментальна педагогіка зосереджувалась:  

a. на вільному вихованні 

b. на дослідженнях психології дитини 

c. на вихованні через мистецтва 

d. на релігійній освіті 

7. Що характерно для поглядів на освіту представників українського 

Просвітництва? 

8. Порівняйте між собою традиційний конфуціанський та традиційний 

християнський підходи до людини в аспекті освіти? 

9. Порівняйте основні засади концепцій природного та соціального 

детермінізму у педагогічному аспекті. 

10. В чому полягає особливість утопічно-гуманістичного підходу до освіти 

та виховання людини? 

11. В чому, на Вашу думку, полягає складність імплементації 



 36 

гуманістичної складової в освіті практики? 

 

ІІ. Навчальні завдання для самостійної роботи: 

Питання для контролю та самоконтролю:  

1. З чим пов’язана проблема періодизації історії філософії освіти? 

2. Покажіть взаємозв´язок педагогічної думки та потреб суспільного життя в 

історії філософії освіти. 

3. Розкрийте сутність методу сократівського діалогу (маєвтики) та його вплив 

на формування вимог до освітнього процесу. 

4. У чому полягають філософсько-антропологічні засади середньовічної 

системи освіти? 

5. Розкрийте основні ідеї освітньої системи доби Відродження? 

6. Які особливості становлення класичних ідей та теорій філософії освіти 

Нового часу? 

7. Якими соціально-політичними тенденціями була інспірована концепція 

теорії та практики освіти у філософії марксизму?  

8. Розкрийте сутність трансформацій поглядів на освіту в Україні у класичну 

добу української філософії, радянський та пострадянський періоди.  

9. Що можна вважати національним вкладом в історію філософії освіти 

вітчизняними мислителями за багатовікову традицію українського 

просвітницького руху? 

10. У чому полягає специфіка натуралістичного, соціологічного та духовного 

підходів до людини в системі освіти? 

11. Назвіть основні психологічні (персонологічні) концепції людини і поясніть у 

чому полягає їх внесок в освітню теорію та практику.  

12. У чому полягає проблема співвідношення класичного (традиційного) та 

інноваційного в освіті? 

 

Теми рефератів, доповідей: 

1. Нові цілі освіти в інформаційному, постіндустріальному суспільстві. 

2. Освітні процеси в Україні у правовому та реально-практичному вимірах. 

3. Світська та релігійна освіта (співвідношення та проблеми взаємозв’язку). 

4. Національні традиції в освітньому просторі.  

5. Історія стародавніх філософсько-антропологічних підходів до освіти, їх 

зміст та актуальність.  

6. Світогляд гуманістів доби Відродження та його вплив на педагогічну теорію 

та практику. 

7. Проблема мети та сенсу освіти в просвітницькій філософії Нового часу. 

8. Гуманістичні концепції психології ХХ ст. та їх вплив на формування 

сучасної освітньої парадигми.  

9. Людина у пошуках «сенсу освіти» (за працями В. Франкла). 

10. Концепція особистісно-орієнтованої освіти К. Роджерса 

 
 
 



 37 

Література: 

1. Алексюк, А. Українська вища школа XVI - XVII століть, Острозька академія 

[Текст] / А. Алексюк // Вища освіта України. – 2001. – № 1. – С. 54-58. 

2. Амонашвили Ш.А. Размышления о гуманной педагогике. – М.: 

Издательский Дом Шалвы Амонашвили, 1995. – 496 с.  

3. Бим-Бад Б.М. Антропологические основания теории и практики 

образования // Педагогика. – 1994. – № 5. – С. 3-10.  

4. Бондаревская Е. Ценностные основания личностно-ориентированного 

воспитания // Педагогика. – 1995. – № 4. – С. 29-36.  

5. Блонский П.П. О национальном воспитании // Вестник воспитания. – 1915. 

– № 4. – С. 16-38.  

6. Буева Л.П. Человек культура и образование в кризисном социуме // Alma 

mater. – 1997. – № 4. – С. 11-17.  

7. Гессен С.И. Мировоззрение и образование // Хрестоматия. Педагогика 

Российского Зарубежья. Пособие для пед. ун-ов, институтов и колледжей.-

М.: Ин-т практ. Психологии, 1996. – С. 101-120.  

8. Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию / Отв. 

ред. и сост. П.В. Алексеев. – М.: «Школа-пресс», 1995. – 448 с.  

9. Гершунский Б.С. Образование в третьем тысячелетии: гармония знания и 

веры // Педагогика. – 1998. – № 2. – С. 49-57.  

10. Гершунский Б.С. Философия образования. – М.: Московский психолого-

социальный институт, изд-во «Флинта», 1998. – 432 с.  

11. Глузман О.В. Університетське педагогічна освіта: досвід системного 

дослідження. К., Видавничий центр «Просвіта», 1997.  

12. Кирьякова А.В. Теория ориентации личности в мире ценностей. 

Монография. – Оренбург: Изд-во ОГПИ, 1996. – 188 с. 

13. Крисаченко, В. Світоглядна парадигма ХХ століття: український внесок 

[Текст] / В. Крисаченко // Освіта і управління. - 2010. - Том 13, N 4. – С. 98-

114 

14. Сірополко, С.О. Історія освіти в Україні [Текст] / С. О. Сірополко ; підгот. 

вид. Ю. М. Вільчинський. - 2-ге вид. - Львів : Афiша, 2001. – 664 с. 

 

http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%BA%D0%B0


 38 

Тема 5. СПЕЦИФІКА ВИЩОЇ ШКОЛИ ТА ЇЇ МІСЦЕ В ОСВІТНЬОМУ 

ПРОЦЕСІ. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ НА 

ПОЧАТКУ ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ. НАУКА І ОСВІТА 

 

Ключові слова: наука, освіта, вища школа, вища освіта, освітня діяльність, 

система освіти в Україні, тенденції розвитку вищої освіти України, 

реформування вищої освіти, європейський освітній простір, Болонський 

процес. 

 

Актуальність теми пов’язана з декількома аспектами. З еволюцією людського 

суспільства відбувається зміна всіх форм життєдіяльності. Розвиток науки і 

техніки, медицини та інших  важливих сфер суспільства  призводить до того, 

що потрібно підвищувати ефективність освіти в Україні, з огляду на сучасні 

вимоги світових та євроінтеграційних процесів. 

 

Загальна мета  
Проаналізувати специфіку вищої школи, визначити її місце в освітньому 

процесі. Визначити проблеми та перспективи освіти України початку третього 

тисячоліття. 

 

Конкретні цілі: 

 розкрити й обґрунтувати специфіку вищої школи, визначити її місце в 

освітньому процесі; 

 визначити мету, завдання та зміст вищої освіти в Україні; 

 з'ясувати і проаналізувати пріоритетні напрями реформування і 

модернізації вищої освіти в Україні в контексті інтеграції європейського 

освітнього простору. 

 

І. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті: 

1. Специфіка вищої школи та її місце в освітньому процесі. Мета, завдання та 

зміст вищої освіти в Україні. 

2. Система освіти в Україні, її структура. Принципи діяльності освітніх 

установ. 

3. Стан і тенденції розвитку вищої освіти України початку третього 

тисячоліття. 

4. Пріоритетні напрямки реформування та модернізації вищої освіти в Україні 

в контексті інтеграції європейського освітнього простору. 

 

1. Специфіка вищої школи та її місце в освітньому процесі. Мета, завдання 

та зміст вищої освіти в Україні 

Вища школа – невід'ємний інститут суспільства, орієнтований передусім 

на становлення духовного обличчя найбільш освічених його членів, здатних не 

тільки розвивати обрані сфери діяльності, а й керувати прогресом самого 

суспільства. Традиційно саме на молодь суспільство і державу покладають 

великі надії як на професійне і творче, майбутнє нації. 



 39 

Освіта у всі часи була і залишається головною в процесі історичного 

розвитку людства. Мета, завдання і зміст освіти не залишаються незмінними, 

однаковими для всіх історичних епох. Вони змінюються залежно від соціально-

економічного і культурного рівня суспільства, стану науки і техніки, 

перспектив розвитку країни. Сьогодні перед освітою ставиться основна задача – 

озброїти людину знаннями та вміннями користуватися матеріальними і 

духовними продуктами, засобами інформації, грамотно орієнтуватися у 

величезному світі оточуючих нас речей. Слід підкреслити, що в освітньому 

процесі вища школа допомагає молодій людині реалізувати свій потенціал, 

формує якості особистості, що дозволяють змінити її ціннісне ставлення до 

світу. Мета сучасної вищої освіти передбачає всебічний розвиток людини як 

особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і 

фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування 

громадян здатних до активної творчої професійної діяльності, збагачення на цій 

основі інтелектуального, творчого, освітньо-культурного потенціалу народу, 

забезпечення потреб суспільства в висококваліфікованих фахівцях. 

Зміст освіти – це система наукових знань про природу, суспільство, 

людське мислення, практичні уміння і навички діяльності якими людина 

повинна оволодіти шляхом навчання у навчальному закладі. Слід підкреслити, 

цілісний світогляд особистість отримує в процесі навчання і виховання. В вузі у 

молодої людини формується науковий, теоретичний світогляд, вона 

розвивається як фахівець. Рівень освіти фахівця, який закінчив вуз, 

визначається ступенем оволодіння фундаментальними і профілюючими 

науками, розвитком пізнавальних здібностей і освоєнням різних видів 

професійної діяльності. Навчання у вузі має свою специфіку і значною мірою 

відрізняється від шкільного. Вища школа як соціальний інститут суспільного 

відтворення виступає основним каналом з'єднання науки з виробництвом і 

практикою. Основними особливостями вузівського навчання є наступні: 

1. Вивчення науки та її розвитку. Студент знайомиться з науковими 

проблемами, завданнями та способами їх вирішення. Відбувається оволодіння 

процесом формування наукових знань і методів. 

2. Отримання наукових знань і практичного досвіду має професійну 

спрямованість. 

3. Відбувається суміщення наукового та навчального процесів. 

Навчально-пізнавальна діяльність студентів супроводжується дослідницькою 

діяльністю. 

Навчальна діяльність у вузі складається з різних видів і форм навчальної 

діяльності. Основою навчальної роботи є теоретичні та практичні заняття, 

взаємопов'язані між собою. 

Навчальний процес включає в себе наступні елементи: лекції, лабораторні 

заняття, семінарські заняття, навчальна практика, виробнича практика. 

Відбір змісту вищої освіти повинен ґрунтуватися на загально-

дидактичних принципах (науковості, доступності), а також включати: 

 принцип відповідності змісту освіти потребам суспільного розвитку; 

 принцип єдності змістовної і процесуальної сторін навчання; 



 40 

 принцип структурної єдності змісту освіти на різних його рівнях; 

 принцип випереджаючого розвитку освіти. 

Можна зробити висновок, що головна мета вищої освіти – формування і 

розвиток творчого потенціалу особистості. Освіта також має бути пронизана 

загальнолюдськими цінностями. Сьогодні думаючий фахівець зобов'язаний 

спостерігати, аналізувати, вносити пропозиції, відповідати за прийняті рішення 

і вміти долати конфлікти і суперечності; він повинен володіти культурою 

багатокритеріальної постановки вирішення завдань. 

Освітній процес у вищій школі можна представити у вигляді ієрархії цілей 

навчання, виховання і розвитку студентів, що має три рівні. Перший (вищий) 

рівень відображає мету різнобічного розвитку та виховання особистості 

майбутнього фахівця: 

• виховання у студентів різнобічних ціннісних орієнтацій на основі 

потреб та інтересів особистості, в тому числі в галузі обраної професії; 

• розумовий і фізичний розвиток учнів; 

• формування в учнів наукового світогляду; 

• моральне і правове виховання, виховання поваги до законів, вимога до 

дотримання норм суспільної поведінки; 

 • естетичне виховання; 

• трудове і професійне виховання; 

• виховання почуття патріотизму, поваги до історії свого народу, 

держави, до рідної мови. 

Другий рівень – це рівень спеціальності. Він включає підготовку фахівців 

відповідно до вимог моделі особистості фахівця, завдання, які вирішуються 

фахівцями на виробництві, а також знання, вміння, здібності та інші якості 

особистості, необхідні для вирішення виробничих і соціальних завдань. Третій 

рівень – рівень дисциплін, що визначає цілі їх викладання. На цьому рівні цілі 

освіти встановлюються як узагальнені знання і способи діяльності, що 

формуються у студентів, виховні та розвиваючі цілі викладання тієї чи іншої 

дисципліни. 

 

2. Система освіти в Україні, її структура. Принципи діяльності освітніх 

установ 

Освіта є найважливішим конструктом цивілізації, визначальним 

фактором соціально-економічного прогресу суспільства. Кожна країна згідно 

свого історичного розвитку, національних традицій, умов, перспектив формує 

свою систему освіти. 

Система освіти – це сукупність навчально-виховних та культурно-

освітніх закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, 

науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління 

освітою та самоврядування в галузі освіти, що відповідно до Конституції та 

інших законів України здійснюють процес освіти та виховання громадян. 

Функціонування системи освіти забезпечується державою (ст. 53 Конституції 

України). 

Структура і доцільність створеної в державі системи освіти 



 41 

характеризують її ефективність і перспективність розвитку. 

Структура освіти в Україні: 

1. Дошкільна освіта 

2. Загальна середня освіта. 

3. Позашкільна освіта. 

4. Професійно-технічна освіта. 

5. Вища освіта. 

6. Аспірантура. 

7. Докторантура. 

8. Самоосвіта. 

Виходячи зі структури освіти, в Україні встановлено відповідні освітні 

рівні: 

 початкова загальна освіта; 

 базова загальна середня освіта; 

 повна загальна середня освіта; 

 професійно-технічна освіта; 

 базова вища освіта; 

 повна вища освіта. 

Законом України «Про освіту» встановлено також освітньо-

кваліфікаційні рівні: 

1) кваліфікований робітник; 

2) молодший спеціаліст; 

3) бакалавр; 

4) спеціаліст, магістр. 

Слід підкреслити, діяльність освітніх установ України ґрунтується на 

відповідних принципах (базові положення, які лежать в основі функціонування 

закладів системи освіти України). Основні принципи освіти визначені Законом 

України «Про освіту»: 

• доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, 

що надаються державою; 

• рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, 

таланту, всебічного розвитку; 

• гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних 

цінностей; 

• органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, 

традиціями; 

• незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних 

організацій; 

• науковий  характер освіти; 

• інтеграція з наукою і виробництвом; 

• взаємозв'язок з освітою інших країн; 

• гнучкість і прогностичність системи освіти; 

• безперервність і різноманітність освіти; 

• поєднання державного управління і громадського самоврядування в 



 42 

освіті. Таким чином, кожен принцип окреслює певні вимоги до функціонування 

тих або інших установ освіти. 

 

3. Стан і тенденції розвитку вищої освіти України початку третього 

тисячоліття 

На порозі входження світової спільноти у третє тисячоліття виняткового 

значення набуває освітньо-наукова сфера (і, зокрема, вища освіта), яка в умовах 

швидкого наростання глобальних загроз поступальному розвитку окремих 

країн і всього людства покликана стати основним засобом формування здатних 

до вирішення нових проблем фахівців, джерелом знань і методів для 

рівноправного співіснування людини і навколишнього середовища. 

З цього випливає, що освітня діяльність у ВНЗ повинна ґрунтуватися на 

таких основних постулатах: 

1) відповідність освіти потребам соціально-економічного розвитку 

суспільства; 

2) забезпечення інтелектуального розвитку особистості, оволодіння нею 

ефективними методами самостійної пізнавальної діяльності; 

3) формування у молодих поколінь високих морально-духовних якостей 

на основі загальнолюдсь