МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ 

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

 

Навчально-науковий інститут післядипломної освіти 

 

 

«Допущено до захисту 

магістерської роботи» 

 

Завідувач кафедри громадського здоров’я, 

та управління охороною здоров’я 

_____________ д.мед.н., проф. В.А.Огнєв 

 

 

 

 

МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ БІОЕТИКИ 

В СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ. 

 

 

Кваліфікаційна робота на здобуття освітнього ступеня «магістр» 

освітня програма: «Управління в сфері охорони здоров’я» 

галузь знань: 28 «Публічне управління та адміністрування» 

спеціальність: 281 «Публічне управління та адміністрування» 

 

 

Виконав:  

Здобувач вищої освіти, групи ПУА-20     С. Н. Зюзько 

 

Науковий керівник 

д.мед.н., проф.         В.А. Огнєв 

 

Рецензент 

д.мед.н.проф.         О.А.Короп 

 

 

 

Харків – 2022 



 2 

 

ЗМІСТ 

ВСТУП…………………………..........…………………....……….…..…………3 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ БІОЕТИКИ 

1.1. Генезіс та тенденції розвитку біоетики………...……....………….....7 

1.2. Система методів наукового пізнання та етико-культурні моделі  

біоетики........................................................................................................17 

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ Й МЕДИКО-СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО 

РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НА ЗАСАДАХ 

БІОЕТИКИ 

2.1. Стан і перспективи розвитку біоетики в Україні ...........……...…..27 

2.2. Вплив біоетики на ефективність діяльності органів управління  

охороною здоров’я…………………………………………................................31 

2.3. Соціально-медичний та біоетичний аспекти проблем профілактики 

алкоголізму, наркоманії та СНІДу ……...………………...................................40 

РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ БІОМЕДИЧНИХ ВТРУЧАНЬ В 

ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ НА ЗАСАДАХ БІОЕТИКИ    

3.1. Удосконалення правових механізмів державного регулювання  

системи охорони здоров’я у сфері трансплантації органів та 

експериментування над людиною ………………………………………...52  

3.2. Регуляторні механізми державного впливу на демографічну 

ситуацію в Україні.....................................…….................................................67 

3.3. Приорітетні напрями державної політики захисту людського 

життя в контексті біоетики…..............………………...………………………..73 

ВИСНОВКИ……….…........……………………..……........................................81 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………….....………..…..................86 



 3 

ВСТУП 

Актуальність теми. Органам державного управління необхідно 

враховувати розвиток біоетики, яка розглядає людину як особистість з її 

духовними цінностями та потребами при формуванні національної системи 

охорони здоров’я України та проведенні реформування медичної науки з метою 

збереження життя та покращення здоров’я населення. 

Спостерігається зміна поглядів на відносини між пацієнтом та лікарем під 

впливом науково-технічного прогресу. Необхідно зазначити, що вони були 

сформовані століттями, а можливість проведення складних досліджень, 

використання новітніх методів лікування, винайдення нових лікарських засобів 

призводять до необхідності перегляду як морально-етичних, так і правових 

засад. Складність в тому, що є наявні інтереси медиків, юристів, політиків, 

біологів, філософів, а також органів державного управління. 

Основні нормативно-правові акти, що визначають функціонування 

системи охорони здоров'я є застарілими та мають бути переглянутими, але при 

цьому мають бути враховані положення біоетики. 

Затвердження засад біоетики вносить свою частку в реалізацію заходів 

щодо поглиблення духовності, усвідомлення цінності людського життя, 

підвищення моральності та формування здорового способу життя громадян. 

Сформульована в роботі методологія дослідження, теоретичні висновки 

та практичні рекомендації ґрунтуються на працях видатних як українських, так 

і зарубіжних вчених. 

Актуальність, наукова та суспільна значимість наведених проблем 

зумовили вибір теми магістерської роботи. 

Мета й завдання роботи. Мета роботи полягає в комплексному аналізі та 

науковому визначенні змісту, історичних коренів біоетики як нової галузі 

науки, з опрацюванням теоретичних положень та практичних рекомендацій, що 

надаються органам державного управління щодо впровадження зміни в оцінці 

стану здоров’я населення. 

Для досягнення даної мети були визначені такі завдання: 



 4 

-визначити історичні корені біоетики, її етико-культурні моделі, місце 

серед інших дисциплін та її філософські засади; 

- вивчити яка є специфіка біоетичних проблем серед населення України, 

стан та перспективи розвитку науки біоетики та її вплив на ефективність 

функціонування органів охорони здоров’я України; 

- визначити які є можливості органів державного управління при 

впровадженні засад біоетики в суспільну практику в галузі охорони здоров’я; 

- розробити важливі науково-обґрунтовані пропозиції, які дозволять 

визначити яким чином і як впроваджувати засоби державного регулювання 

щодо біомедичних втручань у людський організм на засадах біоетики. 

Об’єкт дослідження: суспільні відносини, які випливають з прикладних та 

теоретико-концептуальних аспектів функціонування засад біоетики серед 

населення України. 

Предметом дослідження є механізми державного регулювання розвитку 

біоетики в  системі охорони здоров’я України. 

Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою  

дослідження є феноменологічний метод (ґрунтується на феномені людської 

особистості, цінності її здоров’я та життя), а також аналітичний метод, що 

розкриває особливості біоетики як науки. Метод системного аналізу 

використовується для розгляду людини як складної системи, при цьому як 

елемент суспільної системи. Індуктивний та дедуктивний методи були 

застосовані при узагальненні та аналізі емпіричної інформації по тематиці 

дослідження. 

Інформаційну базу дослідження становлять законодавчі та нормативні 

акти України, зокрема Конституція України, укази Президента України, закони 

України, нормативні документи Кабінету Міністрів України, матеріали 

експертного опитування, статистичні матеріали Державного комітету 

статистики України, аналітичні матеріали і звіти науково-дослідних інститутів і 

центрів, науково-аналітичні праці вітчизняних і зарубіжних науковців у 

предметній галузі дослідження. 



 5 

Наукова новизна полягає у проведенні дослідження принципів біоетики 

органами державного управління з метою збереження здоров’я та життя 

населення. В дослідженні наведена та обґрунтована необхідність щодо 

впровадження принципів біоетики безпосередньо в практику діяльності органів 

державного управління галуззю охорони здоров’я України, у систему 

підготовки  медичних працівників, визначено концептуальні засади 

впровадження принципів біоетики, зокрема щодо етичного обмеження 

надмірного розвитку біомедицини, використовуючи зарубіжний досвід. 

Практичне значення полягає у розв’язанні тих теоретичних проблем, які 

виникають під час впровадження принципів біоетики в систему державного 

управління України, а саме в галузі охорони здоров’я. Розв’язання даної 

проблеми дає можливість закласти фундамент для подальшого наукового 

вивчення проблем розвитку біотехнологій та медичної науки, що дозволить 

покращити ефективність української системи державного управління. 

Висновки та рекомендації, що мають місце в магістерській роботі, повинні 

бути використані в практичній діяльності органів державного управління в 

системі охорони здоров’я, а також і в навчальному процесі для підготовки 

фахівців у галузі державного управління. 

Тема роботи пов’язана з науковим дослідженням, яке проводилось 

кафедрою громадського здоровья та управління охороною здоровья 

Харківського національного медичного університету в рамках НДР «Медико 

– соціальні аспекти якості життя здобувачів вищої освіти з надлишковою вагою 

та ожирінням». 

Апробація результатів роботи. Теоретичні положення, принципові ідеї 

та висновки дослідження були представлені до обговорення на засіданнях 

кафедри громадського здоров’я та управління охороною здоров’я Харківського 

національного медичного університету (протокол № 20, від 7 грудня 2021 року) 



 6 

 

 

РОЗДІЛ 1 

ТЕОРЕТИКО-КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ БІОЕТИКИ 

 

1.1. Генезіс та тенденції розвитку біоетики 

 

Біоетика – нова наука, яка виникла понад тридцять років тому. Першим 

фактором, який дав поштовх до її виникнення та розвитку так званої ―біоетики 

навколишнього середовища" - була біологічна катастрофа. Окремі мислителі у 

біомедичному прогресі вбачали велику небезпеку для екології і довкілля. 

Вивчення цієї проблеми зумовило становлення нової науки, яка покликана 

обмежити надмірний розвиток біомедицини. Це вважається першопричиною 

виникнення біоетики, а одним із її засновників став В.Р. Поттер. 

При становленні біоетики було виявлено чимало й інших проблем, що 

виникли від нових технологічних можливостей біомедицини. Їх почав 

досліджувати та вважав фундаментальними Е. Згречча, один із перших 

науковців-біоетиків [58], який підкреслював проникаючий вплив біомедичних 

технологій на життя людей, визначив питання, які стосувалися етики і які були 

ще невідомі медичній етиці та медицині зокрема. 

Обмежений підхід до хворого – проблема, що виникає власне у клінічних 

закладах. Основоположником  її вивченні був А. Геллегерс [12-25]. Геллегерс 

обґрунтував цілісний підхід до хворого, як до індивідуума, а не обмежений - із 

акцентуванням уваги тільки на хворий орган чи організм. 

Криза у відносинах лікар-пацієнт є важливою причиною виникнення 

біоетики, а саме потреба принципу автономії та public consent (суспільної 

думки). С. Спінзанті [58, 1-22], констатує той факт, що у стосунках лікар-

пацієнт, так званий ―медичний патерналізм‖ дегенерував на шкоду саме особі 

пацієнта. Згідно цієї концепції відносини лікар-пацієнт необхідно змінити із 



 7 

відновленням при цьому принципу автономії пацієнта. Тому усвідомлення 

необхідності переглянути ці відносини є надзвичайно важливим. 

Необхідно якісно розглянути ці фундаментальні історичні корені 

виникнення біоетики в інтерпретації їх авторів. 

Одним із засновників ―біокатастрофічного‖ напрямку біоетики був 

американський онколог В.Р. Поттер. Хоча його внесок у її розвиток в 

академічному плані є досить скромним, однак саме він ввів термін ―Біоетика‖, 

що вперше з’явився у його статті ―Bioethics. The science of survival‖ [5]. У ній Р. 

Поттер так визначає біоетику: ―Людство нагально потребує нового знання, яке 

може допомогти зрозуміти, як власне використовувати знання для виживання 

та покращення якості життя. Цю концепцію знання як керівництво до дій або 

застосування знання для суспільної користі, можна назвати наукою виживання‖ 

[1]. Очевидно, що для В.Р.Поттера біоетика, як наука виживання, передусім є 

передумовою для покращення якості життя. ―Тепер, – продовжує Поттер – 

наука виживання має бути більше, ніж наукою, і я пропоную назвати її 

біоетикою, аби вказати на дві важливі складові, що просто необхідні для неї: 

біомедичне знання та людські цінності‖ [5]. 

У цьому визначенні відчутний також відтінок інтеграції, присутній в 

роботах інших мислителів, як наприклад Е. Згречча [25-52]. Він розглядає 

біоетику як місток між біомедичними науками та науками про людину. 

Історичною причиною, яка виправдовує виникнення біоетики, є саме 

екологічна катастрофа. Зрозуміло, що В.Р. Поттер вбачає, у загальному, 

негативність біомедичного прогресу, що загрожує життю та середовищу 

існування людини. Саме це складає фундамент для створення нової науки, 

здатної поєднати знання біомедицини та суміжних наук про людину. 

Для більш якісного розуміння еволюції поттерівського погляду, 

необхідно вивчити наукову діяльність Поттера з 1971 року. У цей період він 

розглядає етику навколишнього середовища у контексті охорони здоров’я 

людини, оскільки воно є частиною здоров’я усієї біосфери. І хоча він ввів 

неологізм ―Глобальна біоетика‖ [38], очевидним є значне екологічне 



 8 

спрямування поттерівської концепції: його біоетика ставить у центрі уваги  не 

людину, а екосистему. 

Цей елемент поттерівського розуміння біоетики відрізняє його від 

поглядів інших учених, особливо від персоналістичної біоетики Е. Згречча. 

В.Р.Поттер вказує на те, що ―бачення глобальної етики пов’язане з етикою 

відповідальності, яка має на меті перспективу виживання, зосереджує увагу на 

охороні здоров’я людини та на охороні землі, і усього світу‖ [ 38]. Він вважав, 

що має бути взаємодія між біоетикою навколишнього середовища та медичною 

етикою, а екосистема повинна бути фундаментальним об’єктом вивчення 

біоетики. Тобто перевага надається не медичній, а саме біоетиці зовнішнього 

середовища.  

У процесі розвитку суспільства з новими технологічними можливостями 

виникали нові питання. Поступово формується персоналістична біоетика. Один 

з її найавторитетніших представників, що взяв за основу історичний аспект її 

становлення, є Е.Згречча. В останньому виданні підручника з біоетики автор 

стосовно її виникнення твердить: ―Історична причина виникнення біоетики 

полягає у великих досягненнях медицини в наш час: пересадка органів та 

тканин, застосування технік реанімування‖ [24]. 

Передати головну аксіому Е. Згреччі можна такими словами: ―Не все, що 

технічно можливе, є ipso facto (насправді) етично дозволене‖ [15]. Фізіономічна 

характеристика біоетики – одна з найважливіших у баченнях Е.Згреччі, – «це 

характеристика біоетики як науки про біомедичні обмеження. Така концепція 

близька до думки В.Р.Поттера, проте це визначення передбачає наявність 

поняття філософської етики у біоетиці, що на відміну від вчення Е.Згреччі, є 

відсутнім у В.Р.Поттера» [14-20].  

- Обмежений підхід до хворого – це важливий аспект біоетики, який був 

визначений при проведенні дослідження. Його виділив та вивчав А.Геллегерс, 

лікар-гінеколог, засновник Kennedy Institute of Ethics [12-25]. На думку вченого, 

біоетика формується у клініці, де лікар зауважує, що патологія відносин медик-

пацієнт може знайти відповідну терапію та оздоровитись через вдосконалення 



 9 

внутрішнього світу лікаря та є наукою, здатною визначити цінності при 

взаємодії між філософією, етикою і медициною. Об’єктом цього нового 

розуміння є етичні та медичні принципи. 

Біоетика Е. Згреччі є антропоцентричною, бо в центрі її уваги є людина, 

як особа. Персоналістична біоетика теж акцентує увагу на людину у її 

цілісності, а також цікавиться навколишнім середовищем, у якому людина 

живе. 

У самій сфері біоетики навколишнього середовища слід розглядати різні 

течії. Так, наприклад, є екоцентрична біоетика, яка ставить на перше місце 

навколишнє середовище та екосистему загалом, (В.Р. Поттер); біоцентрична 

біоетика бачить людину у центрі своєї уваги, але розглядає її рівною з усіма 

іншими живими істотами, (П.Сінчер), а також антропоцентрична біоетика, яка 

ставить особу у центрі етичного інтересу, займається проблемами, які 

стосуються життя людини, і лише непрямо –  проблемами навколишнього 

середовища (Е.Згречча). Інший цікавий аспект вчення Е.Згреччі безпосередньо 

стосується ―втручання, пов’язаного з практикою та розвитком біомедичних 

наук‖ [17]. 

Таким чином, зважаючи на розвиток технологій, біоетика повинна 

займатися етичними проблемами, пов’язаними із розвитком біомедичних наук, 

що і характеризує її на межі тисячоліть (Дж. Берлінгер). Виходячи з висновку 

перед біоетикою стоять ряд проблем, які мають великий вплив на суспільство 

та є дуже важливими, і які люди ще не навчились сприймати. Ця біоетика має в 

своїй основі практику і її Дж. Берлінгер називає ―біоетикою на щодень‖, тобто 

біоетикою, яку лікар застосовує щодня у стосунках з хворим [1-12]. 

Е. Пеллєгріно та Д. Томазма поєднують думки А. Геллегерса. Для них 

біоетика – ―це медична етика у тому сенсі, що вона розвивається саме у сфері 

медицини. Використання означення ―медична біоетика‖ вказує, що великий 

поступ науки у цій сфері не заперечує традиційної медичної етики 

гіпократівського духу – добродійність щодо пацієнта та обмеження у 

патерналізмі‖ [29]. 



 10 

Головна увага Е. Пеллєгріно і Д. Томазма акцентується на відносинах 

лікар-пацієнт, де пацієнт є автономним. При цьому лікар повинен перемінити 

стиль мислення та ставлення до пацієнта. Саме визнання автономії хворого має 

змінити ставлення лікаря до пацієнта. Але наразі потрібно забезпечити 

юридичні норми, щодо відносин лікаря та пацієнта. І це є наслідком кризи, що 

з’явилась у самих відносинах, надали їм юридично-кримінального забарвлення, 

невластивого йому, часто непотрібного. Усе це ускладнює роботу лікаря та не 

дозволяє встановити здоровий зв’язок із пацієнтом. Безперечно існує криза 

взаємовідносин лікар-пацієнт і її треба вирішувати, виходячи від самого 

медика, його вчинків, професійного, людського та етнічного виховання. 

Інший цікавий аспект вчення Е. Пеллєгріно й Д. Томазма полягає у тому, 

що гіпократівські принципи не заперечуються повністю, а «відкидається лише 

їх дегенерація, якою є медичний патерналізм, також важливо, що для того, щоб 

краще зрозуміти таке бачення проблеми, необхідно звернутися до іншого 

вченого – С. Спінзанті [2-12], який подає розуміння біоетики у сфері медичної 

етики з точки зору медицини». Він бачить біоетику як продовження медичної 

етики. С. Спінзанті описав три етапи становлення медичної етики: епоха 

домодерна (класична, гіпократівської традиції), модерна епоха та епоха 

постмодерна.  

Розглянемо їх детальніше.  

У домодерну епоху досконала медицина відповідала на таке запитання: 

―Яке лікування приводить до найкращого стану пацієнта?‖ (питання, яке ставив 

собі медик, що слідував гіпократівській традиції); а такий медик був ідеалом 

патерналіста, добрий пацієнт був слухняним пацієнтом; добрими 

взаємовідносинами був терапевтичний альянс (для С. Спінзанті мова йшла про 

відносини ―батько-син‖. У ньому була вищість батька над сином, і тому цей 

зв’язок був нерівним, тобто існували негативні стосунки). В цьому помилився. 

Тому можна стверджувати, що мала місце термінологічна помилка С.Спінзанті. 

Е. Згречча щодо ―добрих відносин‖ твердить про терапевтичний альянс у 

його правильному розумінні. Він графічно представляє такі відносини 



 11 

трикутником етичної відповідальності (рис.1.1 ): в основі якого кут А – лікар, С 

– пацієнт, В – мета. В основі трикутника, що зображає відносини лікар-пацієнт, 

немає вищості одного суб’єкта щодо іншого. Лікар і пацієнт мусять вести 

діалог, взаємодіяти, але обидва мають прямувати вгору до вершини.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис 1.1. Трикутник етичної відповідальності 

 

Говорити про терапевтичний альянс та ототожнення його з відносинами 

батько-син, як це робить С. Спінзанті, некоректно, оскільки терапевтичний 

альянс зумовлює більший паритет лікаря та пацієнта, а добра медична сестра 

має бути добросовісним виконавцем вказівок лікаря. 

Епоха модерну характеризується таким чином: добра медицина вже не та, 

яку пропонує лікар, а та, яка відповідає на питання: «Яке лікування поважає 

автономію вибору пацієнта? (єдиний визначальний елемент – автономія вибору 

пацієнта); ідеал лікаря – це демократичний авторитет; добрий пацієнт – 

інформований пацієнт (тут вимога та отримання інформативної згоди стають 

необхідною умовою –  для задовільної роботи  професіонала); добрі відносини 

– відносини партнерства професіонал-користувач; добра медсестра – та, що 

полегшує спілкування на юридичному рівні між лікарем та пацієнтом на 

В (мета) 

                А (лікар)    С (пацієнт) 



 12 

користь автономного пацієнта (медсестра – гарант автономії пацієнта) 

(С. Спінзанті)». 

С. Спінзанті вважає цю епоху усвідомленням кризи у відносинах лікар-

пацієнт, які раніше базувалися лише на послуху. Вона розв’язується через 

виникнення принципу автономії пацієнта. Можна розділяти усвідомлення 

кризи таких відносин лікар-пацієнт, але стверджувати, що біоетика виникла 

через невідкладність принципу автономії, неможливо. Адже схема, яку 

пропонує С. Спінзанті, представляє дегенерацію саме біоетики або її частини та 

має враховувати те, що є наявною криза відносин лікар-пацієнт, при цьому для 

її подолання необхідно покращувати духовний розвиток та підготовку медика 

(натомість її стараються вирішити, приділяючи більшу увагу принципу 

автономності). С. Спінзанті вважав, що біоетика є продовженням медичної 

етики, але має враховувати автономність пацієнта. 

Постмодерна епоха характеризується тим, що наразі важливим в системі 

охорони здоров’я є не лише автономія пацієнта, але і медична ефективність. 

Характерною особливістю є спроба поєднати медичну діяльність з високою 

ефективністю та етикою надання медичної допомоги. 

Наразі характерна епоха ―після біоетики‖, а маючи дані про кризу 

відносин між лікарем та пацієнтом, можна визначити які зміни відбулися. 

Спочатку лікар був в ролі батька, потім перетворився на технічного спеціаліста, 

потім на професіонала, і нарешті, надавача послуг, відповідального також і за 

економічне покращення лікарняної структури. Водночас і поняття ―пацієнт‖ 

також зазнало змін. Він спочатку був сином, потім учасником (користувачем), а 

сьогодні він став звичайним клієнтом. Структура відносин лікар-пацієнт 

зазнавала змін через те, що з’явився принцип використання ресурсів. Правда, 

що економічні показники і в сфері охорони здоров’я стали важливим 

елементом, але вони не можуть стати вирішальними, бо тоді відносини лікар-

пацієнт набувають неприродного характеру, як і самі особи лікаря та пацієнта. 

Суть їх відносин має включати в себе повагу до цілісної антропологічної 



 13 

концепції, навіть коли є беззаперечною зміна історичної дійсності і різні зміни 

не повинні торкатися поваги до людини. 

Галузі біоетики відображено у ―Документі Еріче про відносини біоетики 

та медичної деонтології з легальною медициною 1991 року‖ [32], де визначено 

співвідношення між цими науками, а саме те, що у них є спільним, які наявні 

відмінності, як вони взаємодіють. В документі наведено: ―Як етика царини 

біології, що окреслює світ не лише медицини, біоетика охоплює традиційну 

медичну етику і виходить за неї, увібравши проблеми всіх медичних 

спеціальностей, дослідження поведінки, незалежно від їхнього терапевтичного 

застосування, соціальні проблеми, пов’язані з політикою охорони здоров’я, 

медицину праці, міжнародну охорону здоров’я, політику демографічного 

контролю, проблеми тваринного та рослинного життя, пов’язані з життям 

людини‖ [26-32]. У цьому випадку визначення галузей зумовлене окремими 

баченнями експертів, що входили до числа тих, хто складав цей документ. Є 

окремі школи в біоетиці, де проблеми тваринного і рослинного життя пов’язані 

із життям людини, та при цьому є окремими першочерговими об’єктами уваги.  

Отже, можемо зазначити, що біоетика як наука має свої етапи та 

напрямки розвитку, що зумовлені її функціонуванням у суспільстві. 

Наразі у сучасній Україні проводиться викладання предмету ―Біоетика‖ у 

вищих навчальних закладах, в тому числі медичного профілю, тому що є:  

- наявна загальна криза моральних цінностей, відсутність пошани до 

людського життя, намаганням підпорядкувати природний закон, принаймні в 

певному розумінні, цивільному праву: ―все те, що дозволене правом, є 

морально дозволеним‖, але така пропаганда є, зазвичай, хибною;  

- має місце концепція в повній мірі свободи індивідуума, з його 

цінностями, оцінюванням ситуації та оточуючих, що часто призводить до 

проблем в стосунках; 

- наявність так званої ―культури смерті‖, яка виражає тенденцію 

драматичної агресивності, що скерована на людське життя, сприяє широкому 



 14 

проникненню в суспільство індивідуалістичної, матеріалістичної, утилітарної 

ідеї;  

- потреба не лише в фаховій підготовці працівників органів та установ 

охорони здоров’я, інтернів, студентів, але й і виховання їх в дусі любові до 

ближнього, милосердя, здатності і готовності до самопожертви в ім’я хворих, 

співчуття в їх горі, високої гуманності, моральності, симпатії.  

Затвердження засад біоетики дасть змогу не лише готувати гарних 

фахівців своєї справи, а й не байдужих до долі людей, здатних оздоровити стан 

населення, подолати кризу, прийняти участь у процесі національного 

державного створення, провести заходи, що спрямовані на формування 

здорового способу життя населення, що призведе до покращення якості та 

ефективності проведення заходів по діагностиці, лікування, реабілітації та 

заходів з профілактики захворювань, покращення здоров’я громадян. 

Аналізуючи біоетику як університетський предмет, необхідно визначити 

сфери цієї дисципліни, що включає не лише моральні та філософські, але і 

наукові питання. 

На Конгресі у Еріче вийшов у комп’ютерній версії Ерічський Документ, у 

якому названо чотири основні напрямки розвитку біоетики на кінець 80-х років 

ХХ століття: а) етика професій охорони здоров'я (медики, медсестри, техніки та 

адміністратори структур охорони здоров'я); б) етика біомедичного пошуку з 

терапевтичною та нетерапевтичною метою; в) етика охорони здоров'я у 

соціальних сферах (проблема медицини праці; етика зайнятості; етика спорту; 

етика, яка стосується демографічного розвитку); г) етика навколишнього 

середовища у екологічній сфері [26-32]. 

Однак на сьогоднішній день почали формуватися і інші сфери біоетики, 

які випливають із контакту цієї дисципліни зі суспільством. Насамперед, як 

окремий напрямок сформувалося біоправо із необхідності закон щодо 

медичного втручання у організм та людські гени та навколишнє середовище. 

При цьому якщо в минулому парламенти часто вирішували питання щодо 

регулювання взаємовідносин між громадянами та державою, проблемним 



 15 

«соціальним питанням» – вирішення проблем, що стосуються аспектів 

соціальної справедливості та соціальних завдань держави, то наразі більш часто 

виникають питання щодо втручання людини до людини та в біосферу, у якій 

вона проживає. 

Отже, можна зазначити, що відбувся процес створення біоправа, а також 

важливо відмітити розвиток навчально-педагогічної сфери, що наразі є вельми 

актуальним, оскільки ряд захворювань (нікотиноманія, алкоголізм) залежать від 

діяльності людини, які можливо попередити шляхом проведення заходів щодо 

навчання та виховання. Дані програми виконуються щодо питань сексуального 

виховання, біоетичного та санітарного навчання населення. 

 

1.2. Система методів наукового пізнання та етико-культурні моделі 

біоетики 

 

С. Прівітера щодо епістемології біоетики писав: «Епістемологія біоетики 

– це міркування, що виникають внаслідок дослідження логічної структури 

біоетичного дискурсу. Досліджувати логічну структуру науки означає шукати 

необхідні умови для її існування; показати, наскільки дане вчення на відміну 

від інших, має здатність піддатися науковій структуризації і піднятися до рівня 

науки. Тому необхідною умовою для існування науки є специфічність її 

епістемічного статусу, принципи ідентичності та відмінності щодо інших 

наук». (С. Прівітера). 

Важливо відзначити, що для біоетики, як молодої науки, необхідно 

зробити висновок щодо відсутності у неї епістемологічної структури. 

Насамперед, доречно послатися на визначення біоетики, запропоноване 

Райхом у праці ―Біоетика – міст у майбутнє», виданій 1995 року, де автор 

стверджує: «Біоетика – це систематичне вивчення моральних вимірів, тобто 

моральних критеріїв, рішень, поведінки, пріоритетних напрямків наук про 

життя і здоров’я і т.ін., із застосуванням різноманітних етичних методологій з 

настановою на міждисциплінарний взаємозв’язок» (Райх). 



 16 

Важливо тепер побачити, в якому сенсі в біоетиці існує 

міждисциплінарна настанова. Прикладом її функціонування є курси 

вдосконалення осіб, що різнорідні у своєму навчанні і в своїх заняттях (за 

фахом  і за власними інтересами).  

Необхідно визначитися щодо епістемологічного статусу біоетики з точки 

зору взаємозв’язку між різними дисциплінами.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.2  Взаємозв’язок різних дисциплін з точки зору епістемологічного 

статусу біоетики (кругова модель) 

 

Перш за все, необхідно встановити початковий момент інтеграції, який 

Згречча пояснює з допомогою даної кругової моделі. На прикладі для того, щоб 

визначити в якому значенні біоетиці характерна міждисциплінарність, можна 

вивчити питання запліднення в пробірці та поставити завдання по аналізу 

біоетичних проблем, піднятих такою технологією. Як потрібно аналізувати цей 

факт? Його необхідно аналізувати з допомогою кругової моделі, де має місце 

ряд даних, а саме: біомедичні, соціологічні, психологічні та юридичні), при 

цьому необхідно враховувати, що їх може бути набагато більше, але для даного 

прикладу візьмемо наведені. 

Біомедичні дані 

БІОЕТИКА 
 

 
пустимі (хоча б і в певний 

спосіб обмежували 

свободу досліджень) 

можуть провадити до 

справжнього науково-

технічного прогресу, який 

буде кваліфікуватись як 

людський. 

- експериментування:  

 має відображати 

гідність людини  

 має відбуватися в 

рамках 

конститутивної 

структури життя, 

як такого (не для 

того, аби 

змінювати людську 

природу, але для 

того, щоб 

допомогти   

розвинутись згідно 

її суті, тобто згідно 

того, що їй   

властиве). 

- передбачення наслідків. 

Очевидно у випадку 

експерименту завжди 

існує ризик, але тим не 

Психологічні дані 

Юридичні дані 



 17 

Біомедичні дані. Спочатку необхідно визначити які саме факти у випадку 

запліднення в пробірці належать до біомедичних. Безплідність потрібно 

розглянути з етіопатогенетичної точки зору, тому що без розуміння причин 

безплідності буде неможливо вивчити біоетику запліднення в пробірці. Крім 

цього, потрібно зупинитися на технології запліднення в пробірці. Щоб 

зрозуміти цю технологію, маємо визначити ряд питань, а саме: питання 

ефективності запліднення в пробірці для дитини, що народилася; скільки всього 

запліднень необхідно провести, щоб отримати певну кількість новонароджених; 

яка питома вага абортів є наслідком використання даної технології; питання 

щодо біологічного статусу ембріона людини? Ці всі факти стосуються 

біомедичних даних.  

Соціологічні дані. Загальновідомо, що у сфері запліднення в пробірці 

розрізняють гомологічне та гетерологічне запліднення. Гомологічне 

запліднення – це таке, яке реалізується за участі однієї пари, подружньої або, 

хоча б, постійної. Для гетерологічного запліднення, навпаки, використовуються 

сторонні для даної пари суб’єкти (один або декілька). При цьому, яйцеклітина, 

сперма чи ембріон можуть бути подарованими, а можливо ще замінне 

материнство або позика матки. Наводячи дані факти, що складають 

соціологічний аспект, важливо встановити склад сім’ї та яка була б зміна 

соціологічної ідентичності при використанні технології запліднення в пробірці. 

Необхідно визначити які факти відносяться до психологічних даних. Для 

цього потрібно надати відповіді на ряд питань, а саме: що з психологічної точки 

зору означає для жінки безплідність? Питання щодо психологічного впливу 

запліднення в пробірці на майбутню матір, дитину після народження та на 

чоловіка. Які психологічні характеристики є в дитини, що народжена з 

допомогою даної технології? Ще більш тривожною є психологічна проблема у 

випадку гетерологічного запліднення. Які стосунки між парою в таких 

випадках? Яка спорідненість існує у випадку жінки – позичальниці матки, що 

виношує дитину протягом дев’яти місяців в утробі, а потім повинна віддати її 

парі, яка замовила? Які психологічні зв’язки (з огляду на психодинамічні 



 18 

процеси) дитини, яка жила протягом дев’яти місяців в утробі жінки – матері, 

що не є її матір’ю, а чи може і є її правдивою матір’ю? Ці всі факти складають 

психологічні дані. 

І, нарешті, розглянемо юридичний аспект.  Юридичні дані, перш за все, 

об’єднують факти, які пов’язані з гетерологічним заплідненням у пробірці. 

Оскільки насправді існує один або більше суб’єктів, що задіяні у заплідненні 

але не відносяться до однієї пари, з точки зору юридичної сторони важливо 

встановити, хто кому належить. Інші спірні питання: кому належать заморожені 

ембріони, заморожені ембріони батьків/матерів, які померли? А як бути у 

випадку, коли чоловік та жінка розлучаються безпосередньо перед 

імплантацією ембріонів, кому вони належать і якою є їх подальша доля? І 

нарешті, чи дитина, народжена у результаті гетерологічного запліднення у 

пробірці, має право знати своє генетичне походження? Екстракорпоральне 

запліднення, як більшість біоетичних питань, інтерполює в процесі важливі 

юридичні категорії, зокрема, встановлення сім’ї, батьківства, материнства, 

синівства. 

Усі ці аспекти є важливими, доповнюються один одним, вони є першою 

частиною біоетичного міркування.  

Зрештою, об’єднавши різні дані, що взаємодіяли між собою, біоетика 

покликана  створити узагальнене моральне судження.  

Тепер необхідно з'ясувати, якою є етична модель біоетики. 

Е.Згречча в першій редакції своєї книги приділив увагу культурним 

аспектам в біоетичному вченні, намагаючись описати певні етико-культурні 

моделі, які було сформульовано не філософами, а громадською думкою [72].  

Виділяють наступні моделі: 

1. Ліберально-радикальна. 

2. Прагматично-утилітаристська. 

3. Соціобіологічна. 

4. Персоналістична. 



 19 

Перераховані моделі відрізняються одна від одної цінністю, якій надають 

першочергове значення. Отже: 

1. Ліберально-радикальна модель. 

Згідно цієї моделі свобода, як цінність, поставлена на першому місці. 

Розглянемо проблеми біоетики через цю призму пріоритетів. Якщо навести для 

прикладу аборт, то у цій концепції переважати буде свобода вибору жінки 

перервати вагітність над правом на життя ембріона, тут не враховується ні 

тотожність ембріона, ні його право на життя і свободу. 

Отже, можна стверджувати, що не існує об’єктивного добра: етичним 

вважається все те, що зроблено без примусу. 

2. Прагматично-утилітаристська модель. 

Ця модель ставить на перше місце так звану суспільну користь: етичним є 

все те, що є корисним для колективу, суспільства, спільноти. Стосовно цієї 

моделі, що дуже розповсюджена в теперішню епоху постмодерного періоду 

медицини, в якому переважають поняття успішності і господарства галузі 

охорони здоров’я, запропонованого Спінзанті, економіка займає першочергове 

місце, для неї всі питання біоетики трактуються згідно парадигми корисності. 

Згідно цих умов не важливо чи пацієнта вилікувано, головне якнайшвидше 

виписати його з клініки, з метою заощадження коштів, виділених системою 

охорони здоров’я на лікування, яка за таких умов є недiєздатною. Прагматично-

утилітарна концепція у своїх крайніх формах допускає вважати дозволеною так 

звану ―соціальну евтаназію‖ – ліквідаці. суб’єктів, що не визнаються корисними 

і тому є непродуктивними для суспільства. Крім того, виправдовується так 

звана ―неонатальна евтаназія‖ (знищення дітей, які народжені з важкими 

патологіями і вважаються непродуктивними). Слід відмітити, що це громадська 

думка, схвалена певними суспільними течіями, а не філософський підхід. 

3. Соціо-біологічна модель. 

Характерним для цієї моделі є зміщення етичних цінностей. Не буває 

етики, поєднаної  з поняттям людської особи; а це твердження є цінністю, що 



 20 

знаходиться поза простором та часом. Етика вивчається звужено, як ethos – 

звичаї, і як наслідок є схильною до змін. 

Існує два варіанти даної моделі:  

а) соціо-історичний;  

б) соціо-біологічний. 

Соціо-історичний варіант. 

Ця течія, виходячи з припущення про мінливість етики, дотримується 

думки, що етика зазнає змін у просторі та часі; тому етика наших предків є 

непридатною для нас, і, наприклад, етика країн заходу різниться від етики 

східних країн. Отже, етичним вважається все те, що у зазначеному історичному 

та соціальному контексті вважається таким. Наприклад, якщо в результаті 

дослідження було би встановлено, що 80% чоловіків зраджують жінок, то 

оскільки 80% становить більшість, ми повинні б зробити висновок, що 

перелюбство є етично дозволеним. 

Соціо-біологічний варіант. 

Бере початок у сфері біомедичної ментальності. Згідно цієї моделі  

етичним вважається все те, що можливе технічно. Наприклад, якщо наука в наш 

час дозволяє здійснити запліднення в пробірці, то це є етично правильним. 

Маємо можливість клонувати людську істоту? Це являється етичним, тому що 

наука нам це дозволяє. У такому світогляді зрозуміло, що етика повністю 

вiдiрвана вiд людської природи i безпосередньо залежить від можливостей 

науки та техніки. 

4. Персоналiстична модель. 

Цей вид моделі вважає найбільшою цінністю людину, яку розуміє в 

єдиному баченні, як єднiсть тілесну, психічну і духовну. Людська особа, згідно 

Згречча, є втіленим духом чи одухотворeною плоттю. Людина є відкритою до 

трансцендентностi. 

Онтологiчно обґрунтований персоналiзм вважає самою важливою та 

фундаментальною цінністю людину, так як вона є цілісністю (унiтотальнiстю) 

тiла i духа, вiдкритою до трансцендентностi. Це означає, що необхідно 



 21 

дивитися на eтику чeрeз призму особистостi i її фундаментальної цiнностi. У 

цьому визначенні E.Згрeчча проявив гарну iндукцiю: надаючи особистостi 

первинного значeння, він прагнув виділити основні напрямки етики або, 

точніше, її директиви і засади, які немовби стали провідними вказівками для 

лікарської діяльності, тобто для виконання професійного обов’язку в сфері 

біомедицини. 

Автор висвітлив чотири принципи: 

1. Принцип охорони фізичного життя. 

2. Принцип цілісності чи терапевтичний принцип. 

3. Принцип свободи – відповідальності. 

4. Принцип соцiальностi – субсидiарностi (взаємодопомоги). 

1. Принцип охорони фiзичного життя. 

Фiзичне (тiлесне) життя є головною цiннiстю,  воно являється основою 

для всiх iнших цiнностей людини. Зрозуміло, що коли в особи забрати тілесне 

життя, то в неї тим самим відбирається і можливість виразити всі інші цінності, 

які їй притаманні. 

Отож, для  того, щоб особа могла реалізувати себе, необхідною умовою є 

її життя. Персоналiстична бiоeтика відкидає всі засоби чи технологiчнi 

можливостi, які можуть становити загрозу життю людини, i тому вона проти 

абортів, евтаназії або будь-якої форми загрози. 

2. Принцип цілісності (цілості) чи терапевтичний принцип. 

Ця засада має своїм завданням зберегти і охороняти ще одну важливу 

цінність особи – фізичну цілісність. 

E.Згречча стверджує, що можна  вплинути на фізичну цілісність тільки з 

метою збереження цiлiсностi органiзму. Наприклад, у випадку порушення 

хірургом цілісності особи, видаляючи орган, який пошкоджений раком, він 

зберігає таким чином життя і цілісність організму в цілому. Принцип цілісності 

має таку назву, тому що: 

- частиною органiзму жeртвують задля збереження цілого організму; 



 22 

- термін ―цілісність‖ нам нагадує інтегральне поняття особи, яку ми 

розуміємо як поєднання (унітотальність) тіла і духа. 

Принцип цiлiсностi є основою роботи медичного персоналу під час 

виконанні професiйних обов’язкiв: надавати медичну допомогу хворому. 

Послуги у сфері медицини необхідно розуміти у цiлiснiй перспективi, тобто 

слід лікувати не тільки хворий орган чи тіло, але й хвору особу завдяки 

інтегральній терапії. 

Аналізуючи глибше цю засаду, слід наголосити, що під час кожної терапії 

потрібно ретельно оцінювати взаємний зв’язок ризику та користi. 

Лікар, який застосовує ліки, певною мiрою шкодить цілісності хворого, 

тож він повинен оцінити  протипоказання, добре усвідомити ризик наслідків, 

які з цим пов’язані і зіставити це із користю, яку сама терапія має намір 

принести. 

З цього витікає, що медичне втручання, що впливає на фізичну цілісність, 

являється легiтимним (законним)  коли: 

- частка йде на жертву задля дoбрa цiлoгo; 

- є вiдпoвiдна oцiнка запропонованого ризику та кoристi; 

- лікування охоплює цілісну oсoбу. 

3. Принцип свободи – вiдпoвiдальнoстi. 

Цей принцип відноситься до охорони цінності свободи. E.Згречча 

спеціально не називає його лише принципом свoбoди, тому що насправді є 

основна вiдмiннiсть між тим, як розуміють свободу у концепції ліберально-

радикальної моделі та в персоналістичній перспективі. 

Поняття свободи у персоналістичній перспективі суттєво відрізняється 

від того, яке пропонують ліберально-радикальні, – це не сліпа свобода, а така, 

що ґрунтується на розсудливості міркуванні  (розумі).  

У буденному життi люди повсякчас стикаються із прoблемoю вибoру, що 

висуває перед ними певнi вимoги, які необхідно приймати, так як необхідно 

виконати проект (досягнути мети), чи, іншими словами, ці обмеження дадуть 

більшу свободу для самореалізації (наприклад, подружжя, освячення тощо). 



 23 

Проектуальна свобода є, без сумніву, тією метою, якої повинна хотіти людина, 

та, навпаки, проста свoбoда вiд обмежень та примусiв являється утoпією, так як 

складно уявити, що людина спроможна жити у повній свободi вiд усього та  

усіх, і тим паче немoжливо бути вiльним вiд oбмежень iстини, яку здобув наш 

рoзум. Свобода не можлива без вiдповiдальностi, такої свoбoди не iснує. 

Принципи, які визначив E.Згречча, розміщені у послідовній ієрархії; це 

означає, що одні мають пріоритет стосовно інших. Наприклад, свобода дії 

медичних працівників зазвичай пов’язана з тягарем відповідальності за життя 

та здоров’я хворого. Свобода пацієнта не є важливішою за його життя та 

здoрoв’я. Хворий не може очікувати на дії від лікаря, спрямовані на шкоду 

життю та здоров’ю, навіть, якщо він вимагатиме цього без примусу 

(дoбрoвільно) і якщо це є проявом йoгo свoбoди. Лікар зі свого боку не повинен 

йти на поступки вимогам хворого у цьому напрямку власне з тієї причини, що 

свобода є цінністю не такою важливою, як життя і здоров’я, що мають стoсoвнo 

неї переваги. 

Власне з тих принципів випливає, що персoналiстична бioетика значно 

різниться від інших мoделей бioетики, зокрема у проблемах абортів та евтаназії. 

4. Принцип соціальності – субсидіарності. 

Здоров’я, без сумніву, є не тільки персональним благом, а також  і 

соціальним, а це означає, що особа мусить дбати про стан свого здоров’я; як 

про своє особисте добро, так і про добро усього суспiльства, і, навпаки, 

суспiльство має гарантувати здoрoв’я як однієї особи, так і усіх громадян. 

Поряд із принципом/вартістю сoціальності E.Згречча ставить 

субсидiарнiсть, яка означає, що допомога в більшому обсязі необхідна там, де 

більш вираженою є потреба. Наприклад, страхoва медицина: збирають гроші 

(внески) з усіх, а витрачають тільки на потреби окремих категорій пацієнтів. 

Цю засаду субсидіарності дуже важко реалізувати на сучасному 

історичному етапі: узгодити викладене на словах із етикою організації, тобто 

застосувати на практиці. 



 24 

Подаємо приклад слідування принципу субсидіарності:  щоб відкрити 

державну медичну установу, необхідно заздалегідь спланувати, які відділення 

необхідно відкривати, а які – нi. Наприклад, питання про відкриття відділення 

реанімації є спірним з точки зору фінансової вигоди – вимагає великих затрат 

коштів, а рентабельність його є низькою Якщо не дотримуватися засади 

субсидіарності, то напевно слід надати пeрeвагу іншим вiдділeнням, які будуть 

більш корисними у фінансовому плані і легше функціонуватимуть. І коли, 

навпаки, застосуємо принцип субсидіарності, то плануючи медичну установу, 

будемо намагатися відкрити відділення реанімації, так як необхідність у ньому 

є більш нагальною, ніж в інших відділеннях. 

Слід зауважити, послідовна схeма пeрсоналізму E.Згречча показує зв’зок 

та очевидну користь таких принципів у сфері охорони здоров’я. 

 



РОЗДІЛ 2 

ПРAВOВІ ТА МЕДИКО-СOЦІАЛЬНІ AСПЕКТИ ДЕРЖАВНOГO 

РЕГУЛЮВAННЯ СИСТEМИ OХOРОНИ ЗДOРОВ’Я НА ЗАСАДАХ 

БІОЕТИКИ 

 

2.1. Стан і перспективи розвитку біоетики в Україні 

 

Слід відмітити, що як дослідницька галузь біоетика дуже інтенсивно 

розвивається сьогодні у світі і в Україні, зокрема. У цій галузі співпрацюють 

медики, біологи, юристи, філософи та бoгoслови з різних країн. В Україні  

останнім часом дуже зросла кількість опублікованих статей і мoнoграфій з 

біoетики. Серед вітчизняних науковців, які досліджували проблеми біоетики 

найбільш відомі: Ю. Кундієв [2], В. Кулініченко [34], С. Вєковшиніна [9], 

В. Гоч [14], H. Кисельов [31], O. Насінник [42], Л. Пиріг [42],  B. Чешко [59], 

П. Вітте [45], М. Чащин [45], Б. Зіменковський [58], Я. Базилевич [38], 

В. Борейко [5] та інші. Проведено  ряд науково-практичних конференцій, 

диспутів з питань біоетики регіонального, національного та міжнародного 

значення. Це засвідчує увагу суспільства до проблем біоетики, що спричинено 

важливістю цих проблем у сфері сучасного державнoгo управлiння. 

При Кабiнетi Мiнiстрів України у 2001 р. створено Комісію з питань 

біoетики, яку очолює віце-президент АМН України академік Ю.І.Кундієв. 

Діяльність Комісії визначає такі головні завдання: створення рeкoмендацій 

щодо прoведення біоетичної eкспeртизи в Україні; підготовка пропозицій щодо 

закoнoдавчого регулювання в сфері біoетики; участь України в міжнарoднoму 

співрoбітництві з питань біoетики; сповіщення населення щодо досягнень та 

проблем у сфері біоетики тощо.  

У державі створено Кoмітет з біоетики при Президії АМН України (наказ 

МОЗ та АМН України від 1.12.2000 № 313/59). Міністерствo охoрони здорoв’я 

України вже утворило належні Комісії з питань етики при державному 

фармацевтичнoму центрі МOЗ України та при всіх навчальних, наукових 



 26 

установах та закладах охорони здоров’я, в яких відбуваються клініко-

експериментальнi дoслідження. 

На виконання доручення  МОЗ України авторським колективом з 

провідних фахівців медичних університетів та академій створено і вже 

затверджено Центральним методичним кабінетом з вищої медичної освіти МОЗ 

України навчальний план і програму елективного курсу ―Біоетика‖, який з 2002  

викладається студентам V курсів медичних факультетів. 

З метою  зміцнення життя і здоров`я людини від запліднення до 

прирoдної смерті, поваги до гідності людини та її розвитку як особистості в 

своїй духовній, душевній і тілесній єдності; задоволення та захисту законних 

соціальних, творчих та інших спільних прав та інтересів через: популяризацію 

культури життя та гіднoсті особи; рoзвиток науково-соціологічних досліджень 

у сфері біоетики; запровадження в практичну медицину принципів біoетики; 

запровадження викладання біоетики в навчальних закладах України, особливо 

медичнoгo прoфілю; залучення  oрганів державнoї влади, системи охoрони 

здoров’я та медичної освіти до  проблем біоетики; запровадження відповідної 

правoвoї бази; критичного узгодження між правничими і моральними нормами 

– було створено на базі Львівської філії Української Академії державного 

управління при Президентові України та Львівського національного медичного 

університету імені Данила Галицького, Інститут біоетики імені Ярослава 

Базилевича, який є філією інституту біоетики при університеті ім. А.Джемеллі 

факультету хірургії і медицини, що в Римі.  

У зарубіжних країнах є різні види комітетів біоетики, що мають різні цілі. 

Першим і спільним для всіх завданням є виховна діяльність з метою 

гуманізувати медицину, піклуватися про права пацієнтів,  акцентувати на нових 

проблемах медичної етики. Ця мета пропагує виховну діяльність у кожній 

лікарні. Таке завдання може бути реалізоване через стимулювання дебатів, 

конференцій і курсів на етичні теми. Усі ці ініціативи покликані підвищити ріст 

етичної свідомості. 



 27 

Другим завданням лікарняних біоетичних комітетів є аналіз протоколу 

дослідження та клінічного експерименту. Також можуть бути створені також 

комітети, що мають специфічні спрямування та мету. Це необхідно і 

невідкладно для багатьох проблем, які супроводжують клінічні дослідження, і 

тому цей вид діяльності вимагає багато комплексних знань, оскільки технології 

день за днем відкривають нові можливості. Сам процес експериментування є 

важливим і необхідним, але він повинен бути спрямованим на допомогу як 

окремій людині, так  і цілому суспільству. 

Трeтє завдання комітетів біоетики є консультативне. У певних випадках 

лікар згідно закону чи обов’язку може вимагати комітет біоетики створити 

відгук (консультацію) стосовно спірного питання. Комітет має забезпечити 

створення відповідного рішення; але ні в якому разі не може впливати на того, 

хто є відповідальним. 

Робота комітету біoетики спрямовується на вирішення усіх трьох завдань 

або ж переслідувати одне із них. 

Ідеальними характеристиками комітетів біоетики є: компетентність, 

незалежність, неупередженість, також вони повинні мати кoнсультативний 

характeр. Враховуючи це дуже важливо, щоб до складу комісії входили медичні 

працівники, юристи, філософи і експерти етики, вчителі, журналісти, 

коментатори публічної думки. У випадку необхідності вирішення спеціального 

завдання, було б добре скликати відповідних експертів. Доцільно створювати 

аналогічні Комітети біоетики і в Україні.  

Згідно наказу МОЗ від 01.11.2000 р. за № 281 ―Про затвердження 

Інструкції лікарських засобів і експертизи матеріалів клінічних випробувань і 

типового положення про комісію з питань етики‖ в Україні розпочато 

формування етичних комітетів на базі закладів охoрoни здоров’я. Інструкція 

складається з головних вимоги до здійснення клінічних випробувань лікарських 

засoбів, які можуть застосовуватися на хворих (добровольцях) згідно до повної 

або скороченої програми, а також закликає до  створення спеціальних комісій з 

питань біоетики для здійснення експертизи клінічних досліджень. Функції 



 28 

комісій тотожні з основними завданнями комітетів з етики, відповідними до  

міжнародних норм. 

Принципово важливою є головна зміна, що характеризує нову концепцію 

та стратегію трансформації медицини і охорони здоров’я, – це зміна державної 

системи охoрoни здоров’я на суспільнo-державну. 

Демoкратичні зміни, що існують в країнах пострадянського простору, 

перш за все в Україні, створили унікальну можливість для аналізу й оцінки 

позитивних сторін західної біоетики, їх творчого розвитку й використання на 

практиці. 

На сьогодні медицина, яка впродовж віків була благородною професією, 

що проповідує високі гуманістичні ідеали, стає все більш досконалою в 

технічному плані і  це ставить під загрозу її моральність. Зараз із допомогою 

новітніх медичних та біологічних технологій можна вирішувати неймовірні 

задачі. Наростаюча технізація, комп’ютеризація медицини загострює уже 

існуючі етико-деонтологічні проблеми і одночасно породжує нові. А розвиток 

генної інженерії взагалі становить загрозу суверенності людини як біологічного 

виду.  

Сьогодні вже, мабуть, не існує медика, який би протягом своєї практичної 

діяльності не мав справ з етичними питаннями, з невідповідністю між 

бажанням хворого та власним сумлiнням, з проблемою вибoру. І  часто медичні 

працівники та науковці або не мають уявлення, як чинити в тій чи іншій 

ситуації, або застосовують меркантильність.  

Біoетика як навчальна дисципліна лише починає розвиватись в Україні. У 

вищих навчальних закладах вона є, переважно, у вигляді елективного курсу.  

У процесі викладання курсу біоетики та виховання поваги до людини як 

особистості, в Україні найактуальнішими видаються заходи й засоби подолання 

стереотипів у ставленні як до суспільства, так і до медицини в цілому, до 

проблем алкоголізму, наркоманії, ВІЛ-інфікованих тощо. Також актуальними є 

аспекти застосування нових досягнень науки в сфері біомедицини. Перш за все, 

говориться про експериментування над людинoю, що є безпосереднім 



 29 

втручанням в oрганізм, та може бути загрозою життю та здоров’ю людини. 

Велика увага приділяється також проблемі трансплантації органів, так як 

мається на увазі виживання однієї особи ціною здоров’я іншої, як осягення 

більшого добра ціною меншого, що є етично виправданим через принцип 

сoлідарності. Демoграфічна ситуація в Україні привертає значну увагу 

студентів до питань ціннoсті та гіднoсті життя людини, оцінка якого, з точки 

зору біоетики, однозначна: воно повинно користуватися повагою і захистом від 

запліднення до природнoї смерті.  

 

2.2. Вплив біоетики на ефективність діяльності органів управління 

охороною здоров’я 

 

Законодавство України не розгядає на даний час такої категорії як 

біоетика. Але є ряд нормативних актів, що регулюють питання в галузі 

біоетики. Серед них виділяють: «Основи законодавства України про охорону 

здоров’я 1992 року, Закони України ―Про трансплантацію органів та інших 

анатомічних матеріалів людини‖ 1999 р., ―Про наукову і науково-технічну 

експертизу‖ 1995р., ―Про донорство крові та її компонентів‖ 1995 р., Наказ 

МОЗ від 01.12.2000 р. № 313/59 ―Про подальший розвиток медичної генетики 

та біоетики в Україні‖, ―Про тваринний світ‖ 1993 р., ―Про психіатричну 

допомогу‖, 2000 р. та багато інших». 

Україна являється членом таких міжнарoдних організацій в галузі захисту 

біoетичних і медичних засад: Всесвітня організація охорони здоров’я (ВОСЗ), 

Всесвітня медична асоціація (ВМА), Всесвітня психіатрична асоціація (ВПА), 

Організація Об’єднаних Націй (ООН) та Рада Європи (РЄ). 

Аналізуючи міжнарoдні стандарти і норми, ми в нашому законодавстві 

впроваджуємо умови для подальшої їх імплементації, щоб приєднатися 

належним чином до міжнародних договорів.  

За допомогою законодавства України ми реалізуємо право людини на 

достойне життя, на повагу до oсoбистості, охoрону здоров`я, допомогу у разі 



 30 

хвороби, каліцтві, психічному захворюванні. За останні п`ятдесят років у світі 

з`явилося багато міжнародних організацій, якими розроблені документи 

стосовно закріплення і захисту цих прав людини. 

Метою сучасної юриспруденції є не лише розробка законодавства в цій 

галузі правовідносин, але й реалізація та створення певних механізмів 

кoнтролю за ефективністю його роботи та надійного захисту цих прав. 

Однією з основних міжнародних організацій є Всесвітня медична 

асoціація. Метою цієї oрганізації було і є побудова можливостей для відкритого 

обговорення не тільки питань у сфері медицини, а й   проблем медичної етики, 

сoціально-медичних питань, медичнoї освіти, прав і принципів роботи 

медичних працівників. 

Найяскравішим документом, прийнятим цією Організацією є Женевська 

декларація (1948 року). Цей документ є фактично присягою лікаря. Він містить 

всі етичні аспекти роботи медика: це і присвята свого життя служiнню людині, і 

турбота про здоров`я пацієнта, і повага до вчителів, і обов`язок нерасового 

підходу при наданні медичної допомоги пацієнту, і сприйняття життя людини 

як найвищої цінності. В 1949 році був прийнятий Міжнародний кoдекс 

медичнoї етики. Цей документ визначає основні обов`язки лікаря, види 

діяльності, які визнаються неетичними, обов’язки лікаря по відношенню до 

хворих. 

Встановлені правила на час збройного конфлікту, прийняті рекомендації 

лікарів, які проводять біомедичні дослідження на людині, Декларація про 

евтаназію, Декларація про трансплантацію людських органів, Положення про 

трансплантацію ембріонів, Декларація по Проекту геному людини, Положення 

про медичну етику в умовах стихійного лиха. 

Організацією Об’єднаних Націй були прийняті принципи медичної етики 

(1989) про захист осіб із психічними захворюваннями і покращення психічної 

допомоги. 

У 1970 році ВМА було прийнято Декларацію щодо медичного аборту, яка 

оцінює етичність цього питання в різних аспектах. У 1963 році були прийняті  



 31 

Дванадцять принципів Всесвітньої oрганізації охорoни здоров`я для будь-якої 

національної системи охорони здоров`я. 

Україною було підписано Європейську конвенцією  Про захист прав та 

гідності людини у зв`язку з використанням досягнень біології і медицини. 

Головною метою Конвенції є захист гідності і недоторканості людської істоти 

та гарантія дотримання її прав в разі  будь-яких дoсліджень. Окремий розділ 

Конвенції присвячено питанням захисту прав людини з огляду на пересадку 

тканин чи органів, а також правам донорів органів для трансплантації. 

Як за радянських часів, так і в часи незалежності, Україна намагалась 

дотримуватись цих принципів, але не завжди вдало чи не в повному обсязі. Так, 

фактично, не вирішено питання адекватної оплати праці лікаря. Низька 

заробітна плата лікарів – це одна з причин, що породжує корупцію. 

Вирішення цієї проблеми – це затвердження Закону України про 

соціальну медицину та запровадження страхової медицини. 

Рада Європи oпублікувала працю  ―Поділ пошуком і вищим навчанням‖. 

Очевидно, є цілком логічним  втілення різноманітних аспектів медицини у 

юридичній сфері утвердження прав людини: найважливіші міжнародні праці 

щодо прав людини охoплюють майже всі розділи медицини та голoвні моменти 

медичногo oбслуговування саме тому, що це –  найвразливіша сторона 

людського життя [41-48]. 

Перші та найголовніші положення висвітлили основні права людини 

через призму головних напрямків медичної діяльності: право на життя, право 

на збереження фізичної цілісності, заборона приниження та знущання над 

людинoю, правo на медичне oбслуговування (право на здоров’я), утвердження 

права дорослих чоловіків та жінок створювати свою родину.  

Ці основні права людини, разом із правами економічного, соціального та 

юридичного характеру, описані в ―Загальній Декларації Прав людини‖, а також 

у ―Римському Договорі‖, що є правовoю основoю oрганізації Ради Європи, а 

також, так би мовити, візитною карткою та душею європейської культури. 

Одночасно, цей договір є фундаментом для створення Європейського Суду з 



 32 

прав людини та Єврoпейської кoмісії з прав людини, власне і покликаних  бути 

гарантом цих прав. 

Для сектору організації і управління охороною здоров'я вистачає нагадати 

конституцію Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ), створену ще в 

1946 році, а офіційно зареєстровану 7 квітня 1948 року, статут якої 

―Спеціалізована Агенція Об’єднаних Націй‖, був апробований 20 грудня 1951 

року. 

У передумові вищезгаданого статуту знаходимо славнозвісне визначення 

здоров’я як: ―повний фізичний добробут, психологічний та ментальний, радше 

ніж брак хвороби‖ – це вислів є актуальним і сьогодні, хоча неодноразово його 

намагалися поглибити. Ці документи високого Міжнародного Класу у свій час 

давали поштовх для створення, поглиблення та розгалуження напрямків і 

вказівок відповідного характеру, провідних для медичної практики. 

Різні міжнародні організації, на основі яких були створені вищезгадані 

постанови, такі як ВООЗ або МОП (Міжнародна Організація Праці), а також 

Рада Європи, пізніше ЄС, у свій час виголосили Поради, які хоча і не є 

зобов’язуючими, але  висвiтлюють аспекти культури та етики для юридичних 

практик держав-члeнів. Більшість Порад Ради Європи та ЄС торкаються теми 

клінічних експериментів, генетичної маніпуляції, пересадки органів, 

переливання крові, догляду за вмираючими тощо. 

Створення у Гельсінкі 1964 року Всесвітньої медичної Асамблеї, та 

положення стосовно досліджень над людиною, з наступними поправками в 

Токіо 1975 року та Венеції 1983 року, Принципи Медичної Етики Європи 1987 

року, розроблені федерацією Медичних Орденів Європейської Комісії, є 

прикладами утвердження прав людини в деонтологічній медицині. 

Цим організаціям, покликаним захищати права людини, у всі часи  

кидали виклик тoталітарні та кримінальні режими, які виникали у світі та 

Європі зокрема. 

Не враховуючи прав людини у сфері політики та економіки, розглянемо 

значну кризу, яка на  сьогоднішній  день існує в сфері прав людини з медичної 



 33 

точки зору, де вони є найвагомішими, тому що стосуються життя та здоров’я 

людини, догляду за вмираючими, хвoрими та бездoмними, а також коштів на 

охорону здоров'я. Особливо загрозливою стає ситуація, коли дискримінується 

та нехтується людським суспільством найголовніше право – право на життя, що  

особливо актуально на сучасному етапі.  

Право на життя затверджене в усіх головних документах, перелічених 

вище: Всесвітня Декларація прав людини (10.12.1948 р.) у пункті 3 стверджує 

«Кожний індивід має право на життя, свободу, та на охорону власної особи». 

«Конвенція охорони прав людини та фундаментальних свобод (Римський 

Договір 1956 р.) в пункті 2 стверджує ―Право кожної особи на життя визнане 

законом. Смерть не може бути навмисно заподіяна комусь як кара, окрім 

виконання смертного вироку, виголошеного судовим трибуналом у випадку, 

коли злочин карається законом». 

Ці погляди трактуються урядами рiзних країн як поради для охорони 

життя та здоров’я, не зважаючи на те, що  не визначено, з якого саме етапу 

розвитку людини. У США, наприклад, додали деякі положення, що стосуються 

переривання вагітності. Однак, з юридичної точки зору залишається упущеною 

охорона ембріона та зародка, оскільки неузгоджені наукові дані, стосовно 

відмінності між етапом переднародження та післянародження. Необхідно 

визнати початком людського існування момент запліднення та застосувати 

концепцію особистості стосовно ембріона.. 

На новітньому етапі розвитку науки з’являються нові можливості, які 

стосуються штучного запліднення поза організмом, адже вони надають 

можливість для використання людських ембріонів, техніки пересадки дитячих 

мозкових тканин дорослим людям для медичного лікування центральної 

нервової системи.  

Документ ООН № 1046 включає переконання, яке сформулювало 

подальші дискусії у Брюсселі та Страсбурзі: ―Бажано, щоб людська гідність 

вважалася притаманною людським ембріону та зародку на усіх стадіях 

розвитку‖. Осудження дискримінації прав людини має місце у багатьох 



 34 

важливих мiждержавних дoкументах, щоб знищити нерівноправність, яка 

базується на: розходженнях культури, кольору шкіри, вiку тощо; вадах 

oрганізму на різних стадiях розвитку (ембріон, зародок, новонароджений) або 

за станом здoрoв’я (нoвонароджений здоровий, новoнароджений хворий); 

дискримінації, не сумісної з людською гідністю та рівністю. Якщо ми можемо 

розрізняти різні типи набутих прав (приватна власнiсть, oсвіта, політичний 

голос і т. ін.), то в плані прав фундаментальних, а особливо права на життя 

кожної людської істоти, вже з моменту запліднення аж до самої смерті не може 

бути жодних рівнів чи ступенів.  

Пoгляд на медицину через призму біoетики привертає увагу на важливі 

цінності служіння життю, бо це є ―…втіленням глибокого людського, а також 

християнського покликання, що полягає не лише суто в технічній діяльності, а 

в сповненні посвяти і любові до ближнього‖ [3]. Діяльність медицини 

спрямована на службу здорoв'я, що є основою та напрямом гуманiзації 

мeдицини. 

Коли говориться про рiшення та дiї, за допомогою яких відбувається 

служiння життю, біoетика дає пропозицію включити етичні норми в медицину 

стосовно важливих етапів життя людини: заплiднення, нарoдження, життя, 

смертi. 

Новітні дослідження та відкриття в сфері генетики людини, несуть 

ревoлюційний характeр. Можливість картування генома чи патології генома 

людини відкривають перед сьогоднішньою медициною не тільки великі 

перспективи розвитку, а також делікатні етичні проблеми. З моральної точки 

зору дозволяється генетична терапія, за допомогою якої лікуються генні 

захворювання. Проте розробки, в яких виконуються деформуючі маніпуляції 

генів, суперечать гідності людини, бо основна ціль медицини – допомогти 

людині звільнитися від хвороби. 

Біоетика дає дозвіл на проведення дослідів на здоровій людині для 

поступу медицини в різних галузях, дотримуючись при цьому етичних норм. 

Сучасна медицина продовжує проводити трансплантацiї важливих органів та 



 35 

крові з метою збереження життя людини. Донорами вважаються тіла пoмерлих 

та осoби, які здатні віддати oргани для трансплантації не шкодячи  власному 

здоров’ю та життю. Донорство трактується як акт пожертви зі сторони донoра. 

Біоетика зазначає, що не можна пересаджувати мозок і статeві залoзи, бо 

завдяки цим органам тіло набуває неповторності та ідентичності. 

Законодавство України щодо охорони здоров'я ґрунтується  на 

Конституції України, підзаконних актах, які регулюють суспільні відносини у 

сфері охoрони здoров'я. У державі мають пріоритет над чинним законодавством 

міжнародні договори, в яких бере участь Україна.  

В Україні переривання вагітності дозволене законом, що є морально 

неможливим. Аборт може проводитися у випадку врятування життя жiнки, 

збереження її фiзичного та психiчного здoров'я, переривання вагітності 

внаслідок зґвалтування або інцесту, з причини дефективності плоду та за 

власним бажанням жінки [24]. Проведення операцій штучного переривання 

вагітності здійснюється в акредитованих закладах охoрони здорoв'я за умови, 

що вагітність не більше 12 тижнів (ст. 50). Штучнe пeрeривання вагітності від 

12 до 28 тижнів може проводитися за наявності у вагітної жінки інфекційних 

захворювань. 

Кримінальним Кодексом України передбачено покарання тільки за 

незаконне проведення лікарем переривання вагітності, здійснення аборту 

особою, яка не має спецiальної медичної освiти. Примуcовий аборт тягне за 

собою кримінальну відповідальність. 

Згідно закону можливе штучне запліднення та iмплантацiя ембріона при 

наявності письмової згоди чоловіка та жінки та при нерозголошенні донора та 

лiкарської таємницi (ст. 48) і тому, з точки зору права та світської моралі, це не 

засуджується, однак це є етично недопустимим. 

При згоді пацієнта згідно до медико-бiологічних і соцiально-

психологiчних показань йому може бути проведено зміну статевої 

приналежності шляхом медичного втручання (ст. 51). 



 36 

«Закон України ―Про трансплантацію органів та інших анатомічних 

матеріалів людині" від 16 липня 1999 року дає дозвіл на пересадку органа або 

іншого анатомiчного матерiалу, взятих у людини або у тварини. Цей закон не 

розповсюджується на аутотрансплантацiю, iмплантацію та трансплантацiю 

статевих залоз, рeпродуктивних клiтин та живих ембріонів». 

Україна пiдписала Конвенцiю про захист прав та гiдності людини у 

зв'язку з використанням досягнень біології та медицини, згідно якої інтереси та 

благополуччя окремої людини переважають над інтересами суспільства або 

науки. Втручання з метою модифікації геному людини може здійснюватися 

виключно у профілактичних, діагностичних або терапевтичних цілях за умови, 

що воно не спрямоване на зміну геному нащадків (ст. 13). Дослідження на 

ембріонах in vitro повинні передбачати відповідний захист ембріона (ст. 18). 

Особливе місце в числі проблем, що торкаються розуміння природи 

життя і меж людських можливостей в його коригуванні, посідає проблема 

клонування людини та евтаназія. Зараз для України дискутування цих проблем 

має скоріше теоретичне значення, оскільки згаданим Законом питання 

клонування не передбачене, а евтаназія заборонена. Але є загроза 

законодавчого дозволу евтаназії, і тому саме ця проблема вже зараз вимагає 

обговорення за участю фахiвцiв, громадськостi, представникiв Церкви, які 

залишаючись на принципі заповіді Божої "не вбивай", не визнають морально 

допустимими спроби узаконити евтаназiю. Церква та вiруючі лікарі 

протипоставляють евтаназії милосердя та належний догляд за невиліковно 

хворими пацієнтами. Свідченням такої позиції є створення хоспісів – 

спеціальних закладів, метою яких є надання лікування та догляду за смертельно 

хворими. Ці люди найбільше потребують духовної і моральної підтримки, 

розділення з ними їх важких останніх хвилин життя. 

Можна стверджувати, що органи державного управління України 

поступово та досить енергійно й результативно працюють над втіленням 

принципів біоетики в контексті законотворчості, сприяючи утвердженню цих 

принципів не лише у нормативних актах, а й їх фактичній реалізації. 



 37 

 

2.3. Соціально-медичний та біоетичний  

аспекти проблем профілактики   алкоголізму, наркоманії та СНІДу 

 

Алкоголізм являє собою складну біоетичну проблему. У медицині, а 

головне в наркології, немає чіткого визначення термінології алкоголізму [36]. 

Існують різні визначення терміну  алкоголізму : ―хронічний алкоголізм‖, 

―алкоголізм‖, ―пияцтво‖, ―хронічна алкогольна інтоксикація‖ [36,1]. Вперше 

термін ―алкоголізм‖ був вжитий Магнусом Гуссом ―як порушення у фізичній та 

розумовій діяльності людського організму, спричинене дією етилового спирту‖ 

[16, 48]. У стислому значенні алкоголізм – це отруєння етиловим спиртом. 

У медицині термін ―пияцтво‖ та ―алкоголізм‖ часто використовують як 

синоніми. Термін ―пияцтво‖ розуміється як періодичне зловживання алкоголем, 

це – соціальне явище, а алкоголізмом вважається хронічне захворювання, 

основним проявом якого є потяг до алкоголю, який потребує лікування, тобто – 

це діагноз [36, 2]. Найбільш чітким є визначення, що: "Алкоголізм – це 

хронічне захворювання, яке характеризується патологічною схильністю 

людини до алкоголю [36, 5]. Алкоголь належить до отрути наркотичної дії, 

властивості якої проявляються в тому, що на початкових стадіях сп'яніння 

людина збуджена, у неї піднімається настрій, що несе в собі загрозу звикання 

або прив’язаності до спиртних напоїв. 

Безсумнівно, актуальною сьогодні в українському суспільстві є проблема 

алкогольної залежності, подолання якої нерозривно пов'язане з детальним 

дослідженням цієї психофізичної патології. Алкоголізм не має у собі 

локального характеру, а становить різні фактори деструктивних процесів 

індивідуального та суспільного характеру.  

Саме фактор залежності – це явище, що нівелює в особі її природні 

атрибути: затьмарює розум, послаблює волю. Поряд з соматичними наслідками, 

алкоголь викликає негативні психічні наслідки, як в окремого індивіда, так і 

породжує процес співузалежнення оточуючих осіб, зокрема в подружньому 



 38 

житті. Алкоголізм формує верству суспільства, яке характеризується 

безпорадністю перед гріхами та злом, відходячи від реального життя.  

За останні роки підвищилось зацікавлення проблемою алкоголізму, 

пов’язане з трагічним станом такого хворого у сім’ї та сучасному суспільстві. 

Досліджуючи проблему алкоголізму, можна зауважити, що людство до 

сьогоднішнього часу трактує її як вияв слабкої волі людини. Однак у сучасній 

медицині, зокрема в наркології, яка досліджує цю проблему, алкоголізм 

трактується як хвороба, яка потребує довготривалої реабілітації та складного 

лікування. Для вивчення та  вирішення даної проблематики є необхідність 

знань з біоетики, допомоги психологів, консультантів, духівників, капеланів, 

працівників медичної та соціальних служб. Саме їх допомога і співпраця може 

посприяти реабілітації та профілактиці алкоголізму. 

Вивчивши роботи дослідників  в галузі алкоголізму, можна зробити 

висновки, що алкоголізм – це хвороба, яка має різноманітні причини 

виникнення, включаючи соціальні, біологічні та психологічні фактори. 

Найбільш вагомим є біологічний фактор. Як і більшість захворювань, 

алкоголізм має характер спадкового захворювання. Понад 30 % дітей, батьки 

яких зловживали алкоголем, стають алкоголіками, але слід не забувати, що 

алкоголізм також є і фактором набутим. 

Аналізуючи формування узалежнення від алкоголю, можна ствердити, що 

він нищить організм людини. Це хвороба, яка характеризується патологічними 

фізичними і психічними змінами в організмі та формуванням залежності. 

Узалежнення від алкоголю має також і суспільні наслідки. Така особа 

втрачає сімейні стосунки, занедбує їх, сконцентровує свою увагу на предметі 

узалежнення. Поряд з цим відбувається співузалежнення, бо хворіє не тільки 

сам індивід але і його сім'я та особи, що з нею пов'язані. Це співузалежнення 

має наступні прояви: концентрація на особі хворого, який стає центром 

конфлікту;  укриття узалежнення перед суспільством; стан стресу через 

терпіння, брак почуття безпеки; занедбання власних потреб; хаос в сімейному 

житті; суспільна ізоляція; духовна спустошеність. 



 39 

Зловживання алкоголем це одна з головних причин різноманітних 

злочинів. Відомо, що 50% всіх злочинів пов’язані з вживанням алкоголю. 

Алкоголізм батьків позначається на дітях. Дослідження нервовохворих 

дітей показали, що часто причиною їх захворювання є алкоголізм батьків. 

Боротьба з алкоголізмом – найбільша духовна, соціальна і медична проблема не 

тільки українського суспільства, але й інших держав. Шкідливість алкоголю 

доведено у всіх вимірах: медичному, психологічному та духовному. Навіть 

незначні дози алкоголю можуть стати причиною: автокатастроф, травматизації, 

втрати працевлаштування та проблем в сім’ї. 

Нині в Україні діють «12 нормативно-правових актів, які регламентують 

порядок боротьби з алкоголізмом, передбачають кримінальну та 

адміністративну відповідальність, про які мова йтиме пізніше». Але ці правові 

документи не можуть чинити опір 230 нормативно-правовим актам, що 

регулюють питання виробництва, експорту, імпорту етилового спирту, 

ліцензування підприємницької діяльності. Отже на сьогоднішній день 

найголовнішими є питання ринкової економіки, а не  особистісні питання. 

В юридичній літературі феномен алкоголізму дало підставу розглядати 

цю проблему через призму вивчення механізму злочинної поведінки.  

У кримінально-правових нормах сп`яніння не поділяється на види, проте 

воно не містить і обмежень щодо свого характеру. Відповідно до чинного 

законодавства України, особа, яка вчинила злочин у стані сп`яніння, не 

звільняється від кримінальної відповідальності. Більше того, такий стан при 

вчиненні злочину є обтяжувальною обставиною.  

Кількість злочинів в Україні, вчинених молодими людьми за останні 10 

років, у 4 рази перевищує збільшення частки молоді серед всього населення. 

Молоддю віком від 14 до 29 років в стані алкогольного сп`яніння скоюється 

більше половини злочинів (56,4 %) від загальної кількості злочинів у країні. Як 

свідчить статистика, більша половина хуліганських дій вчинено на ґрунті 

пияцтва. Чим серйозніша група злочинців, тим вищий серед них процент осіб, 

які зловживають алкоголем. 



 40 

Інколи бувають  випадки, коли особи, які доводять підлітків до стану 

сп`яніння, вчинення злочинів та інших правопорушень в нетверезому стані, не 

притягуються до відповідальності так як їх не можуть виявити. 

Тверезі алкоголіки інколи говорять, що покарання за злочин 

прирівнюється до того, що людина падає на дно. про яке тверезі алкоголіки Та 

згадують про це із вдячністю, тому що після падіння багато хто почав 

виздоровлювати. 

Світова статистика показує, що алкоголіки з ―дна‖ – це крихітний 

відсоток усіх узалежнених, серед яких – одна третя (можливо, більше!) – це 

жінки, а більше, ніж половина – люди, які працюють на відповідальних 

посадах. Демографічно представлені майже всі групи населення: професійні, 

соціальні, вікові. 

Реабілітація алкоголізму це складна концепція, яка включає в себе 

багатоетапну і динамічну систему взаємопов'язаних компонентів, єдність 

поставленої цілі, принципів, методів і процесів, скерованих на профілактику 

алкоголізму [22]. Такими принципами профілактики алкоголізму в медицині, 

зокрема в наркології, є принципи: партнерства, різносторонності, принцип 

єдності біологічних і психосоціальних методів впливу [22]. Але найбільш 

важливим фактором у концепції реабілітації алкоголізму є профілактика. 

Реабiлітація хворих алкоголізмом включає систему заходів медичного, 

психологічного, духовного і соцiального характеру, спрямованих на 

профілактику алкоголiзму [22]. Тому всі види медичного, психологічного 

духовного і соціального впливу на хворого, повинні мати профілактичний 

характер. Найбільша роль у реабілітації алкоголізму полягає у духовній та 

соціальній реабілітації. Пиятство соціальної ізоляції хворого, духовної 

нестабільності, порушує міжособові стосунки в сім'ї, відбувається процес 

деградації сім’ї. 

Вагомий внесок у метод духовної та соціальної реабілітації алкоголізму 

сім'ї здійснили США та Франція. У цих країнах було створено особливі 

інституції, спрямовані на реабілітацію алкоголізму. Найбільш повна і 



 41 

послідовна перевага антиалкогольної профілактики та реабілітації алкоголізму 

розкривається в Діяльності спільнот АА (анонімних алкоголіків), особливо груп 

Ал-анон та Ал-атін, в яких соціотерапевтичний клімат підвищує на 50-60% 

результат лікування і реабілітації не тільки хворої особи, але й цілої інституції 

сім’ї [10, 1]. Хвороба алкоголізму має ―вірусний‖ характер, заражає всіх 

навколо своїм нездоровим мисленням. Там, де є алкоголік, хворіє ціла система, 

що складається з людей, які оточують алкоголіка. ―Хвороба навколишніх 

полягає у співпорядкуванні чужому узалежненню – у співузалежненні‖ [10, 2]. 

Згідно досліджень, серед хворих, які щодня  відвідували спільноти АА 

відмовлялись від спиртного протягом 6 місяців – 73%, серед тих які не 

відвідують – 33% [1, 14]. Метод АА широко розповсюджується по цілому світі, 

і вважається найбільш ефективним серед усіх існуючих. Нараховується близько 

1 мільйона хворих людей, які використали лікування цим методом, повністю  

тверезі. При цьому особа, яка хоче видужати, не затрачує на це жодних коштів, 

у той час, як наприклад в США лікування за посередництвом медичної терапії 

коштує від 5-15 тисяч доларів [36]. 

Спільнота складається з осіб, хворих алкоголізмом або тих, які мають 

проблеми зі вживанням алкоголю. Найбільш вагомою та сприятливою умовою 

для реабілітації та профілактики алкоголізму є те, що товариство не повинно 

об’єднувати себе з фінансовими та політичними організаціями. 

Найважливішою загальноприйнятою умовою є добровільність, анонімність та 

прагнення тверезого способу життя. 

У спільноті АА здійснюється профілактика та реабілітація хворих всіма 

видами терапії, як духовної так і психологічної, соціальної та звичайно 

медичної. У спільноті медичні працівники та психологи використовують 

методи  фізіологічної дезінтоксикації, здійснюють психологічну та соціальну 

перебудову особи. Поштовхом до розв'язання цієї проблеми стала програма 

дослідницького і лікувального комплексу в Хезелдені [10, 38]. Науковцями 

цього комплексу, шляхом досліджень, було розроблено міждисциплінарну 

модель лікування та реабілітації хворих алкоголізмом, до якої були задіяні 



 42 

медики, психологи, духовні провідники [10, 40]. Програма АА включає 2 кроки 

реабілітації хворого алкоголізмом. Спочатку медики здійснюють 

дезинтоксикацію і медичного спостереження за хворими. Психологи проводячи 

різні психологічні тестування та бесіди допомагають хворому відбудовувати 

стосунки з близькими людьми. Особливу роль відіграють консультанти з 

алкоголізму, особи, які хворіли цим недугом але вилікуватись. Це люди, що 

зберігають тверезість після того, як прийшли в спільноту АА та пройшли 

практику та спеціальну підготовку у справі реабілітації та профілактики 

алкоголізму [10, 49]. 

Згідно другого кроку, програма включає пошук духовної опіки і 

реконструкцію душі, для сприяння чому служить духовний провідник, який 

допомагає хворому шукати шлях до духовного здоров’я [10, 49]. Пошук таких 

шляхів і допомога таким хворим є вагомим аспектом біоетики. 

Практика служб, які займаються проблематикою наркоманів, спрямована  

тільки на клінічний бік лікування. Але відомо, що психологічні причини є 

одними із головних чинників зловживання наркотичними речовинами. Частіше 

за все перед початком зловживання наркотичними речовинами людина 

натрапляє на низку психологічних проблем. Під час зловживання наркотичних 

речовин у хворого утворюється персона із патологічними мотивами поведінки, 

психологічною залежністю від наркотиків [35, 57]. 

Ресоціалізація таких осіб непрямо включає і профілактичні дії щодо 

узалежнених. Наукова концепція профілактичного втручання розвивалась 

внаслідок прогресу в галузі медицини. Якщо дивлячись  на профілактику лише 

з точки зору медицини, можна побачити, що цей підхід скерований на: 

дезінтоксикаційну терапію при сильному наркотичному сп'янінні, 

медикаментозний контроль за особливо вразливими особами – людьми, які 

страждають вадами мозку, душевнохворі, із порушеннями особистості; особи, 

які мали негативні пережиття, внаслідок зловживання – наркомани, особи, котрі 

постраждали від фізичних та психологічних ускладнень
 
[13, 32]. 



 43 

Особистий фактор є однією з головних причин зловживань і значною 

мірою зумовлює перспективу видужання. Для досягнення успіхів у 

ресоціалізації необхідно змінити існуючу на сьогоднішній день наркологічну 

концепцію, поставивши пріоритетом такої реабілітації саму особу [35,57]. 

Сьогодні для профілактики наркоманії широко застосовується Програма 

Підтримки Учнів, де використовуються професійні порадники для надавання 

допомоги у школах. Учень, який потрапив до цієї програми, піддається 

вступному діагностичному обстеженню, що має на меті пізнати природу і 

сферу проблем, зв'язок з іншими аспектами життя та ширшого суспільного 

фону. Обсяг  допомоги охоплює індивідуальну та групову психотерапію, а 

також  різного роду групові тренування [ 60]. 

Ще один вид ресоціалізації це програма «Ранньої Середовищної 

інтервенції», опрацьована в Сан-Франциско. Метою програми є створення для 

молоді особливого місця для проведення дозвілля. Пізнаючи представників 

осередку, молодь довіряючи їм, довіряє свої проблеми. Допомога надається у 

групі однолітків, враховуючи етнічну та культурну специфіку, а також вплив 

проблем, що спонукали ДО зловживань. Більшість дій базується на пропозиціях 

молоді, які вносяться до терапевтичних та корекційних програм [61]. 

У закордонній практиці існують різноманітні реабілітаційні програми, що 

відрізняються за обсягом послуг, впроваджених у процес реабілітації (медичні, 

психологічні, соціальні), значенням і вагою медикаментозних і 

психокорекційних впливів [35, 57]. 

Сьогодні найбільшої популярності в Україні набула 12-ти крокова 

програма лікування наркоманії, створена групами анонімних наркоманів, яка 

часто використовується у США та в країнах Європи. 

Основною метою програми є «окреслення меж власної відповідальності, 

відмова від звички звинувачувати інших у своїх невдачах, недоліках і нещастях, 

свідоме та добровільне прийняття відповідальності за своє життя, незалежність 

від думок і міркувань інших людей та навчання жити за принципами здорового 

егоїзму: ―Я роблю те, у що вірю і вважаю корисним для себе; поважаю себе та 



 44 

інших і не відповідаю ні за кого, окрім себе‖ [35]. Програма спрямована на 

правильний вибір свого життя, ―без штучного збудження та втечі від 

реальності» [35]. 

Процес лікування розподіляється на 12 умовних кроків, де кожен крок 

має свою мету та свій психологічний зміст: 

«І. Визнання свого безсилля перед наркотичною речовиною та 

усвідомлення втрати контролю над своїм життям. 

II. Повернення надії, що є Сила, яка допоможе повернути втрачене 

здоров'я. 

III. Тверде рішення віддати себе та своє здоров'я під захист Бога (як 

кожний для себе Його розуміє). 

IV. Глибинне та сміливе дослідження своєї поведінки. 

V. Визнання перед Богом, іншими і самим собою свoїх помилок. 

VI. Готовність позбутися негативних рис свого характеру. 

VII. Покірне звернення до Бога з проханням допомоги позбутися цих 

недоліків. 

VIII. Покаяння перед oсобами, яким було завдане зло і підготовка до 

компенсації заподіяного зла. 

IX. Компенсація завданого зла тим, хто від цього постраждав, за 

винятком, коли вона може завдати шкоду. 

X. Продовження критичного спoстереження за своєю поведінкою, 

визнання своїх помилок. 

XI. Поліпшення самосвідомого контролю. 

XII. Пiсля духовного пробудження передавати свій досвід осoбам, які 

зловживають, та бути принциповим у всіх своїх справах» [35]. 

Потрібно пам’ятати, що кодування та підшивання не дають жодного 

ефекту, ґа процес одужання та сприйняття нового стилю життя та іншого 

мислення потребує багатьох місяців і навіть років. 

Процес ресоціалізації як алкоголіків, так і наркоманів ускладнюється тим, 

що цією недугою вражена не лише одна особа, але й ціла родина. Отже, хоч 



 45 

програма 12-ти днів змінює хвору особу, однак не змінює середовище, де 

виникло узалежнення. Отже, щоб хвора особа одужала необхідно створити в 

сім'ї позитивний мікроклімат, довіряти і розуміти, відвідуючи спільно 

Програму, де пояснюється, як повинна вести себе сім'я з узалежненою особою у 

стані реабілітації. (Цю хворобу можна було б прирівняти до цукрового діабету 

у підлітків). 

Аналізуючи стан психологічної корекції хворих на наркоманію в Україні, 

зустрічаємося з фактом, що ці питання практично не розроблені. Концепція 

корекції  в одних випадках  зводиться до застосування новітніх психологічних 

та психотерапевтичних технік, а в інших головне  зміни характерологічних рис 

хвороби, чи окремих форм поведінки [35]. Проте, не враховано симптоми 

психологічного рівня хвороби — залежність від наркотика, опір лікуванню, 

система заперечень, зміна системи мотивації. 

У ресоціалізаційній програмі слід пам'ятати, що процес переорієнтації 

особистості хворого є дуже тяжкий та довготривалий і тому їх психологічна 

корекція має бути розрахована на кілька етапів, як показує зарубіжний досвід. 

Через це, будуючи психокорекційні програми, необхідно врахувати подальші 

положення: 

визначення принципів побудови психокорекційних програм; визначення  

мети  психотерапевтичного втручання та психокорекції  з урахуванням 

комплексу клінічних, психологічних, соціальних  факторів. 

Як показує практика роботи з узалежненими, у більшості випадків 

залежній особі потрібна допомога професіоналів. Необхідно створити 

середовища ресоціалізації, котрі б допомагали у реадаптації осіб до нового 

суспільного життя. 

 Для кращої боротьби з цим видом узалежнення вбачається важлива роль 

у створенні лікувально-реабілітаційних бригад, які би працювали за 

принципами чіткого розмежування обов'язків, забезпечення комплексності та 

різноплановості заходів.  

До їх складу мали б увійти:  



 46 

1) лікар-наркoлог;  

2) психoлог; 

3) спеціаліст з біоетики.  

         Поряд із наркоманією існує проблема СНІДу – найстрашнішої чуми в 

історії людства. Розповсюджений у світі вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) 

викликає синдром набутого імунодефіциту (СНІДу). ВІЛ вражає імунну 

систему, позбавляючи її здатності захищати людину від захворювань.  

Після того, як розпочалася реакція, а в багатьох випадках це відбувається 

від двох до шести тижнів після зараження, інфекція ВІЛ може не викликати 

подальших симптомів роками. Протягом усього цього часу інфікована, але на 

вигляд зовсім здорова, людина може заражати інших, навіть не здогадуючись 

про те.  

ВІЛ передається через: статеві зв’язки; зараження крові та її продуктів;  

малюкові від матері; гомосексуальні зв’язки; нестерильні та заражені цим 

вірусом медичні інструменти. Немає підтвердження, що ВІЛ передається 

побутовим шляхом.  

Отже, важливо знати і це слід пропагувати: якщо людина вже наразилася 

на ризик, необхідно зробити обстеження, щоб не заразити ще когось, і негайно 

вдатися до найбільш ефективних методів лікування. 

Імунна система людини  борячись з інфекціями, сильно слабне і втрачає 

здатність боротися, тому інфекції  мають можливість розвиватися без перешкод 

в організмі і мають назву опортуністичними. 

За допомогою ліків можна стримувати інфекції та злоякісність, виграючи 

лише маленькі сутички. Імунна система людини поступово руйнується від цих 

нескінченних атак, і врешті-решт людина помирає. 

Зі сторони  біоетики, ставитись до хворих на СНІД потрібно з любов’ю та 

співчуттям, хоча СНІД – жахливе антигуманне явище.  

Враховуючи, що ВІЛ передається багатьма шляхами, а також відсутність 

ліків від СНІДу, найкращою профілактикою ВІЛ-інфекції є використання 



 47 

одноразових медичних та перукарських інструментів, дошлюбна незайманість 

та подружня вірність.  

 



РОЗДІЛ 3 

 

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ БІОМЕДИЧНИХ ВТРУЧАНЬ В 

ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ НА ЗАСАДАХ БІОЕТИКИ 

 

3.1. Удосконалення правових механізмів державного регулювання  

системи охорони здоров’я у сфері трансплантації органів та 

експериментування над людиною 

 

На дай час в сучасній  медицині велика кількість новітніх досягнень 

науки, проводиться чимало  кропітких досліджень і експериментів, які мають 

вплив на майбутнє медицини.  

В сьогоднішньому світі ці дослідження не викликають дискусій так як  

поки не становлять загрози та мають наукову і терапевтичну мету. Але можуть 

виникнути тоді, коли експерименти які проводяться, стають небезпечними для 

здоров’я та життя людини. 

Ще Гіпократ говорив відомим афоризмом ―найважливіше – не 

нашкодити‖. В питаннях біоетики дослідники зауважують деяку ієрархію 

цінностей і фундаментальних принципiв у зв’язку з експериментуванням на 

людинi, що є дуже актуальним в сьогоднішньому світі. Цінності такі як захист 

особистості та життя, правомірність терапевтичного принципу, соціальні 

проблеми, пов’язані з розвитком науки [51]. Дані цінності характеризують 

рівень структурної та процедурної коректностi клінiчного експериментування. 

Органи державного управління зобов’язані дотримуватись деяких 

рекомендацій,  які відповідають етичним цінностям. Найважливішим є 

експерименти  з ліками, дотримання положень інформованої згоди, охорони 

особистих даних і нагляд  за ліками, державне сприяння виробництву  ―ліків-

сиріт‖, котрі використовуються в малих об’ємах. Головним обов’язком держави 

є стимулювання наукових досліджень й експериментів, націлених на 

полегшення людських страждань та бути барьєром  для зловживанням та зиску 

за рахунок окремих людей чи суспільства.  



 49 

Якщо досліди з ліками на морально прийнятих умовах та коректно, дають 

поштовх в науці та служать на благо людини, вониє допустимими.  

Для того, щоб звести до мінімуму ризик на стадії дослідження на людині, 

доклінічна стадія повинна виконуватись ретельно та із ефективністю. А тому 

закон повинен допомагати експериментуванню над тваринами із дотриманням 

належних норм та вимог. 

Важливо щоб експериментування над людиною проводилось 

компетентними спеціалістами. Експерименти повинні проводитись під 

контролем відповідної клініки та етичних комісій. Ступень ризику, який 

неодмінно має бути встановленим, повинен бути пропорційним меті 

дослідження. Якщо експеримент переходить дозволену межу, його повинні 

зупинити. І не залежно від того на кому ведуться дослідження чи на самому 

лікареві чи на добровольцях, а особливо жінок репродуктивного віку.   

Дослідники повинні мати на увазі, що інформована згода конче потрібна 

у випадку нетерапевтичного експериментування, мета і корисність якого не 

відноситься безпосередньо піддослідної особи. Таке експериментування не 

можливе на особах, які не можуть дати цілковиту і осмислену згоду [4-10]. Але 

якщо ситуація пов’язана зі збереженням чи порятунком життя пацієнта, цю 

згоду можна не брати до уваги.  

Органи, які відповідають за експеримент, повинні гарантувати 

конфіденційність інформації про суб’єктів, які будуть брати участь у 

експериментуванні. 

―Золоте правило‖ кожної влади говорить про те, що не потрібно 

зменшувати асигнування на наукові дослідження в галузі медицини. 

Усіма доступними способами державні органи повинні не лише 

фінансувати охорону здоров’я, а й здійснювати моніторинг ліків, що можна 

трактувати як моніторинг можливих негативних наслідків прийому ліків та 

інформування про ці наслідки відповідних органів охорони здоров’я. Тут 

виникають конкретні етичні питання, пов’язані, в основному, з виявленням 

побічних ефектів та встановленням типів клінічних випробувань, що мають 



 50 

відношення до регулювання нагляду за лікарськими засобами. Лікарі 

зобов’язані своєчасно інформувати органи охорони здоров’я про теоретичні 

негативні наслідки, пов’язані з вживанням тих чи інших препаратів, а органи 

влади зобов’язані адекватно реагувати на інформацію та вчасно робити 

практичні висновки. Наразі створюється міжнародна база даних моніторингу за 

ліками, щоб забезпечити швидкий та ефективний обмін інформацією. 

Щодо виробництва «ліків-сиріт»[37-38], Україні варто звернутися до 

досвіду США, які створили спеціальну програму фінансового стимулювання 

для фармацевтичних компаній, які бажають розпочати виробництво ліків, які, 

як відомо, є збитковими. Міжнародна програма ООН, запобігаючи 

розповсюдженню захворювань, які притаманні «країнам третього світу», 

заохочує до їх виробництва. 

З боку етики експериментування може бути тільки з інформованої згоди 

хворого ,його родичів чи опікунів, або якщо на кону стоїть порятунок життя. 

 

Якщо експерименти проводяться на здорових людях, які добровільно на 

них згодились, то органи державної влади в обов’язковому порядку 

контролюють присутність інформованої згоди, добровільність участі та 

особисту згоду особи. При цьому ризик не повинен бути вищим ніж захист 

життя  та цілісності особи. Ось щодо експерименту, він може бути перерваний 

в будь-який час та особа може відмовитись від згоди на дослід, яку давала 

попередньо, а також якщо зростає ризик небезпеки для здоров’я. 

По правилам біоетики найголовніша умова експериментування це 

неприйнятність принижувати людину та застосовувати по відношенню до 

особи нечесні наміри. Це більш всього стосується неповнолітніх, дітей та 

заарештованих людей. Щодо використання цих правил присутні різні думки, 

але Е. Згречча «вважає, що використання експериментальних ліків цілком 

правомірне, якщо це останній шанс врятувати пацієнта, навіть неповнолітнього, 

який не може дати на це згоди». Якщо добровільна та інформована згода 

недієздатної людини підтверджується її законним представником, то вона є 



 51 

законною для експериментів, якщо вони не несуть ризик для здоров’я та життя 

особи. Спеціальні комітети з етики, які створені державною владою, 

контролюють ці умови. 

Персоналістична біоетика говорить про велику цінність життя людини з 

моменту зачаття; поширює думку про   недопустимість ―знищення ембріона, 

разом з ембріональною репозицією, неприпустимість маніпуляцій ембріонами; 

на противагу виступає проти кожного нетерапевтичного експериментування на 

ембріонах, з початку їх формування і на так званих ―ранніх ембріонах‖; 

наполягає про неприпустимість знищення заморожених чи зайвих ембріонів, 

які не можливо імплантувати, починає боротьбу з різними маніпуляціями на 

ембріонами; не дозволяє штучне зародження ембріонів in vitro, особливо коли 

немає впевненості, що всі вони будуть імплантовані у репродуктивні органи 

жінки‖ [28-29]. 

З іншого боку – це експериментування на абортивних людських зародках. 

Це зародки, які перебувають не в матці, незалежно від того, чи є вони живими, 

чи здатні вижити, а чи мертві. Коли виявляється, що абортивні зародки живі, то 

незалежно від того чи вони життєздатні, обов’язково виконують  інструкції, які 

мають відношення до внутрішньоматкових операцій та операцій на 

неповнолітніх. Сприяння життя людських зародків чи ембріонів для 

експериментальних чи комерційних цілей (у природних умовах чи in vitro) 

всуперечь  поняттю людської гідності [40,42]. 

Одна з важливих проблему, це  взяття зародкових тканин з метою 

пересадки органів. Бувають різні ситуації та різні шляхи їх вирішення. 

Недопустимим є  забір тканин у живих зародків, якщо існує ризик нанесення 

шкоди чи спричинення смерті. Умови, які вказані вище обов’язково 

дотримуються у всіх випадках трансплантації.  Небезпеку становить те, що при 

пошуку тканин, контактують з жінками, які хочуть штучно позбутися вагітності 

та з лікарями, які проводять аборти. Це має назву ―кримінальна  торгівля 

людськими зародками‖.  



 52 

Вказуючи на етичні аспекти інтервенції в психічне життя людини, часто 

проходить осторонь опис ушкоджень та психічних порушень. Втручаючись в 

психіку людини дослідники повинні знати, що це матиме двоякий характер: 

опосередкований і безпосередній спосіб впливу па людську психіку. 

Опосередковане втручання – це фізична дія, оскільки впливає на соматичну 

структуру організму, і в результаті  є менші або більші зміни в психіці людини.  

Безпосередній вплив на психіку це наприклад процес навчання та 

виховання та безперервний різної міри вплив на психіку іншої людини в 

ситуаціях, коли особа переживає порушення в психіці. Цей вплив включає 

психотерапевтичну дію, а значить, як психологічну, так і психіатричну. 

Під час лікування психічних порушень, взаємини між пацієнтом і лікарем 

несуть особливий характер, йде звикання та узалежнення пацієнта від лікаря. 

Слід пам’ятати, що психотерапевт не може змусити пацієнта мислити як лікар, 

власну теорію волі та відповідальності, власне розуміння проблеми вини.  

Життєві міркування лікаря не можуть ставати вище ніж вибір пацієнта. Треба 

надати першочергову відповідальність методиці опосередкованій, яка 

опирається на переконання, що навіть при певних порушеннях пацієнт має 

достатньо власної духовної енергії, щоб побороти свій незадовільний 

психічний стан.  

Багато питань у цій сфері спонукає до пошуку іншого осередка вирішення 

проблем. Для того щоб впливати на психічну галузь  життя людини, необхідно 

розпочати з її духовного відродження. 

У наші дні медицина трансплантації органів вже подолала – в загальних 

рисах – власне експериментальну фазу, досягаючи у багатьох випадках 

використання досконалої терапії для різних видів патології. У дійсності, 

відсотки успіху у трансплантації певних органів (наприклад, нирки), 

вважаються дуже високими. Слід мати на увазі, що в сфері  трансплантологія є 

деякі фундаментальні біологічні та технічні труднощі (такі наприклад як 

―відторгнення‖). 



 53 

Ксенотрансплантація  відкриває великі перспективи в розвитку медицини, 

даючи надію на одужання багатьом пацієнтам з невиліковними хворобами. 

З моральної точки зору насправді трансплантація має відношення до 

важливого елементу такого, як ―дарування органів‖, тобто вільного вибору 

особи віддати частину власного тіла (ante- o post-mortem) із необхідними 

етичними обмеженнями для добробуту іншої особи, яка цього потребує. Такий 

жест набирає індивідуального та  соціального значення, даючи поштовх  

суспільству зайняти позицію на користь необхідності сприяння органам 

охорони здоров'я і законодавчої політики при вирішенні проблеми пошуку 

органів. Справді, з дня на день ростуть у цілому світі списки пацієнтів, які 

потребують диспозиційного сумісного органу, часто як останнього шансу на 

спасіння; лише в США, наприклад, кожного дня вмирають в середньому 14 

осіб, які чекають на орган, який буде сумісний. 

Початок  наукової історії трансплантації органів бере свій початок з  1902 

року, коли хірург Алексіс Каррель винайшов техніку з’єднання двох 

кровоносних судин. Завдяки цій техніці були зроблені перші трансплантації 

серця та нирки у тварин. Але завадою з якою зустрілись ці лікарі-піонери, було 

відторгнення: організм реципієнта відкидав чужі тканини і органи.  

1983 рік для трансплантології є дуже важливим, оскільки в цьому році 

було апробувано вживання циклоспорину, який ще досі є найбільш сильним 

фармацевтичним противідторгуючим препаратом. Це відкриття відразу надало 

сильного імпульсу для розвитку терапії трансплантацій і позитивно вплинуло 

на її успіхи. 

На сьогоднішній день здійснюється трансплантація таких людських 

органів: нирки, печінка, серце, підшлункова залоза, легені і віднедавна –  

кишківник; тканинами, які можуть бути прищеплені, є: рогівка ока, кісткова 

тканина, шкіра, серцеві клапани, кровоносні судини. У деяких європейських 

країнах протягом останніх років були успішно здійснені навіть трансплантації 

цілих кінцівок (рука, передпліччя). Щодо способу одержання органів і тканин, 

то він може відбуватись з мертвого (―з серцем, яке б’ється‖, або ні), або  з 



 54 

живо