1 Міністерство охорони здоров’я України Харківський національний медичний університет Надбання сучасної епідеміології та біостатистики як запорука покращання громадського здоров’я в Україні Матеріали науково-практичної конференції (з нагоди 120-річчя від дня народження З.А. Гуревича, видатного соціал-гігієніста, завідувача кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я ХМІ) 18 квітня 2019 року Харків 2019 2 УДК 614.4:519.22/.25(477) Н17 Редакційна колегія: Огнєв В.А., Мельниченко О.А., Сокол К.М., Чухно І.А. Затверджено вченою радою ХНМУ. Протокол № 4 від 18.04.2019 р. Н17 Надбання сучасної епідеміології та біостатистики як запорука покра- щання громадського здоров’я в Україні: матеріали науково-практичної конференції (з нагоди 120-річчя від дня народження З.А. Гуревича, видат- ного соціал-гігієніста, завідувача кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я ХМІ), 18 квітня 2019 р. Харків, 2019. 127 с. УДК 614.4:519.22/.25(477) © Харківський національний медичний університет 3 ПРИВІТАННЯ ректора Харківського національного медичного університету, члена-кореспондента Національної академії медичних наук України, заслуженого лікаря України, д.мед.н., проф. В.М. Лісового учасникам науково-практичної конференції "Надбання сучасної епідеміології та біостатистики як запорука покращання громадського здоров’я в Україні" (з нагоди 120-річчя від дня народження З.А. Гуревича, видатного соціал-гігієніста, завідувача кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я ХМІ) Шановні учасники конференції, науковці та студентство! Щиро радий вітати Вас на науково-практичній конференції, присвяченій 120-річчю від дня народження З.А. Гуревича, видатного соціал-гігієніста, заві- дувача кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я Харківського медичного інституту (нині – кафедри громадського здоров’я та управління охо- роною здоров’я Харківського національного медичного університету), діяль- ність якої спрямована на забезпечення майбутніх лікарів необхідними знаннями та навичками з питань демографії з медичною статистикою, соціальних хвороб, організації охорони здоров’я. Зіновій Анатолійович Гуревич (1898–1985 рр.) був талановитим лікарем, який намагався впроваджувати передові наукові розробки задля покращання здоров’я населення. Проте справжнім джерелом його заслуженого авторитету стали 50 років плідної викладацької, методологічної, наукової та адміністрати- вної діяльності у Харківському медичному інституті (далі – ХМІ), де З.А. Гуревич пройшов шлях від асистента до завідувача кафедри соціальної гі- гієни та організації охорони здоров’я ХМІ. Численні спогади його студентів свідчать про ґрунтовну теоретичну базу, цікаві приклади з практики та високу педагогічну майстерність, з якою майбут- нім лікарям прищеплювали інтерес до соціальної гігієни та організації системи охорони здоров’я. Донині в бібліотеці ХНМУ збереглись його методичні роз- робки (передусім, "Програма викладання соціальної гігієни в медичних ВНЗ України", "Практикум із санітарної статистики"). З.А. Гуревич докладав чимало зусиль для розвитку вітчизняної медичної науки. Він є автором понад 100 наукових праць (у т.ч. 14 монографій), присвя- чених вирішенню різних проблем соціальної гігієни (статеве життя, венеричні захворювання, алкоголізм, поліомієліт та ін.). Саме за його ініціативи, почина- ючи з кінця 1950-х рр., на кафедрі почали проводитись численні соціально- гігієнічні дослідження серцево-судинних захворювань. Упродовж усього часу роботи на кафедрі З.А. Гуревич приділяв значну увагу підготовці науково- педагогічних кадрів, завдяки чому під його керівництвом були підготовані й успішно захищені 33 дисертації (у т.ч. 5 – на здобуття наукового ступеня док- тора медичних наук). 4 Не можна применшувати й організаторські здібності З.А. Гуревича, який за сумісництвом обіймав посаду завідувача відділенням 2-ї неврологічної ліка- рні Центрального психоневрологічного інституту (1928–1937 рр.), а також заві- дувача науковим відділом при заступникові директора ХМІ з наукової та на- вчальної роботи (1940–1941, 1946–1948 рр.), професор НДІ загальної та невід- кладної хірургії (1976–1983 рр.). Проте, найбільшим надбанням є той факт, що він довше за інших (1933–1974 рр.) очолював кафедру. Нині кафедра громадського здоров’я та управління охороною здоров’я і культурології докладає чимало зусиль не лише для збереження традицій, зок- рема закладених З.А. Гуревичем, а й для покращання іміджу кафедри. Запору- кою цього є колектив професіоналів, у складі шести докторів і сімнадцяти кан- дидатів наук, котрі забезпечують якісне викладання навчальних дисциплін (пе- редусім, за рахунок використання у навчальному процесі новацій світової нау- ки та власних наукових розробок). Співробітники кафедри є виконавцями госп- розрахункових та ініціативних науково-дослідних тем, а також авторами чис- ленних монографій, об’єктів інтелектуальної власності (патентів, авторських свідоцтв), методичних рекомендацій з впровадження результатів НДР, публіка- цій у фахових виданнях, виступів на наукових комунікативних заходах та ін. Провідні науковці кафедри здійснюють успішне керівництво аспірантами та докторантами, а також беруть активну участь у роботі спеціалізованих вчених рад з правом прийняття до розгляду та проведення захисту дисертацій на здо- буття наукового ступеня доктора (кандидата) наук. Для Харківського національного медичного університету наука є одним із пріоритетних напрямів діяльності, а тому проведення цієї науково-практичної конференції є не лише даниною пам’яті видатного соціал-гігієніста, завідувача кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я ХМІ З.А. Гуревича, а й запорукою подальшого покращання іміджу ХНМУ та професійного розвит- ку його співробітників, можливістю як для знаних, так і молодих учених роз- ширити професійні контакти, оприлюднити результати власних наукових дос- ліджень, обмінятися надбаннями сучасної епідеміології та біостатистики як за- поруки покращання громадського здоров’я в Україні. Щиро вітаю всіх учасників конференції та бажаю творчого натхнення, конструктивних дискусій та результативної співпраці. Ректор В.М.Лісовий 5 Секція 1 ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ ЗИНОВІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ ГУРЕВИЧ – ВИДАТНИЙ СОЦІАЛ-ГІГІЄНІСТ, ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ СОЦІАЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ХАРКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО ІНСТИТУТУ Лісовой В.М., Огнєв В.А., Петрова З.П., ХНМУ, Харків Доктор медичних наук, професор Зиновій Анатолійович Гуревич зробив значний у розвиток як Харківського медичного інституту, так і вітчизняної медичної науки. Гуревич Зіновій Анатолійович (Залман Наф- толійович) (1898–1985) народився 2 (14) вересня 1898 р. в м. Глухів Чернігівської губернії (нині – Сумська область). Після закінчення Глухівського 3- х училища, почав в 1914 р. трудову діяльність дріб- ним службовцем, в 1917 р. склав іспити за 6 класів гімназії й вступив до 7-й класу Харківської гімназії, яку закінчив у 1919 р. Того ж року його було зара- ховано на медичний факультет Московських вищих курсів. У 1920–1921 рр. був політпрацівником в ар- мії, а у 1921 р. – направлений на навчання до Хар- ківського медичного інституту. Одразу після закінчення ХМІ (1924 р), З.А. Гуревич прийшов на кафедру соціальної гігієни, де працював на посадах асистента (1927–1930 рр.), доцента (1930–1932 рр.), завідувача (1932–1974 рр.). Загалом цій кафедр він віддав 50 років свого життя, у т.ч. 42 роки – очолював її. У 1933 р. З.А. Гуревичу було присвоєно кваліфікація професора з соціа- льної гігієни, в 1936 р. він захистив дисертацію, а 1937 р. йому було присвоєно вчений ступінь доктора медицини. Упродовж 1920–30-х рр. на теренах сучасної України створювались секції та кафедри соціальної гігієни на різних факультетах (згодом їх об’єднували та/чи розділяли), через що відбувався постійний перерозподіл співробітників, які за сумісництвом працювали в інших лікарнях та інститутах. Наприклад, при розділенні кафедри соціальної гігієни ХМІ на три окремі, відповідно до профі- льних факультетів, З.А. Гуревич був призначений керівником кафедри лікува- льно-профілактичного та психоневрологічного факультетів (наказ директора ХМІ від 06.10.1931 р.). Після об’єднання однойменних кафедр інших факульте- Професор, д.мед.н. ГУРЕВИЧ Зіновій Анатолійович (1898–1985) 6 тів (1934–1935 рр.), кафедру очолив Зіновій Анатолійович Гуревич. (хоча точну дату цієї події поки встановити не вдалося, але у розпорядженні директора ХМІ Д.С. Ловлі від 15.02.1934 р. З.А. Гуревич ще значився керівником кафедри лі- кувально-профілактичного факультету, а в збірнику праць ХМІ, присвяченому 125-річчю інституту, наведено склад кафедр на кінець 1935 р., серед яких на- звана вже єдина кафедра соціальної гігієни, яку очолював саме З.А. Гуревич, а під його керівництвом працювали професора Ф.Й. Гроссер, А.М. Мєрков, асис- тенти – О.В. Бургсдорф, І.І. Овсієнко Одночасно з роботою на кафедрі соціальної гігієни ХМІ (1928–1937 рр.) З.А. Гуревич завідував відділенням, а потім працював науковим співробітником 2-ї неврологічної клініки Центрального психоневрологічного інституту (нині – Харківський інститут психоневрології, психіатрії та наркології НАМН Украї- ни). Пізніше він був науковим співробітником клініки нервових хвороб ХМІ, опублікував 15 наукових робіт з клінічної неврології. У 1930-і рр. З.А. Гуревич вивчав соціально-гігієнічні проблеми колектив- ного життя: професійної праці, статевого життя, алкоголізму. Його діяльність сприяла поліпшенню викладання соціальної гігієни, оскільки ним була пере- глянута й доповнена «Программа преподавания социальной гигиены в медвузах Украины». Про високий авторитет кафедри свідчить той факт, що М.О. Семаш- ко, нарком охорони здоров’я РРФСР, запропонував З.А. Гуревичу написати спільно з ним статтю «Социальная гигиена» для першого видання «Большой медицинской энциклопедии» (т. 31, 1935), де було дано визначення поняття «соціальна гігієна», наведено коротку історію становлення та розвитку цього напряму медицини, показані його зв’язки з іншими навчальними дисциплінами. У роки 2-ї Світової війни (зокрема, 1941–1944 рр.) Харківський медичний інститут було евакуйовано до м. Чкалов (нині – Оренбург), але З.А. Гуревич й надалі очолював кафедру організації охорони здоров’я. Крім того, за доручен- ням Наркомату охорони здоров’я, у 1945 р. він організував кафедру нервових хвороб в Чкалівському медичному інституті та очолив її. У 1946 р. З.А. Гуревич повернувся до Харкова й був затвердженим на по- саді завідувача кафедри організації охорони здоров’я ХМІ, де у післявоєнний період вивчалась захворюваність міського й сільського населення, досвід об’єд- нання лікарень і поліклінік, питання диспансеризації хворих на гіпертонічну й виразкову хворобу та ін. Кафедра активно допомагала представникам практичної медицини, у т.ч. систематично консультуючи лікарів з питань застосування статистичних мето- дів в науковій і практичній роботі. Так, зокрема, в 1961 і 1963 рр. було проведе- но цикли занять зі статистики з лікарями Харкова, а в 1970 р., за ініціативи професора (у майбутньому дійсного члена трьох Академій наук) Любові Тро- химівни Малої – для аспірантів і молодих викладачів кафедри госпітальної те- рапії. Також кафедра активно надавала шефську допомогу Семипалатинському медичному інституту (1965). 7 Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. науково-дослідну діяльність кафедри було присвячено вивченню соціально-гігієнічних проблем серцево- судинних захворювань. Цій проблематиці З.А. Гуревич присвятив ряд статей і монографію «Коронарная болезнь» (1963; 2-е видання, 1967), в яких усебічно проаналізовано вітчизняні й зарубіжні літературні джерела, а також висвітлено соціально-гігієнічне значення коронарної хвороби, причини її виникнення, по- ширеність, завдання соціальної гігієни в боротьбі з нею. У 1972 р. було опублі- ковано монографію «Инфаркт миокарда», яку було підготовано соціал-гігієніс- тами (З.А. Гуревич, Н.О. Галічева) у співпраці з клініцистами (В.Г. Почепцов, А.А. Дубінський), й відображала результати комплексного соціально-гігієніч- ного й клінічного дослідження. Також до кола наукових інтересів кафедри вхо- дило вивчення онкологічних захворювань, захворюваності на виразкову хворо- бу, а також вивченню досвіду роботи органів та установ охорони здоров’я. Об’єктом таких досліджень почасти була захворюваність працівників машино- будівних заводів, а метою – покращання їхнього здоров’я. В 1941 р. кафедри соціальної медицині на усій території СРСР було пере- творено в кафедрі організації охорони здоров’я, хоча таке рішення є дис- кусійним, оскільки призводить до невиправданого відокремлення громадського здоров’я від організації медичної допомоги населенню. Саме тому чимало ав- торитетних науковців як Російської Федерації (Г.А. Баткіс, Н.А. Виноградов, К.В. Майстрах, Б.Д. Петров, Б.Я. Смулевич та ін.), так і України (З.А. Гуревич, Л.Г. Лєкарєв) активно виступали за подальше проведення досліджень з проблем соціальної гігієни та за відновлення викладання цієї дисципліни в медичних ВНЗ країни. Кафедра може пишатися, що саме З.А. Гуревич зайняв активну прогресивну позицію з цього питання, про що наочно свідчать його публікації («Задачи социальной гигиены в борьбе с основными сердечно-сосудистыми за- болеваниями в УССР» (1963 р.), «К вопросу о социальной гигиене как предмете преподавания и научной дисциплине», «Две отрасли научных исследований» (1964 р.)), в яких підкреслено значимість соціально-гігієнічного підходу до ви- рішення проблем боротьби з захворюваністю, а також необхідність вивчення передового досвіду органів і закладів сфері охорони здоров’я та надати міцний науковий соціально-гігієнічний фундамент заходам у практичній медицині. По- дібна дискусія сприяла посиленню інтересу до соціально-гігієнічних проблем. Більше того, у 1966 р. вийшов наказ міністра охорони здоров’я СРСР академіка Б.В. Петровського про відновлення соціальної гігієни як предмета викладання та наукової дисципліни. Як наслідок, кафедри отримали назву кафедр соціаль- ної гігієни та організації охорони здоров’я; широко розгорнулись соціально- гігієнічні дослідження з актуальних проблем у цій царині; були наявні позитив- ні зміни у практичній роботі органів охорони здоров’я. З.А. Гуревич багато зробив для залучення до наукової роботи керівників органів та установ охорони здоров’я. Він був консультантом при підготовці ди- сертації на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук начальником 8 медсанчастини Нікопольського об’єднання по видобутку марганцевої руди С.А. Шмегевській, директором Харківського НДІ охорони здоров’я дітей та пі- длітків О.І. Корнілова. Під керівництвом З.А. Гуревича кандидатами медичних наук стали завідувач Закарпатським облздороввідділом М.Ю. Палфій, головний лікар Харківської обласної клінічної лікарні А.Я. Малоштан, завідувач Сумсь- кого облздороввідділу Б.П. Криштопа, завідувач Харківського міськздорозвід- ділу Г.Є. Торській, головлікар клінічної лікарні № 1 м. Харків Є.С. Жердєв, на- чальник медико-санітарної служби Південної залізниці Д.Л. Сірак. Також чи- мало зусиль З.А. Гуревич приділяв підготовці наукових кадрів для кафедри, се- ред яких варта уваги дисертація З.П. Петрової «Из истории социальной гигиены на Украине (1861–1932 гг.)», яка була успішно захищена в 1975 р. й присвяче- на, окрім іншого, висвітленню внеску науковці кафедри у розвиток вітчизняної соціальної гігієни та організації охорони здоров’я. Загалом під його керівницт- вом було виконано й успішно захищено 5 дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора й 28 – кандидата медичних наук. Після виходу на пенсію З.А. Гуревич продовжив активну викладацьку та наукову діяльність. Упродовж 1976–1983 рр. він працював в Харківському НДІ загальної та невідкладної хірургії. Переступивши поріг 80-річчя, він став спів- автором монографії «Жѐлчнокаменная болезнь» (1979 р.). З.А. Гуревич став відомим соціал-гігієністом, автором понад 100 друкова- них праць, серед яких 14 монографій і брошур. За 50 років роботи на кафедрі (з яких 42 – як її завідувача) він створив свою наукову школу та залишив помі- тний слід в історії соціальної гігієни. Помер Зіновій Анатолійович Гуревич 16 вересня 1985 р. у м. Харків. ОСНОВНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ БІОЛОГІЧНОЇ СТАТИСТИКИ Огнєв В.А., ХНМУ, Харків Сучасна біологічна статистика є своєрідним відображенням того значного внеску, який зробили у розвиток цього наукового напряму вчені різних країн. Перші статистичні дослідження проводилися скоріше не з наукових, а більшою мірою з практичних міркувань. Від початку (за Стародавніх часів) біологічна статистика ще не була окремою наукою, розвиваючись протягом тривалого ча- су в структурі загальної статистики, й лише у ХІХ ст. отримала право на самос- тійне існування. Тобто розвиток біологічної статистики відбувався у декілька етапів, кожний з яких мав свої передумови, особливості та наслідки, а тому їх вивчення дозволить краще зрозуміти еволюцію біологічної статистики. Означе- не, зрештою, й обумовлює актуальність даного дослідження. 9 Проведення узагальнення публікацій провідних науковців і результати власних досліджень за даною проблематикою дозволили виокремити такі етапи становлення та розвитку біологічної статистики. Перший етап – початковий (до ХVII ст.) пов’язано зі зародженням гос- подарського обліку в період виникнення держав, які потребували інформацію про набір військ і стягнення податків, чисельність населення, склад земель та їх якість, поголів’я худоби, стан торгівлі й т.д. Означене стало можливим завдяки працям науковцям Китаю (Конфуцій), Персії (Геродот), Стародавнього Єгипту, Стародавньої Греції (Аристотель, Лікург, Сервій Туллій, Соломон), які містять результати статистичних спостережень, що характеризують різні аспекти дер- жавної діяльності (набір військ і стягнення податків, чисельність населення, склад земель, їх якості, поголів’я худоби, стан торгівлі й т.д.). Середньовіччя залишило значно менше інформації про статистичні спостереження, ніж з дав- ніх часів, оскільки існуюча тоді роздробленість держав обмежувала розвиток статистики. Проте слід зазначити, що у розвитку соціально-демографічного ас- пекту статистики тих часів важливе значення мало духівництво, бо в церквах за традицією проводився регулярний облік похованих, хрещених і тих, хто уклав шлюб. Деякі статистичні дослідження проводилися й в Стародавній Русі. Так, у ХІІІ ст. перепис населення двічі проводився татарами, а наприкінці ХІV ст. – руськими князями. У ці часи особливу увагу вже приділяли певній системати- зації статистичного матеріалу. Зокрема, в Італії в ХV ст. з’являються збірники демографічних описів тогочасних держав (збірник Пікколоміні, згодом – папи Пія ІІ, збірник Сансовіно). Остання робота витримала 5 видань й мала велику популярність протягом 40 років, і була перекладена багатьма мовами. Важли- вою подією стало видання фундаментальної енциклопедичної праці «Сума арифметики, геометрії, вчення про пропорції і відносини» (1494 р.), в якому францисканський чернець і математик Лука Пачолі (1445–1517 рр.) сформував основи бухгалтерського обліку (розділ «Трактат про рахунки і записи»). У Франції був широко відомий збірник д’Авіти (1614 р.), який містив опис дер- жав не тільки Європи, але й Азії, Африки, Америки. Характерно, що статистич- ні дослідження тих часів за методикою та змістом були безсистемними, невпо- рядкованими й такими, що мають низьку наукову цінність, а тому назвати їх науковими у сучасному розумінні та висновувати про статистику як науку на тому етапі практично неможливо. Другий етап – описовий (кінець XVII ст. – початок XVIII ст.). Методи описової статистики актуальні ще й нині, оскільки чимало біологічних науко- вих досліджень мають чітко виражений описовий характер. Так під час дослі- дження рослин і тварин саме у такий спосіб характеризується їх форма, розмір, колір, поведінка, поширеність, подібність/відмінність щодо інших організмів. У найпростішому вигляді такий опис мав, почасти, словесний характер. Заснов- ником описової статистики вважають відомого німецького полігістора, лікаря, історика та державознавця, професора медицини та політики Гельмштедського 10 університету Германа Конрінга (1606–1681 рр.), яким першим створив теорію та систему нової науки й підняв її до рівня навчальної дисципліни для універ- ситетського викладання. Викладач статистики Марбурзького та Геттінгенсько- го університетів Готфріт Ахенваль (1719–1772 рр.) своїми працями продовжив розвиток цього наукового напряму й у своїх творах запропонував нову назву державознавства – статистика – «наука про державні властивості», які розпо- діляє на дві групи – країна та населення. При характеристиці країн послугову- вався їх географічним описом, політичним значенням тощо; при описі населен- ня – використовує такі критерії як кількість, фізичні та моральні якості, розпо- діл за статтю та віком, родом занять тощо. Викладач Геттингенського універси- тету Август Людвіг фон Шлецер (1735–1809 рр.) – перший теоретик описової статистики, який наголошував на особливому науково-практичному значенні закону великих чисел, а також друкував у своєму журналі дані про державу, ак- ти уряду, які раніше були недосяжними для багатьох читачів, чим і завоював популярність. Географ Антон Фрідрих Бюшинг (1724–1793 рр.) запропонував порівнювальні методи, що мали важливе наукове й прикладне значення. Він описував населення не однієї держави, а водночас цілої групи, при цьому біль- ше місця відводив систематизованому цифровому матеріалу (особливо в пи- таннях смертності та народжуваності населення), що дозволяло проводити по- рівнювальний максимально об’єктивний аналіз і сприяло формуванню практи- чно потрібної табличної або лінійної статистики. Засновником табличної стати- стики є датський історик І.П. Анхерсен (1700–1765 рр.), який запропонував роз- ташувати предмети дослідження для всебічного аналізу у вигляді узагальнених таблиць. Наприкінці XVIII ст. – на початку XIX ст. німецький вчений-державо- знавець проф. А.Ф.В. Кроме (1753–1833 рр.) поклав початок «лінійної статисти- ки» – графічного зображення статистичних матеріалів (використовував картог- рами й площинні діаграми порівняння). Третій етап – визначальний (кінець XVIII ст. – початок XIX ст.) пов’язаний з використанням кількісних даних для опису держав. Це стало при- чиною для формування нового напряму в загальній статистиці – математичної статистики або політичної арифметики. Англійський купець, потім лорд-мер Джон Граунт (1620–1674 рр.) уперше виявив специфічні демографічні законо- мірності відновлення населення. Уїльям Петті (1623–1687 рр.) здійснив першу велику спробу послідовно обґрунтованого розв’язання загальних проблем еко- номіки за допомогою статистики, й дає нову назву напряму статистики – полі- тична арифметика. Англійський астроном і математик Едмунд Галлей (1656– 1742 рр.) уклав першу таблицю смертності та розрахував середню тривалість життя людини окремого віку, запропоновані ним принципи побудови цієї таб- лиці було стали засадами наукового опрацювання проблем страхування життя. Голландський чиновник відомства фінансів і контролю в Гаазі Віллем Керсебум (1691–1771 рр.) у своїй таблиці смертності він використав дані про життєві рен- ти, й таким чином отримав більш цінний демографічний матеріал. Він першим 11 довів, що для складання об’єктивно вірної таблиці смертності необхідно послі- довно простежити показники вимирання населення з одного покоління. Цю проблему вирішив його послідовник Карл Федорович Герман (1767–1838 рр.) – засновник прямого методу спостереження для створення статистичної таблиці, яка об’єктивно характеризує природний рух населення завдяки безперервному спостереженню за вимиранням покоління протягом тривалого часу. Перше тех- нічне опрацювання статистичних таблиць смертності зробив французький дос- лідник Антуан Депарсьє (1703–1868 рр.), чиї праці відрізнялися ясністю, узго- дженістю та новизною методичного підходу. Саме він уперше розрахував сере- дню статистичну ймовірність тривалості життя для кожного віку. Серед дослід- ників народонаселення необхідно назвати також і прусського військового пас- тора Йоганна Петер Зюссмільха (1707–1767 рр.), ясистематизував матеріал, проводив порівняльний аналіз і зробив висновки про народження близнюків, мертвонародження, народження дітей залежно від статі в певній пропорції; ви- явив причини більшої смертності в містах, ніж у селах. Найвидатнішим фактом у розвитку наукової статистики, в т.ч. й біостатистики як науки, є відкритий Якобом Бернуллі (1654–1705 рр.) закон великих чисел (теорема), що став базою у побудові теорії ймовірності та статистики, які використовуються у сучасній біологічній статистиці. Французький астроном, фізик і математик Пьєр Сімон Лаплас (1749–1827 рр.) створює теорію помилок – своєрідний додаток теорії ймовірностей для опрацювання результатів конкретних спостережень. Водно- час, над цією проблемою плідно працюють Адрієн Марі Лежандр (1752– 1833 рр.), німецький математик, астроном і фізик Йоганн Карл Фрідріх Гаусс (1777–1855 рр.), французький математик, механік і фізик Сімеон Дені Пуассон (1781–1840 рр.). Основним недоліком праць політичних арифметиків (з позицій сучасної теорії статистики) є недостатня кількість тих цифрових даних, на яких будувалися висновки, але вони вперше проаналізували наявний в їх розпоря- дженні цифровий матеріал і в результаті його обробки намагалися зробити ви- сновки, що мали на меті виявити закономірності явищ. Четвертий етап – засадничий (середина ХІХ ст.) був відзначений робо- тами бельгійського астронома, математика, фізика та статистика Ломбера Адо- льфа Жака Кетле (1796–1874 рр.), чиї праці стали основою біометрії як науки. Він був першим, хто вдало об’єднав методи антропології та соціальної статис- тики з основами теорії ймовірностей та математичної статистики. Завдяки його працям успішно формується карна, надалі – моральна, а пізніше – біологічна статистика й т.ін. Серед українських послідовників ідей А. Кетле необхідно згадати професора Харківського університету Олександра Петровича Рослав- ського-Петровського (1816–1871 рр.), який не обмежує задачі статистики од- ним лише описом держави, а також залучає до неї об’єктивні закони державно- го побуту. Дмитро Петрович Журавський (1810–1856 рр.) послідовно розробив й обґрунтував теорію збирання, опрацювання та аналізу статистичних матеріа- лів. Також він відокремив санітарно-гігієнічні показники народонаселення, бі- 12 дування: кількість хворих, померлих залежно від чинників, статі, віку, роду за- нять, місця проживання; кількість медичного персоналу та вільно практикую- чих медиків. Російський математик Пафнутій Львович Чебишев (1821– 1894 рр.), користуючись методом математичних очікувань класичної теорії ймовірностей, математично обґрунтував закон великих чисел у найбільш зага- льному його вигляді (закон середніх величин). Значущими для розвитку статистики є праці Олександра Олександровича Русова (1847–1915 рр.), Олексія Миколайовича Анциферова (1867–1943 рр.), Олександра Олександровича Чупро- ва (1874–1926 рр), Андрія Андрійовича Маркова (1856–1922 рр.), Олександра Михайловича Ляпунова (1857–1919 рр.), Олександра Аркадійовича Кауфмана (1864–1919 рр.), Андрія Миколайовича Колмогорова (1903–1987 рр.) та інших. П’ятий етап – формалістичний (середина XIX ст. – початок ХХ ст.) ха- рактеризується виникненням і розвитком англійської біометричної школи. Френсіс Гальтон (1822–1911 рр.) на великому фактичному матеріалі він затвер- див висновок А. Кетле про те, що не тільки фізичні, але й розумові здібності людини розподіляються за законом ймовірностей, що описується формулою Гаусса-Лапласа. Таким чином він зміг заохотити англійських учених-біологів до практичного використання статистичних методів. Професор, завідувач кафедри прикладної математики та механіки Лондонського університету Карл Пірсон (1857–1936 рр.) заснував наукову школу для опрацювання конкретних питань біології за допомогою статистичного методу. Сам він безпосередньо опікувався вивченням проблеми спадковості та мінливості організмів; створив необхідний математичний апарат біометрії; розвинув вивчення про різні типи розподілу кривих; розробив метод моментів і критерій згоди «хі-квадрат»; увів до біометрії такі важливі статистичні показники: середнє квадратичне відхилен- ня та коефіцієнт варіації; вдосконалив методи кореляції та регресії Гальтона. Шостий етап – раціоналістичний (початок XX ст.) починається кла- сичними дослідженнями Вільгельма Людвіга Йогансена (1857–1927 рр.), який довів, що в галузі біомедичних досліджень перше місце повинно належати біологічному експерименту, а не математиці, як-от: математичні методи слід застосовувати як допоміжний апарат при системному опрацюванні експеримен- тальних даних. Сьомий етап – класичний (середина XX ст.) пов’язано з формуванням основ теорії малої вибірки, теорії планування експериментів, впроваджуються до біометрії нові терміни й поняття сучасної науки. Вільям Госсет (1876– 1937 рр.) під псевдонімом «Стьюдент» опублікував свою працю (1908 р.), яка була присвячена теорії малої вибірки. Рональд Ейлмер Фішер (1890–1962 рр.) зробив великий внесок до біометрії (збагатив її новими методами системного статистичного аналізу) і в розвиток еволюційної генетики. Він увів до біометрії цілий ряд нових термінів й понять і переконливо довів, що планування експериментів і кількісне опрацювання їх результатів – це дві методологічно пов’язані задачі системного статистичного аналізу. Провідний англійський https://ru.wikipedia.org/wiki/1822 https://ru.wikipedia.org/wiki/1911 13 статистик, професор статистики Університетського коледжу Лондона Егон Шарп Пірсон (1895–1980 рр.) широко відомий завдяки леммі Неймана-Пірсона про статистичну перевірку гіпотез, яку часто називають фундаментальною леммою математичної статистики. Також займався питаннями статистичного контролю якості і запланованого експерименту. Американський математик і статистик Юрій Чеславович (Іржі) Нейман (1894–1981 рр.), винайшов метод FDA (Food and Drug Administration), яким забезпечує контроль якості за лікарськими препаратами. Англійський психолог, професор Лондонського та Честерфілдского університетів Чарльз Едвард Спірмен (1863–1945 рр.) є розробником численних методик математичної статистики, а також творцем двохфакторної теорії інтелекту та техніки факторного аналізу. Американський психолог шведського походження, піонер психометрії, професор Інституту Карнегі у Техасі, професор Чикагського університету Лу іс Ле он Терстоун (1887–1955 рр.) передусім відомий як автор тестів інтелекту («IQ») і відносин, а також методу багатофакторного аналізу. Всесвітньо відомий американський вчений і консультант з теорії управління якістю Уолтер Ендрю Шьюхарт (1891–1967 рр.) став першим почесним членом Американського товариства якості (ASQ), і по праву вважається «Батьком статистичного управління якос- ті». Англійський статистик Девід Роксбі Кокс (1924 р.н.) обґрунтував модель виживання (модель Кокса), яка інтенсивно використовується в самих різних областях (особливо в медицині та страхуванні) для оцінки умовного ризику за- хворювання, смерті й т.д. при заданих значеннях вихідних ознак, а також для вивчення найрізноманітніших ризиків: від туроператорских до фінансових. Восьмий етап – сучасний (кінець XX ст. – донині) пов’язаний з появою в 1980-рр. комп’ютерної техніки, яка принесла суттєві зміни в можливостях ста- тистикою, зокрема в теорії ймовірності. Комп’ютери внесли в статистику шви- дкість, обсяги, широту застосування, зручне зберігання інформації її перетво- рення, дозволили використовувати й створювати нейромережеве моделювання, класифікаційні та регресивні дерева, працювати з пропусками в статистичних даних, істотно змінити непараметричних статистику, розробляти оптимальний дизайн клінічних випробувань й т.д. Професори кафедри статистики та дослі- джень в сфері охорони здоров’я та політики в Стенфордському університеті Бредлі Ефрон (1938 р.н.) і Роберт Тібшірані (1945 р.н.) запропонували (1977 р.) метод статистичного бутстрепа – множинної вибірки з репрезентативної вибір- ки, (необмежена вибірка). Свій внесок у розвиток біостатистики внесли й видатні українські учені. Епідеміолог, гігієніст, завідувач відділу Інституту демографії і санітарної ста- тистики О.В. Корчак-Чепурківський (1857–1947 рр.) переконаний, що епідеміо- логічні завдання слід було розв’язувати не відокремлено, а як складова дослі- дження санітарного стану. Соціал-гігієніст, санітарний статистик, демограф, іс- торик медицини, фітотерапевт Сергій Аркадійович Томиліна (1877–1952 рр.) – перший лікар-статистик, який очолив керівництво статистикою в Україні. в https://ru.wikipedia.org/wiki/1895 https://ru.wikipedia.org/wiki/1980 http://ru.science.wikia.com/wiki/1894 http://ru.science.wikia.com/wiki/1981 https://ru.wikipedia.org/wiki/1863 https://ru.wikipedia.org/wiki/1945 https://ru.wikipedia.org/wiki/1891 https://ru.wikipedia.org/wiki/1967 14 Україні. Приймав найактивнішу участь у розробці методологічних положень санітарної статистики й проведенні ряду санітарно-статистичних досліджень. Аркадій Михайлович Мєрков (1899–1971 рр.) – відомий вітчизняний статистик, фахівець у сфері соціальної гігієни, медичної демографії та демографічної ста- тистики. Велику роботу здійснюють провідні спеціалісти в сфері соціальної ме- дицини, організації охорони здоров’я, біостатистики, особливо у формуванні її як предмета викладання у вищій медичній школі. Серед них чл.-кор. АМНУ, проф. В.Ф. Москаленко, чл.-кор. АМНУ, проф. Ю.В. Вороненко, проф. О.Г. Процек, проф. Н.О. Галічева, проф. В.М. Лєхан, проф. Г.О. Слабкий, проф. Б.О. Лєдощук, проф. А.П. Мінцер та ін. З урахуванням вищевикладеного матеріалу можна зробити такі висновки. Становлення та розвиток біологічної статистики відбувався у вісім етапів (по- чатковий, описовий, визначальний, засадничий, формалістичний, раціоналісти- чний, класичний, сучасний), кожний з яких ототожнюють з напрацюваннями науковців конкретного відтинку часу. Подальші наукові розвідки мають бути присвячені розробці теоретичних положень і практичних рекомендацій, спря- мованих на покращання здоров’я населення. ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВИКЛАДАННЯ ПРОФІЛАКТИЧНИХ ДИСЦИПЛІН В УКРАЇНІ В 1920-х РОКАХ: СТВОРЕННЯ КАФЕДР СОЦІАЛЬНОЇ ГІГІЄНИ, ГІГІЄНИ ПРАЦІ ТА ЕПІДЕМІОЛОГІЇ Васильєв К.К., Одеський національний медичний університет, Одеса Васильєв Ю.К., Сумський державний університет, Суми Слідом за РРФСР в Радянській Україні були створені кафедри соціальної гігієни, де в ту епоху було чотири осередка вищої медичної освіти: Харків (то- дішня столиця України), Київ, Одеса і Катеринослав (з 1926 р. – Дніпро- петровськ, нині – Дніпро). Якщо в Росії перші кафедри соціальної гігієни з’явилися в 1922 р., то в Україні, – в наступному році [1]. У 1923 р. завідувачем кафедри в Харківському медичному інституті (нині – Харківський національний медичний університет) став Мусій (Мойсей) Гри- горович Гуревич (1890–1937) – народний комісар охорони здоров’я УРСР. З 1923 р. кафедру соціальної гігієни в Київському медичному інституті (нині – Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця) очолював Соломон Соломонович Каган (1894–1965), який у 1919 р. закінчив медичний факультет, і в цьому ж році став членом Комуністичної партії (більшовиків) України (далі – КП(б)У). Точніше – 7 грудня 1923 р. йому було доручено вико- нання обов’язків завідувача цієї кафедри, а затвердження цього рішення було 18 січня 1924 р. [2]. У 1923 р. кафедра соціальної гігієни з’явилася в Одеському 15 медичному інституті (нині – Одеський національний медичний університет). Її організатором став член КП(б)У Лев Васильович Громашевський (1887–1980). Отож, організаторів перших кафедр соціальної гігієни в Україні об’єдну- вало те, що вони були членами правлячої партії та були порівняно молоді. Та- кож вони стали професорами, хоча й не мали досвіду науково-педагогічної ро- боти у ВНЗ (крім Л.В. Громашевського, який з 1920 р. працював старшим асис- тентом на кафедрі епідеміології у проф. Д.К. Заболотного), не кажучи вже про ступені докторів медицини. В Катеринославському медичному інституті (нині – Дніпропетровська медична академія) на початку 1924/25 н.р. організація кафедри соціальної гігіє- ни була доручена Михайлу Варфоломійовичу Доничу (1873–1951), який був за- відувачем кафедри загальної гігієни. А почав він свою науково педагогічної ді- яльність ще в Одесі в 1907 р. (кафедра загальної гігієни) у проф. І.І. Кияницина (1855–????), потім у проф. М.М. Костяміна (1869–1958) [3]. В 1922 р. у програмах медичних ВНЗ України кафедра гігієни праці (про- фесійної гігієни) була передбачена як самостійна. У 1923 р. кафедра гігієни праці була утворена в Харківському медичному інституті. Цю кафедру очолив Ерзо Мойсейович Каган (1887–1948). Він у 1916 р. отримав диплом лікаря і в 1919 р. став членом КП(б)У. Восени 1923/24 н.р. така кафедра була створена в Київському медичному інституті: завідувач – професор Володимир Якович Пі- дгаєцький (1889–1937). В Одеському медичному інституті кафедра гігієни пра- ці була організована до початку 1924/25 н.р., та її, за сумісництвом, очолив за- відувач кафедри загальної гігієни проф. М.М. Костямін, але вже з 1926 р. заві- дувачем став Матвій Леонтійович Левонтін (1876–1945). До цього він працював лікарем у земстві, був заступник завідувача Одеського губернського відділу охорони здоров’я. В 1925 р. кафедра гігієни праці з’явилася в Катеринославсь- кому медичному інституті, яку організував той же проф. М.В. Донич. Ініціато- ром відкриття кафедр епідеміології у вищій медичній школі в Україні був Да- нило Кирилович Заболотний (1866–1929). Під час громадянської війни він з’явився в Одесі, й саме в Одеській медичній академії (з 1921 р. – Одеський ме- дичний інститут), в 1920 р. він організував кафедру епідеміології. На його ка- федрі стали працювати Л.В. Громашевський і Михайло Миколайович Соловйов (1886–1980), які, своєю чергою, створили кафедри, відповідно, в 1928 р. в місті Дніпропетровськ (тепер Дніпро) і в 1930 р. – в Харкові. Наступний етап в диференціації викладання профілактичних дисциплін в Україні стався в 1930-х рр., коли цільовою установкою медичних ВНЗ стає під- готовка лікарів з певною спеціальністю. У зв’язку з цим, створюються в т.ч. са- нітарно-профілактичні (санітарно-гігієнічні) факультети. Список використаних джерел: 1. Петрова З.П. Заснування кафедр соціальної гігієни в Україні. Медицина сьогодні і завтра. 2003. № 3. С. 24–26. 2. Васильев К.К., Васильев Ю.К. Социальный гигиенист Соломон Соло- монович Каган (1894–1965). Україна. Здоров’я нації. 2018. № 4/1. С. 135–141. 16 3. Бажан Т.А. М.В. Донич – основатель кафедры социальной гигиены и организатор здравоохранения Днепропетровского медицинского института. Актуальные проблемы социальной медицины, организации здравоохранения и пути их дальнейшего развития в Украине (история, опыт, перспектива). Днеп- ропетровск, 1994. С. 65–66. ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ПРОФЕСОРІВ БОКАРІУСІВ – МИКОЛИ СЕРГІЙОВИЧА ТА МИКОЛИ МИКОЛАЙОВИЧА Ольховський В.О., Губін М.В., Сокол В.К., ХНМУ, Харків У 2019 році ХНМУ та вся судово-медична спільнота України відзначають пам’ятні дати з дня народження відомих вітчизняних вчених судових медиків та криміналістів, вихованців Харківської вищої медичної школи – Заслуженого професора М.С. Бокаріуса (150 років), батька, та професора М.М. Бокаріуса (120 років), сина. Внесок обох, безперечно, видатних постатей в становлення та розвиток ХНМУ й зокрема, створення сучасної судово-медичної служби Украї- ни, неоцінений. Засади міцного наукового фундаменту судово-медичної науки заклав на початку ХХ ст. батько – заслужений професор Микола Сергійович Бокаріус. У 1895 р. з відзнакою він закінчив медичний факультет Імператорсь- кого Харківського університету й був обраний на посаду позаштатного ордина- тора факультетської хірургічної клініки. У 1897 р. М.С. Бокаріуса обирають на посаду помічника прозектора кафедри судової медицини, якою керував профе- сор Феодосій Олексійович Патенко. У 1902 р. при Московському університеті Микола Сергійович успішно захищає докторську дисертацію. З 1903 р. – при- ват-доцент, а з 1910 р. – завідувач й професор кафедри судової медицини. З 1905 р. Микола Сергійович почав викладати судову медицину на юридичному факультеті університету. Педагогічна діяльність М.С. Бокаріуса визначалась невпинним прагнен- ням до удосконалення навчального процесу. Він ґрунтовно перебудовує навча- льний процес на кафедрі. Із пасивного слухача студент стає активним та самос- тійним учасником педагогічного процесу. Це здійснювалось запровадженням самостійної роботи студентів, максимальною наочністю викладання, набли- женням лекцій та семінарських занять до потреб практичної експертної діяль- ності. Микола Сергійович підготував і видав близько 20 посібників (методич- них вказівок) до практичних занять з судової медицини. Лекції М.С. Бокаріус читав на високому науковому рівні, оскільки неодноразово знайомився з викла- данням судової медицини на кафедрах різних університетів Європи – Берліні, Лейпцигу, Відні. У своїй педагогічній діяльності він керувався глибокою лю- бов’ю та повагою до студентів, неодноразово підкреслював, що девізом його 17 життя є слова: «Ми для студентів, а не студенти для нас». У 1913 р. під керів- ництвом проф. М.С. Бокаріуса було збудовано новий окремий будинок для ка- федри судової медицини Імператорського Харківського університету з примі- щенням (моргом) для судово-медичних розтинів трупів (вул. Сумська, 41). Вра- ховуючи високий науковий рівень проведення судово-медичних експертиз на кафедрі під керівництвом професора М.С. Бокаріуса, його особистий авторитет, обладнання та достатні площі приміщень, кафедра у подальшому була перей- менована в Інститут судової медицини Імператорського Харківського універси- тету. Це був перший інститут серед подібних у всій Російській імперії. За безпосередньої участі проф. М.С. Бокаріуса, у 1923 р. в Харкові ство- рюється Кабінет наукової судової експертизи. У квітні 1925 р. уряд України присвоїв проф. М.С. Бокаріусу, одному з перших серед професорів України, Почесне вчене звання Заслужений професор УРСР. У цьому ж році вказаний вище Кабінет реорганізується в Інститут науково-судових експертиз, а проф. М.С. Бокаріус стає його незмінним до своєї смерті (1931 р.) – директором. У подальшому справу батька «підхопив» і продовжив на новому, стосов- но часу, рівні його син – професор Микола Миколайович Бокаріус. Природні здібності та величезна відповідальність за справу батька дозволила йому у по- дальшому стати крупним вченим, блискучим лектором і талановитим педаго- гом. При підготовці лікарських кадрів Микола Миколайович творчо поєднував нові наукові судово-медичні та криміналістичні дані з практичним матеріалом і багатою ілюстрацією. Він зберігав та удосконалював принципи та методи само- стійної роботи студентів, забезпечував їх сучасною навчальною, науковою та методичною літературою, вважаючи що самостійна робота студентів повинна бути основним засобом опанування знаннями. З великою увагою проф. М.М. Бокаріус ставився до підготовки наукових кадрів. Під його керівництвом виконано 4 докторські і 20 кандидатських дисертацій, надруковано більше 100 наукових праць. Довгий час професор М.М. Бокаріус був проректором Хар- ківського медичного інституту з навчальної роботи, викладав в юридичному ін- ституті, інституті підвищення кваліфікації лікарів і на юридичних курсах. Плі- дна діяльність Миколи Миколайовича була високо оцінена урядом. Він був на- городжений державними орденами та медалями. Отже, згадуючи добрим словом батька та сина, професорів Бокаріусів, коротко можна сказати, що у повному сенсі цього слова – це були Люди з вели- кої літери. Люди, у яких справою усього їхнього життя була наука судова ме- дицина й криміналістика та величезна кропітка робота по впровадженню їх до- сягнень в практику задля забезпечення законності й правосуддя в Україна. Список використаних джерел: 1. Історія Харківського державного медичного університету. 200 років. Харків: Контраст, 2005. 752 с. 2. Лесовой В.Н., Цымбал М.Л., Перцева Ж.Н., Ольховский В.А. Путь нау- ки и труда: памяти профессоров Бокариусов. Впровадження сучасних наукових досягнень в судову експертизу (Бокаріусовські читання): матеріали всеукр. на- ук.-практ. конф. з міжн. уч. Харків: Оберіг, 2009. С. 8–15. 18 ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД ЛІКАРСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ Сердюк О.І., Короп О.А., Рогожин Б.А., Просоленко Н.В., Крупеня В.І., Харківська медична академія післядипломної освіти, Харків Історія медицини України має значний досвід щодо створення та динамі- чного розвитку лікарського самоврядування. Про це свідчить діяльність Хар- ківського медичного товариства у період 1861–1919 рр. Розвиток ринкових за- сад економіки та подолання феодальних обмежень, які до Великих реформ 1861 р. стримували процес формування інститутів громадянського суспільства в певній мірі є аналогом сучасного періоду трансформаційної економіки в Україні, яка створює ринкову соціально-орієнтовану економіку та демократич- не суспільство. Тому дослідження досвіду діяльності цього громадського об’єд- нання є актуальним з метою визначення основних напрямів діяльності органі- зацій лікарського самоврядування в умовах ринкової економіки. Харківське медичне товариство (ХМТ), за 40 років свого існування – ста- ном на 1900 рік об’єднувало понад 60 % осіб, що мали вищу медичну освіту та фах «лікаря», жили й працювали на терені губернії. Крім того, ХМТ вже поши- рило свою діяльність на терени ще 26 губерній Півдня Російської імперії Серед лікарів, які працювали безпосередньо у місті Харкові членами товариства були понад 1800 осіб. Дослідження звітів ХМТ, зокрема його звіту за 50-річну діяль- ність, публікацій членів товариства в медичній літературі – часописи та видан- ня того часу, дозволяють виділити наступні напрями його роботи: обмін інфор- мацією про власну діяльність членів товариства, дослідженні та впровадження нових медичних технологій, освіта медичних спеціалістів, зокрема – післядип- ломна підготовка й безперервний професійний розвиток, виробнича та наукова діяльність, забезпечення роботи медичного закладу – амбулаторії, а з часом і лікарні медичного товариства. Члени ХМТ брали активну участь у роботі пред- ставницьких органів – міської думи. Їх діяльність прияла побудові у місті сис- теми водопостачання та контролю якості питної води, встановленню вимог до підтримки гігієни в місцях масового скупчення людей та міст загального корис- тування. Зокрема – міст масової торгівлі: ярмарки та базари, облаштування ве- ликих торгових площ. Крім ХМТ діяла розгалужена мережа благодійних медичних структур, які також утримували, різні за формами господарчої діяльності, медичні заклади. Серед них найвідомішими були: «Спілка лікарів швидкої допомоги», амбулато- рія та лікарня «Спілки допомоги бідним євреям», громадські амбулаторії «Кра- плі молока» – підтримка вигодовування малюків, шпиталь-лікарня «Сестер ми- лосердя Червоного Хреста», лікарня та амбулаторія «Ліги боротьби із сухота- ми» і амбулаторія спілки прикажчиків. Отож, формування лікарського самоврядування є необхідною складовою діяльності системи охорони здоров’я в ринкових умовах. Напрямами його дія- 19 льності доцільно визначити наступні: забезпечення якості та ефективності за- стосування медичних технологій, дотримання медичної етики та деонтології й створення медичних підприємств які мають соціальну орієнтацію. Список використаних джерел: 1. Рудень В.В., Мудра М.М. Фінансування професійної діяльності лікаря у різні історичні епохи розвитку суспільств світу (огляд літератури). Україна. Здоров’я нації, 2010. № 4. С. 130–139. 2. Сердюк А.И., Рогожин Б.А., Тондий Л.Д. и др. Курорт Березовские ми- неральные воды. История и современность: 1862–2012 / под ред. А.И. Сердюка, Б.А. Рогожина. Харьков: Золотые страницы, 2012. 400 с. ПАМ’ЯТІ ВЧИТЕЛЯ ПРОФЕСОРА В.М. КОЛОМЕНСЬКОГО Фролова Т.В., Барчан Г.С., ХНМУ, Харків Кафедра пропедевтики педіатрії № 1 Харківського національного медич- ного університету була заснована в 1952 р. З вересня 1973 р. кафедру пропедев- тики та факультетської педіатрії очолив представник відомої медичної династії лікарів Коломенських к.мед.н., доц. В.М. Коломенський, який народився 31 травня 1930 р. в сім’ї видатного лікаря Коломенського М.П. Після закінчен- ня в 1954 р. педіатричного факультету Харківського медичного інституту він був зарахований аспірантом кафедри факультетської та госпітальної педіатрії, де під керівництвом заслуженого діяча науки і техніки, члена кореспондента АМН СРСР, професора В.О. Білоусова проходило його становлення як лікаря- клініциста, викладача та науковця. З 1956 р. В.М. Коломенський працював аси- стентом, а з 1963 р. – доцентом цієї ж кафедри. Більш ніж 55 років Всеволод Миколайович присвятив роботі в Харківському національному медичному уні- верситеті, з них протягом 27 років він очолював кафедру пропедевтики дитячих хвороб. Учасник Великої вітчизняної війни, ветеран праці, В.Н. Коломенський присвятив все своє життя зміцненню здоров’я дитячого населення нашої краї- ни. До 1976 р. клінічною базою кафедри була 35 міська дитяча клінічна лікар- ня, а в 1976 р. кафедру пропедевтики та факультетської педіатрії було переве- дено на нову клінічну базу – в дорожню дитячу клінічну лікарню Південної за- лізниці (вул. Іванова, 26), розраховану на 150 ліжок. Наукова діяльність Всево- лода Миколайовича була присвячена вивченню стану серцево-судинної систе- ми у дітей, які хворіють на туберкульоз. За цією темою в 1962 р. він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук. Результа- ти наукових досліджень В.М. Коломенського були включені проф. В.О. Біло- усовим в підручник з дитячих хвороб. З 1967 р. доцент В.М. Коломенський ро- зпочав комплексне поглиблене вивчення та розробку проблеми затяжних, ре- 20 цидивних і хронічних захворювань органів дихання у дітей. За результатами цього дослідження у 1985 р. В.М. Коломенський захистив докторську дисерта- цію на тему: «Діагностичні та прогностичні критерії рецидивного бронхіту та хронічної пневмонії у дитячому віці». У цій роботі були узагальнені багаторічні клінічні, бронхолегеневі та рентген-функціональні дослідження з використан- ням рентген-кінематобронхографії, місцевої електрокімографії легеневої вен- тиляції та легеневого пульсу. За результатами його роботи було створено уні- кальний кінофільм «Функції бронхів та їх порушення» та посібник для лікарів- інтернів. Під керівництвом В.М. Коломенського підготовлено: 1 доктор медич- них наук, 6 кандидатів медичних наук і 1 магістр; опубліковано понад 100 нау- кових робіт, написано розділ підручника дитячих хвороб, розроблено та впро- ваджено в практику охорони здоров’я більш ніж 20 раціоналізаторських пропо- зицій. Проф. В.М. Коломенський – член правління асоціації дитячих лікарів, активний учасник багатьох наукових форумів, з’їздів, конференцій. Неоднора- зово Всеволод Миколайович нагороджувався грамотами Міністерства охорони здоров’я України, має подяки губернатора «За сумлінну працю». Упродовж 1993–2000 pp. кафедра пропедевтики дитячих хвороб була базовою кафедрою Міністерства охорони здоров’я, на якій проходило підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу кафедр пропедевтики дитячих хвороб ВНЗ України. Оповідання про нашого Вчителя, чудову Людину, видатного Лікаря та Науковця було б не повним без згадки про те, що Всеволод Миколайович мав другу вищу музичну освіту та визначний голос, яким радував прихильників класичного вокалу. Він виступав із сольними концертами в будинках культури, оперному театрі, будинку вчених і Харківській обласній філармонії. Свою любов і відданість медицині він передав своїм дітям і нам своїм учням. РАЗВИТИЕ МЕДИЦИНЫ НА ЧЕРНИГОВЩИНЕ Мякина А.В., Журавель А.С., ХНМУ, Харьков Медицина Черниговщины начала развиваться с давних времен, по мень- шей мере, более 1300 лет назад. После принятия христианства на Руси, она сос- редоточивается при монастырях. О существовании лечцов, уход за больными и некоторые правила бытовой гигиены свидетельствуют ранние документы, в ча- стности «Изборник», который был переписан для черниговского князя Святос- лава – сына Ярослава Мудрого. Среди известных лечцов была Евпраксия. Изу- чая народную медицину, она написала трактат «Алимма», что означает «Мази». Позже медицинская помощь стала оказываться в госпиталях, которых на Чер- ниговщине насчитывалось в начале XVIII века. больше 100. Но первые 56 дол- 21 жностей городских врачей появились позже. В это время на базе славяно- латинской школы в Чернигове основали Малороссийский (Черниговский) кол- легиум, выпускники которого стали известными медиками не только в Украи- не, но и на территории Европы. К ним относится П. Загорский (родился в селе Понорнице Коропского района, выдающийся анатомом и физиолог, основатель анатомической школы, автор первого учебника «Сокращенная анатомия»), док- тор медицины Ф. Политковский (обрабатывал методику сбора анамнеза и осмо- тра больных) и военный штабной врач П. Малахов (участвовал в борьбе с эпи- демией чумы в Москве, работал губернским врачом в Чернигове и инспектором Черниговской врачебной управы). С 1780 г., когда началось разделение больниц, власти ввели закон об об- щественном попечительстве в Черниговском наместничестве и было основано губернскую врачебную управу. В 1802 г. в Чернигове открыли первую государ- ственную городскую больницу на два отделения: мужское и женское (сейчас – городская больница № 1). За последующие 50 лет в губернии появилось еще 14 заведений. В Нежине открывается первая частная аптека, потом в Чернигове. В 1863 г. в Чернигове, женой губернатора Аглаидой Андриевской, была орга- низована первая община сестер милосердия св. Феодосия. В то время Чернигов был в десять раз меньше современного и его население составляло около 30 тыс. человек. В городе тогда работало две больницы: губернская – на 130 ко- ек и больница св. Феодосия – на 177 коек. Плата за прием составляла 20 коп. Выдающийся анатом и хирург И. Буяльский, родившийся в селе Воробье- вка Черниговской губернии, разработал метод замораживания трупов, что зна- чительно облегчило изучение строения тела человека. Он одним из первых применил эфирный наркоз, крахмальную повязку, антисептические средства, делал хирургические операции, участвовал в создании и внедрении в практику новых хирургических инструментов. Всемирно известный чумолог, уроженец села Яновка (ныне – село Ива- новка Черниговского района) Д. Самойлович основал в Украине эпидемиоло- гию, как науку. За свои успехи он был включен в состав 12 научных академий. После отмены крепостного права земская медицина на Черниговщине по- явилась как своеобразная санитарно-врачебная организация, заботившаяся о со- здании медицинской помощи на селе. Первые земские врачи появились в Сос- ницком и Борзнянскому уездах в 1868 г., затем в Козелецком и Остерском. На Нежинщине был организован первый лечебный участок. В Чернигове в 1868 г. открыли земскую фельдшерскую школу (сейчас – Черниговское медицинское училище). Она была первой на Левобережной Украине. Черниговщина этого периода дала миру выдающихся ученых, основателей медицины. Уроженец го- рода Остер Черниговской губернии В. Бец – выдающийся анатом и гистолог, профессор, основоположник учения об архитектонике коры головного мозга, гигантских пирамидальных клеток и прочее. В городе Городне Черниговской области родился известный хирург, академик М. Волкович. Он первый в Укра- 22 ине объединил отиатрию и ларингологию в единую клиническую дисциплину. В течение 50 лет существования земства в губернии количество больниц увели- чилось в 4,5 раза, а врачей и фельдшеров – в 6 раз. С 1923 г. в Чернигове начала действовать детская терапевтическая больница на 50 коек. Открывается зубов- рачебная школа и самостоятельное ортопедо-травматологическое отделение. Первым его врачом-ортопедом и организатором был врач П. Киян. Значительные изменения произошли в здравоохранении Черниговской области в 1970–80 гг. Опережающими темпами развивалась в этот период спе- циализированная кардиологическая служба. Была создана санаторно-курортная сеть. В 1973 г. построили областную детскую больницу, затем – комплекс пси- хиатрической больницы, центральную городскую поликлинику, Черниговскую районную поликлинику, терапевтический корпус областной больницы, лечеб- ный корпус областного лечебно-санаторного управления, комплекс Черниговс- кой центральной районной больницы, центральный аптечный склад. Вошли в строй центральные районные больницы в районных центрах: Нежин, Бахмач, Сосница, Варва, Городня, Короп, Козельц. Богатая история медицины Черниговского края заслуживает внимания, так как является неотъемлемой частью историко-культурного наследия Украи- ны. Ныне в областном центре функционирует 9 учреждений здравоохранения. В них работает 4654 медицинских работника, из них 866 врачей. 14 врачей имеют почетное звание «Заслуженный врач Украины». НАУЧНЫЕ ВЗГЛЯДЫ НА МЕДИЦИНУ МОИСЕЯ МАЙМОНИДА Мякина А.В., Мезников А.В., ХНМУ, Харьков О многосторонней личности, проявившей себя и на поприще медицины, был Моисей Маймонид (Моисей Египетский, Моше бен Маймон). Его увлекала философия, математика, астрономия и физика. Ученый приобрел широкую из- вестность как врач и написал десятки сочинений по медицине. Как последова- тель мусульманской медицинской школы он опирался больше всех на Галена. Профессионал и научный деятель, как никто лучше, смог грамотно разложить религиозные и светские принципы, тем самым добиться гармонии с самим со- бой. Моисей родился в Кордове (Испания) в 1135 г. Некоторое время семья жи- ла в Фесе (Марокко), затем в Акре (Иерусалимское королевство). В 1166 г. Маймонид переезжает навсегда в Египет, где погружается в область медицины и вскоре становится «светилом первой величины на медицинском небосклоне Востока». При помощи собственной эрудиции, он становится личным врачом египетского наместника халифа, а позднее и самого султана Саладина. Моло- 23 дой лекарь был назначен лейб-доктором всей семьи правителя, который не раз прибегал к его советам, не только в сфере медицины. Удивляет его внеземное рвение к лекарскому ремеслу. Он занимался лечением невзирая на возраст, ве- роисповедание и материальную обеспеченность пациентов. У Маймонида сло- жились свои деонтологические убеждения. Он считал, что важнейшим побуди- тельным мотивом врачебной деятельностиявляется осуществление тесной связи между медициной и этикой, но никак не заработок. Специалист всегда обязан оказать помощь, даже в случае потенциальной опасности для него самого. Мо- исей говорил, что долг врача перед людьми превосходит границы его непосред- ственных обязанностей на рабочем месте. Врач должен быть совершенным су- ществом по своим моральным убеждениям. Врач – лицо, пользующееся наибо- льшим доверием, в любом обществе. Он – поверенный глубочайших секретов, и от него ждут соблюдения тайны. Врач должен быть высокообразованным че- ловеком и постоянно беспокоиться о своем образовании, причем герой акцен- тирует внимание не только на медицинском, а так же всестороннем образова- нии. Врач обязан не только изучать книги, но и следить за своими навыками, совершенствуя и направляя их в правильное русло. Очень важен факт наличия особенного внимания по отношению к анамнезу. Именно тщательный опрос и уточнение условий и обстоятельств развития недуга, по мнению Маймонида, помогают с большим успехом лечить больных. Большое внимание ученый уде- лял профилактическому направлению в медицине. Это был сторонник умерен- ности в еде и образе жизни, придавал большое значение движению и профилак- тике болезней. Он считал, что здоровым людям нужен не меньший присмотр, чем больным. Впервые вводит врачебную деятельность, основанную на наблю- дении за тремя группами больных. Первая группа – здоровые, наиболее важная и сложная часть работы врача – научить здоровых людей хранить собственное здоровье. Вторая группа – это больные люди, где задачей врача является возв- ращение их утраченного здоровья. И наконец, третья группа – выздоравливаю- щие, ослабленные и пожилые люди, инвалиды. Задача, по отношению к после- дней категории пациентов, заключается в организации ухода и создании благо- приятных условий для повышения качества жизни. «…Лишь глупцы думают, что врач необходим только во время болезни и никогда больше…» – полагал Моисей Маймонид. Ученый прожил 69 лет. Жизнь его и деятельность, как одного из выдающегося философа, богослова, теолога, врача и пропагандиста медицинских знаний и здорового образа жизни, навсегда останется в благодарной памяти человечества… Список использованных источников: 1. Путеводитель растерянных (цитаты) 2. История медицины: Вистенфельд / 1-е изд. 24 ГЕРОЇЗМ МАРІЇ ШКАРЛЕТОВОЇ Мякина О.В., Мкртчян А.А., ХНМУ, Харків Марія Савеліївна Шкарлетова (03.02.1925–02.11.2003) – героїня, яка вря- тувала понад 100 чоловік за один бій, санінструктор стрілецької роти, заслуже- на патріотка. Народилася вона в селі Кислівка Куп’янського району Харківської області. Після семирічки пішла по стопам батька робітника, працювала спочат- ку в Куп’янському відділенні залізниці ,а потім в колгоспі. З початком війни Марія була змушена разом з матір’ю та братом переїха- ти на не окуповані землі ,але німці не дали їм виїхати з села і евакуація не здій- снилася. Їй було дуже тяжко спостерігати як німці вбивають односельчан ,але вона чекала нагоди помститися. Після звільнення Радянською армією Куп’янсь- кого району вона пішла добровольцем на фронт. Там її направили на курси в місто Міллерово, після цього вона почала служити санінструктором в 170-му гвардійському стрілецькому полку. На полі бою вона врятувала понад 100 чол. за один бій, билася на рівні з чоловіками, рятувала не тільки наших людей, але й навіть був такий випадок, коли вона врятувала пораненого німця. Марія по при все залишалася людиною і розуміла, що люди не винні в цій війні. В своїх спогадах вона розповідала про свою роботу медика: «У парниковому диму і під свист куль, між воронками і вибухами снарядів, закинувши санітарну сумку за спину, я без втоми, збільшеною у десятки разів енергією переповзала від одно- го пораненого до іншого, роблячи їм перев’язки, втягуючи їх у воронки та інші прикриття». По завершенню війни, Марія повернулася до рідного села, закінчила Куп’янську акушерську – школу, і в 1950 р. працювала медичною сестрою в лі- карні. Вона була удостоєна звання Героя Радянського Союзу, окрім того була нагороджена орденом Червоної Зірки та багатьма медалями. Була Почесним Членом Харківського обкому Червоного Хреста. У 1956 р. нагороджена Міжна- родним комітетом Червоного Хреста медаллю «Флоренс Найтінгейль». Ця ме- даль вручалась лише раз на 2 роки кращій сестрі милосердя з усіх країн. На її честь було названо Куп’янський медичний коледж, в якому навчалася Марія. Вона часто туди приходила, допомагала хлопчикам і дівчаткам вибрати майбу- тню професію. Марію знало багато куп’янчан, фронтовики були дуже вдячні їй за повернене здоров’я. 2 листопада 2003 р. серце М.С. Шкарлетової зупинилося. Вона була похо- вана на Куп’янському міському цвинтарі. На її могилу з квітами кожен рік при- ходять студенти медичного коледжу, та вдячні за спасіння фронтовики. 25 TENDENCIES OF THE UNIVERSAL EDUCATIONAL PROCESSES Martynenko N., KhNMU, Kharkiv Education is a specific part of human activity. A big variety of educational cen- ters are formed all over the world, but not always they prepare the youngsters to the real life full of integrity and constructiveness. The education had three main directions in its development. It started in the Orient and nowadays reached the peak in the Occident. Exactly, we mean the last 2−3 millennia. For many centuries, in Asia, the system of intensive training of selected individuals had being existed. Just Asia gave the birth for prominent figures, adored even nowadays, such as Lao Tsu, Confucius, Buddha, Sri Krishna, and Jesus Christ. Later, in Europe, the priority of the excellent education was given to the repre- sentatives of nobility, who received the best cultural training, while the masses got just necessary basic knowledge. As a result, from time to time great cultural epochs appeared Renaissance, Victorian epoch with its poets, musicians of Germany, artists of Italy, Holland, and Spain. The young states like the USA, Australia, and Canada introduced general education, which later was spread in the civilized world. The gen- eral level of culture extremely decreased, at the same time, the range of mass infor- mation and competence increased. In this situation there are two necessary things which have to be done. Firstly, a particular attention deserved children under 16. Secondly, positive changes in educational sphere we should start even in conditions of limited existed systems. Some desirable aspects, new purposes and techniques that prepare children to the full life and encourage them to be creative and constructive members in human community have to be provided in different school levels. The fi- nal aim of all these efforts is the world citizenship. Education is a mental training through which the youth cognizes the world and adapts to the existing conditions. A child receives information that helps him/her later to be a citizen and a wise parent. Nurture has to take into account hereditary inclina- tions, racial and national features, and add to them knowledge. Psychological orienta- tion of educational process is widening for the active use of important abilities, gen- eral for the whole mankind in spite of the race or nationality. Teachers should en- courage the formation of mental control over the emotional sphere in their pupils. They will help to develop in young generation wisdom of relations with others and responsibility. The significant ability of youngsters is the use of their mind in two ways commonsense and abstract thinking. Human being gets knowledge from the cognitive use of five senses and accumulation of comprehension of ideas. Both of them are stimulated by intellectual curiosity and research. There is a necessity in giv- ing of three kinds of education. First of all, it is a process of collection of facts, from the past and present and teaching to select those ones that can be useful in any situa- tion. Secondly, it is a practical use of received knowledge resulted healthy life and conscious behaviour. Children should be taught to think by categories of world rela- 26 tions and co-existence of their own nation with other nations. It has to include the up- bringing of feeling of citizenship, parenthood, and formation of world thinking. Such kind of training will help to get civilized, culturally advanced men and women with deep comprehension of the sense and universal spiritual values. New education will take into account hereditary traits of a child, his/her social status, national peculiarities, surrounding, and individual mental and emotional state. It also has to prompt and point the youth the best sphere of its realization. There are three targets for future teachers: the observation and development in young generation of instinctive reactions, its intellectual abilities and intuitive poten- cy. These tree factors Instinct, Intellect, and Intuition are the basic principles for three kinds of educational institutions (primary and secondary school and university). So, in wide understanding future education is the science of right human rela- tions and social organization. References: 1. Гоникман Э.И. Психология выбора. Минск: Сантана, 2003. 352 с. 2. Hammer O. Claiming Knowledge: Strategies of Epistemology from Theoso- phy to the New Age. Leyde, Brill, 2004. 550 p. 3. Бейли А. Образование в новом веке. Москва: Литан, 1998. 176 с. ORGANIZATION OF MEDICAL CARE IN ANCIENT EGYPT Martynenko N., Baffour B.N., KhNMU, Kharkiv Medicine of Ancient Egypt is rich of interesting observations and practices. Scholars use a big variety of sources related to different periods of Egyptian history. The earliest ones were presented by the collections of recipes, short descriptions of ailments, and the most interesting absence of mystic methods of treatment, which ap- peared later in the medical practice of Egyptian physicians. Papyri of medical content give us the information about organization of public health in the Oldest Kingdom (the Kahun Papyrus devoted to the gynecological diseases), the Middle and New Kingdoms (the Smith and the Eber’s papyri devoted to surgical and internal diseases and medical treatment relatively). Temples were the places, where medical schools and hospitals usually started to function. Egyptian doctors had wide range of anatom- ical knowledge, because the process of embalmment needed it. In the Smith’s Papy- rus one can find that the ancient Egyptians considered the brain as a central organ of human body. They observed changes in the brain affected the whole organism. Among the causes of diseases were mentioned a revenge, a slander, and daemon’s in- spiration. There were definite state sanitary measures directed on the support of mili- tary efficiency of Egyptian army. Field medicine was highly developed. More than that, it was necessary to care of the slaves-builders of the huge edifices (pyramids, 27 stately temples, and irrigation facilities). It caused the formation of state medical schools for training of physicians, and organization of medical checkups of market places. The level of treatment of helminth infections and skin diseases was very high. Building of huge temples usually had the problem of a large concentration of people. In spite of that there were not mass diseases. Physicians insisted on hygiene. According to the ancient data preserved up to nowadays priests-physicians had to fol- low certain ritual life style including moderate eating, accuracy and having some showers per day. Herodotus, a Greek historian, mentioned of doctors’ advices for keeping fit: early getting up, cold rubdown, jogging, boating and other physical exer- cises. Unfortunately, all the achievements of ancient Egyptian physicians were avail- able just for the representatives of nobility. Patients were seeking for medical help at the temples. According to the kind of disease they had been treated by the doctor, specialized on this medical problem. Honorarium was paid to the temple. These in- comings were subdivided as a salary for doctors. The close connection of medicine and religion started to form in the second half of the Middle Kingdom and especially in the time of the New Kingdom. During the earlier stages medical activity was most- ly empirical one. In the conclusion we have to underline that the accumulated doc- tors’ experience in the Ancient Egypt was rich and written sources related to that time proved of that. Physicians gave the wide range of advices to the population in prophylaxis of different kinds of ailments. References: 1. Ead H. Hamed Abdel-reheem Ead Medicine in Old Egypt. URL: http://www.frcu. eun.eg/www/universities/html/hamed2.htm (дата звернення: 30.03.2019) 2. Wood Gю Wood Gemma Ellen Dispelling the myth – Herodotus, Cambyses, and Egyptian religion. URL: https://egyptianaemporium.wordpress.com/2012/07/04/ dispelling-the-myth-herodotus-cambyses-and-egyptian-religion-1/ (дата звернення: 30.03.2019) THE CONTRIBUTION OF PROFESSOR V.P. OBRAZTSOV TO THE DEVELOPMENT OF CARDIOLOGY Podpriadova A., KhNMU, Kharkov Vasily Parmenovich Obraztsov – general practitioner, professor, doctor of medicine, world-famous scientist. He was a student of S.P. Botkin. V.S. Obraztsov is the founder of the Kiev therapeutic school. He made a significant contribution to the development of clinical research methods and the study of diseases of the cardiovas- cular and digestive systems. In 1909, V.P. Obraztsov (together with his student N.D. Strazhesko) identified the main symptoms that made it possible to diagnose myocardial infarction. He began to introduce into the practice of direct research of the heart with the ear. In addition, he studied the activity of the heart in health and http://www.frcu.eun.eg/www/universities/html/hamed2.htm http://www.frcu.eun.eg/www/universities/html/hamed2.htm https://egyptianaemporium.wordpress.com/2012/07/04/dispelling-the-myth-herodotus-cambyses-and-egyptian-religion-1/ https://egyptianaemporium.wordpress.com/2012/07/04/dispelling-the-myth-herodotus-cambyses-and-egyptian-religion-1/ 28 disease, studied the gallop rhythm and the mechanism of its occurrence, characterized forked and complementary cardiac sounds [1, p. 12–13]. He was born on 1849 in the family of a priests. In 1875 he graduated from the Medical-Surgical Academy in St. Petersburg. In 1880 he moved to Kiev and remained there until the end of his life. In 1881 V.P. Obraztsov was elected a member of the Kiev Doctors Society. For 25 years (1893–1918), Professor at Kiev University, Head of the Department of Special Pa- thology. His students were such eminent scientists as M.D. Strazhesko, M.M. Guber- grits, G.R. Rubinstein, F.O. Udintsev, B.І. Trusevich. They glorified the activity of their teacher not only in Ukraine, but also beyond its borders [2, p. 435–436]. He is the author of more than 50 scientific works on methods of diagnosing cardiovascular diseases and diseases of digestive system. V.S. Obraztsov died on December 27, 1920 in Kiev. He is considered one of the fathers of national medicine and the most important figure in the history of national medicine after S.P. Botkin. References: 1. Образцов В.П., Стражеско Н.Д. К симптоматологии и диагностике тро- мбоза венечных артерий сердца. 1910. С. 12–13. 2. Бойчак М.П. История Киевского военного госпиталя. Киевский госпи- таль – учебная и научная база медицинского факультета Университета Св. Вла- димира и Киевского медицинского института. 2005. С. 435–436. THE TREATMENT OF VITILIGO BY THE AYURVEDA METHODS Semenenko E., Aggraval R., KhNMU, Kharkiv India is famous for its system of medicine and oldest healing science known as «Ayurveda», which is derived from Sanskrit word «Ayur» which means life and «veda», which means knowledge. The main aim of Ayurveda is to maintain the mind- body cooperation to keep an individual healthy both physically and mentally and it also enhances one’s spirituality. According to Sushruta, Ayurveda was received by Dhanvantri, who was worshipped as «God of Medicine». The Vedas are known to be rich in herbal treatments of the diseases. Ayurveda has existed in India for over 5000 years now. It is believed that in ancient times, people had home remedies for certain type of diseases. These remedies came from hit and trial method or by accident. In other words it did not include any logical understanding of drugs used. The Indian system of medicine, Ayurveda, was evolved as a system with a rational and logical foundation after re-examination of various elements used in the cure of illness [1]. Ayurveda is based on the belief that a person is made from five basic elements- space, air, fire, water and earth, which further combines to form three basic energies (doshas) of the human body – Vata (space and air), Pitta (fire and water) and Kapha dosha (water and earth). These doshas combine to form a human body. Ayurveda has overcome Allopathy in many diseases. For instance there are many diseases that have no cure in allopathy, but can be cured by the means of ayurveda. 29 For example: Vitiligo [2]. Vitiligo is a skin disease in which an individual develops white patches on the skin. The hair on that part of skin also becomes white which results in the development of low self-esteem and lack of self confidence in the patient. Scientists and doctors have different suppositions regarding the cause of this disease. It can be hereditary or can be due to autoimmunity. But the exact cause of this condition is still a mystery. Talking about the cure, the allopathic doctors prescribe steroids, phototherapy, skin camouflage, skin creams with the combination of ultra-violet but this treatment is not suitable for everyone. People with more sensitive skin develop burn marks on their skin [3]. Ayurveda suggested many treatments for this disease. For example herbs like bakuchi (Psoralea corylifolia) and khadira (Acacia Catechu). The tablets, paste made from these herbs cure this skin disease. Also, increased intake of bitter vegetables like bitter gourd helps in curing this disease. The best part about these kinds of treatments is that they come with no side effects like allopathy treatments do. The main aim of Ayurveda is to look out for the exact cause of a disease and cure it [1]. The fact that allopathy provides with fast recovery cannot be denied, but ayurveda provides with permanent relief. Ayurveda has always been under-estimated in front of allopathy, but if allopathy is like cramming, ayurveda is like actual understanding. Ayurvedic herbs can easily overcome western medicines in many aspects if used in purest forms unlike many doctors that uses artificial herbs in making medicines because ayurvedic medicines are healthy to use and also eco and economically friendly. References: 1. Ayurveda: A Brief Introduction and Guide. URL: www.ayurveda.com. (дата звернення: 05.04.2019). 2. Vitiligo. URL: https://www.mayoclinic.org. (дата звернення: 05.04.2019). 3. Allopathic and Ayurvedic Approaches to Leucoderma. URL: http://www.ayurvedacollege.com. (дата звернення: 05.04.2019). CONTRIBUTION OF ANTONIE VAN LEEUWENHOEK TO MICROBIOLOGY Semenenko E., Daskapan S., KhNMU, Kharkiv This report is about the Dutch scientist Antonie Van Leeuwenhoek (1632– 1723), born in Delft, the Netherlands, who is widely known as the father of microbi- ology due to his invention of unique microscopes which allowed to research his re- spective field in a different way [1]. Antonie Van Leeuwenhoek was a businessman career wise, and a self-taught scientist, widely focusing in the field of microbiology. For the majority of his life he worked as a chamberlain in the city hall of Delft, and did his research in his free time, in which he sent letters with his observations to the royal society, in England. At the time, science and technology were directly linked to trade and profit, and Britain was an emerging maritime power, copying methods of https://www.mayoclinic.org/ http://www.ayurvedacollege.com/ 30 the Dutch. This allowed Van Leeuwenhoek to actually progress with the royal socie- ty, as they had demand for his work [3]. What drove Antonie Van Leeuwenhoek to research in science besides passion, was the fact that he had learned to grind lenses, and used this skill to advance his passion, and research into cells [1]. In this report we will focus on his discoveries, and how these discoveries are presented in today's soci- ety. Van Leeuwenhoek was the first one to discover microorganisms with his own developed microscope. After he developed his microscope, he was able to look deep- er into the little things, and observed very little organisms which he called animal- cules, which means little animals in Latin language. An example of one of the ani- malcules, or microorganisms he observed, is the protozoa, which are large, unicellu- lar, Eukaryotic organisms [2]. After discovering animalcules, or microorganisms, Van Leeuwenhoek decided to dig in deeper, and look at the structure, or the details of these animalcules. As he did this, he noticed the general cell structure, in which he saw a bag like structure, which he started researching particularly. This structure was the Vacuole, which is a bag, responsible for storage in the cell. By doing this, Van Leeuwenhoek not only discovered the cell, but also discovered one of its organelles, the vacuole. Besides his discoveries, it wasn’t until a friend of Antonie Van Leeu- wenhoek put him in touch with the royal society in England that Van Leeuwenhoek became famous, and started making actual scientific progress, and getting status [3]. In conclusion, Van Leeuwenhoek has made great progress in the field of medicine, from the human body, where he described sperm structure, muscle fibers, as well the optic lens, his discovery of the animalcule was his most appreciated discovery, which got him the title of father of Microbiology. It is important to conclude this report, with the fundamental idea that these discoveries are all derived from the development of his microscope [2]. It was due to the discoveries of Van Leeuwenhoek, that further generations of scientists could research, and discover more things. References: 1. The Curious Observer. URL: http://lensonleeuwenhoek.net. (дата звернен- ня: 05.04.2019). 2. Rocky Road: Leeuwenhoek. URL: https://www.strangescience.net. (дата звернення: 05.04.2019). 3. The unseen world: reflections on Leeuwenhoek (1677) «Concerning little animals». URL: https://royalsocietypublishing.org. (дата звернення: 05.04.2019). MICHAEL SERVETUS – THE PIONEER IN THE STUDY ABOUT BLOOD CIRCULATION Semenenko E., Kareem H., KhNMU, Kharkiv Michael Servetus was a French doctor. He was born to a noble family in Tudella, Navarre, Spain either in 1511 or 1509. He was the first doctor to discover the pulmonary circulation of the heart. His teachings were used in many medical https://royalsocietypublishing.org/doi/full/10.1098/rstb.2014.0344 https://royalsocietypublishing.org/doi/full/10.1098/rstb.2014.0344 31 schools around the globe during 14 centuries. Michael Servetus opposed many theories such as Galen’s theory. Unfortunately, Servetus was executed by the order of inquisition in 1533. The studies and works of Michael Servetus are unique and important due to his boldness and strength. Servetus was able to unlock all the doors for doctors to challenge or disagree with other scientists and theories [3, p. 507]. Michael Servetus was bright in his early age. At 20 years old he published his first work known by «De Trinitatis Erroribus» (1531), opposing the orthodox teachings in it. Servetus studied in Collège de Calvi in Paris in 1533. Later on, he moved to Lyon, where he met Symphorien Champier, a medical humanist or a doctor. Champier was the one, who inspired Servetus to study medicine [1]. Servetus went back to Paris to study medicine. During his studies he published some books and then started to teach mathematics and astrology. In a year after his graduation Servetus opposed Galen’s theories and Arabic medical tradition. Due to this some of the teachers became jealous of him. After he finished studying medicine in Paris, he lived in Charlieum, then Servetus moved to Vienne. In Vienne he practiced medicine by being a personal physician to Pierre Palmier and Guy de Maugiron. Servetus had time to prepare for his second book which describes the pulmonary circulation [3, p. 508]. Unfortunately, in 1533 the government decided to execute Servetus by burning due to his opposition of the trinity. Some of the ministers tried changing the penalty into cutting his head instead of burning. However, it was rejected on the 27 th of October. At that day Michael Servetus was burned alive. After his death, some of his studies were rescued from burning and got rewritten and observed by many doctors in the next 14 centuries [2]. In conclusion, it’s important to say that Servetus did open the doors of freedom of speech. Many doctors could learn from Servetus’s boldness and strength and were able to argue, challenge and point out their points of view against others without a governmental punishment. Marian Hillar once said «Servetus died so that freedom of conscience could become a civil right in modern society». References: 1. Michael Servetus. URL: http://uudb.org. (дата звернення: 05.04.2019). 2. Michael Servetus. URL: http://www.newworldencyclopedia.org. (дата зве- рнення: 05.04.2019). 3. Trueta J. The Contribution of Michael Servetus to the Scientific Develop- ment of the Renaissance. British Medical Journal. 1954. P. 507–510. TREATMENTS OF MIGRAINE IN THE MIDDLE AGES Semenenko E., Salam L., KhNMU, Kharkiv «It feels as if there is hammering and pounding in the head. Sound or talking is unbearable, as is light or glare. The pain arises from hot, choleric fumes, together with windiness. And so one feels piercing, burning and ringing» [1]. Centuries have http://uudb.org/ http://www.newworldencyclopedia.org/ 32 passed since these descriptions, nevertheless, today’s migraine patients can still relate to it. Despite it affecting 1 in every 7 people and has a rate as high as 30 % of all neu- rological patients, it still remains to this day under-treated, unacknowledged by many and its sufferers are still often overlooked [2]. Migraines, or «hemicranias» meaning half-skull, was first named so by Galen and may be traced all the way back to 1200 B.C.E ancient Egypt. Migraine is a severe headache, often accompanied by blurred vision, aura, nausea, fatigue and light/sound sensitivity, affecting usually, but not necessarily, half of the head. Causes of migraines in the middle ages were considered as rather superstitious or inaccurate to say the least. They ranged from supposedly be- ing due to cold or heat, repeating Galen’s and Aretaeus views, all the way to it being due to retained viscous humors in the brain [3]. It was commonly believed that trepanning, the act of boring a hole in the skull, as fetal as it was, was used to release the evil spirits and the noises of the «jingling bells of the fairies» or to simply release pressure out of the skull. Many others, none- theless, treated migraines by holding a hot iron to the scalp or through herbs by put- ting garlic in an incision made in the skull. Adding vinegar on the scalp was also commonly practiced. It was believed that opening the pores of the scalp allowed more absorption of the remedies. Given the lack of proper anatomical knowledge and anesthesia, it was absolutely painful to perform such treatments and, if the patients did survive the infections, blood loss and the traumatizing experience, most would still continue to suffer from migraines [1]. The renowned scientist and philosopher Ibn Sina (980–1037 A.D.) wrote about its symptoms in his book ‘On Medicine’ and classified migraines as being frontal, occipital or general. St.Thomas Aquinas has al- so discussed migraines and recommended arnoglasse as a treatment [2]. Knowledge of migraines and its causes were flawed in the past, but the end, though unsuccessful, was to relief the patients from their suffering. Recent researches now show that cer- tain neurotransmitters that control vasodilation of blood flow has been noticed to in- crease significantly before and during migraine attacks and are related to it, thus, many trials for monoclonal antibodies that can counteract the action of these neuro- transmitters are being held in hopes of an effective, new drug [3]. And so, the conun- drum of migraines still persists to this day with perhaps explanations to its causes but with no solid treatment to relieve all of its sufferers. It is crucial for us to shed some light, reflect and observe the advancements established in medicine, especially in neurology, since then. Otherwise, history might as well repeat itself all over again. Reference: 1. Headaches in Antiquity and during the Early Scientific Era. URL: https://www.researchgate.net. (дата звернення: 05.04.2019). 2. The 5 Most Painful Medical Treatments of the Middle Ages. URL: https://www.historyonthenet.com. (дата звернення: 05.04.2019). 3. The History of Migraine from Mesopotamian to Medieval times. URL: https://journals.sagepub.com. (дата звернення: 05.04.2019). https://www.researchgate.net/ https://www.historyonthenet.com/ https://journals.sagepub.com/ 33 Секція 2 ГРОМАДСЬКЕ ЗДОРОВ’Я ТА СУЧАСНА ЕПІДЕМІОЛОГІЯ «СУЧАСНА ЕПІДЕМІОЛОГІЯ» – РОЗДІЛ МЕДИЧНОЇ НАУКИ ТА БАЗОВА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА Огнев В.А., Лісова Г.В., Бєлєвцова Я.С. ХНМУ, Харків Нині в літературі часто вживають термін «епідеміологічне вивчення» сто- совно багатьох досліджень, що ґрунтуються на великому обсязі інформації про населення. Іноді термін «епідеміологія» підміняють терміном «популяція», а відтак, «епідеміологічне дослідження» – «популяційним». Це не завжди відпо- відає дійсності, оскільки критерієм епідеміологічності дослідження є вирішення будь-яких проблем населення, пов’язаних з його здоров’ям, а популяційні дос- лідження можуть мати як медичний, так і немедичний характер, який не має вдношення до здоров’я. Мета даної роботи є конкретизація методологічних положень про сучасну епідеміологію, про її цілі, завдання, принципи та інші особливості, які дозво- ляють вирішувати різні проблеми зі здоров’ям населення. Епідеміологія як наука вивчає проблеми здоров’я населення на популя- ційному, а не на індивідуальному рівні. Цим вона й відрізняється від інших су- міжних біологічних і медичних навчальних дисциплін і наук. Ця точка зору бу- ла визначена ще з часів Гіппократа. Об’єктом дослідження суміжних дисциплін є індивідуальні особливості або окремі фактори чи компоненти, що визначають захворювання, але не причини виникнення масових захворювань та інших про- блем, пов’язаних зі здоров’ям населення. Саме ця обставина й визначила сучас- ну епідеміологію як науку. У дослівному перекладі термін «епідеміологія» по- ходить від грецьких слів «epi», що означає «на» або «над», «demos» – «народ» і «logos» – «наука чи вивчення». Таким чином, епідеміологія – це наука про те, що розповсюджено серед народу (населення) й що з ним відбувається. Масові інфекційні захворювання залишились у минулому, проте висока смертність від них визначили розвиток епідеміології як науки. Епідеміологія стала сприймати- ся як розділ медицини, що вивчає закономірності виникнення інфекційних за- хворювань, а також заходи щодо їх попередження. Але в XX ст. відбулась тран- сформація патології: зросла частка ендогенних (злоякісні новоутворення) і ква- зіендогенних захворювань (хвороби системи кровообігу), а також збільшився перелік причин смертності. Саме тому, починаючи з середини XX ст., методи епідеміологічного дослідження стали застосовувати при вивченні різних масо- вих захворювань (у т.ч. тих, що викликані фізичними, психічними, соціальними та іншими факторами). 34 Аксіомою сучасної епідеміології стали такі твердження: проблеми зі здоров’ям не виникають з нічого й не існують самі по собі, а також мають не- випадковий розподіл в популяції; вивчення поширеності проблем стану здо- ров’я населення дозволяє виявити закономірності причин їх появи, сформувати висновки та прийняти рішення щодо вирішення цих проблем. У сучасній термінології, епідеміологія – розділ медичної наука, що вивчає поширеність явищ в популяції, а також детермінант, станів чи подій, пов’язаних зі здоров’ям населення, для забезпечення управління й контролю за громадським здоров’ям. При цьому вивчення – обстеження, спостереження, тес- тування гіпотез, описові, аналітичні та експериментальні дослідження; поши- рення – аналіз досліджуваного явища в часі, за місцем знаходження (проживан- ня), за виділеними групами, за індивідуальними ознаками населення і т.д.; де- термінанти – фізичні, біологічні, пов’язані зі здоров’ям населення, включають в себе хворобу, випадки смерті, поведінку, інвалідизацію, народження, реакції на превентивні заходи, особливості системи охорони здоров’я і т.ін.; управління та контроль – функції впливу, що дозволяють належним чином організувати й провести комплекс заходів, спрямованих на збереження, зміцнення та віднов- лення здоров’я. Метою епідеміології є запобігання проблем, пов’язаних зі здоров’ям на- селення, попередження їх виникнення та повторення, а за наявності проблем – їх ліквідація чи зменшення негативних впливів. Міжнародна епідеміологічна асоціація визначила такі завдання сучасної епідеміології: вивчення поширеності та природного перебігу захворювань, явищ, закономірностей загалом або по групах населення й встановлення масштабів цих проблем; визначення факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, що визначають виникнення й поши- рення захворювань, явищ і т.д.; визначення пріоритетних проблем в сфері охо- рони здоров’я; розробка заходів щодо усунення або максимально можливого ослаблення дії несприятливих чинників. Інформація, отримана в результаті епі- деміологічного дослідження, має широке застосування й важлива як для органі- заторів охорони здоров’я, так і для практикуючих лікарів, надаючи їм можли- вість отримати відповіді на щоденні питання. Фахівці в сфері охорони здоров’я (у т.ч. громадського) широко застосовують сучасну епідеміологію для отри- мання достовірної інформації про закономірності й особливості формування сучасного типу патології населення для розробки програм щодо усунення або зменшення впливу проблем на стан здоров’я (профілактики, ранньої діагности- ки, лікування і т.д.). Практикуючі лікарі отримують відповіді на різні питання пацієнтів, як-от: З якими актуальними та потенційними проблемами стикається суспільство відносно здоров’я? Коли й де проблеми виникають? Якій частині населення загрожує ризик виникнення захворювань? Які проблеми, пов’язані зі здоров’ям населення, будуть вирішені, а які можуть посилитися з часом? Залежно від застосування, у сучасній епідеміології виділяють різні її ви- ди: епідеміологія інфекційних захворювань, епідеміологія неепідемічних захво- 35 рювань, клінічна, екологічна, генетична, соціальна та інші. У забезпеченні гро- мадського здоров’я важливе місце займає неепідемічна епідеміологія. Вона має істотні відмінності від інфекційної епідеміології, які полягають такому: латент- ний період неінфекційних захворювань значно триваліший, ніж у інфекційних, і конкретний термін його непередбачуваний; хронічне неепідемічне захворюван- ня розвивається поступово, і його ознаки у обстежуваних осіб варіюють у вели- кому діапазоні, що підвищує ймовірність помилкової діагностики; для неінфек- ційних захворювань характерна мультифакторна природа етіології та патогене- зу, причому явно домінуючий фактор часто відсутній; на відміну від інфекцій- ної епідеміології, при неепідемічних захворюваннях неможливо виділити не- сприйнятливість частини популяції й встановити, чи має місце абсолютна стій- кість конкретної особи до певного хронічного неінфекційного захворювання; при неепідемічній патології прогноз захворюваності та ефективність профілак- тичних заходів носять ймовірнісний характер і виправдовуються по відношен- ню до популяції загалом. Особливу увагу в медицині займає клінічна епідеміо- логія, як розділ медичної науки, який вивчає клінічні проблеми, а також вико- ристання фактів для їх вирішення розробляє клінічні рішення, що забезпечують високий медичний, економічний та соціальний ефект під час лікувальних, діаг- ностичних, прогностичних і профілактичних втручань. Особливості епідеміологічного дослідження виражаються численними методами досліджень, а також їх різними поєднаннями, що й характеризує види дизайну та його різноманітність. У сучасній епідеміології епідеміологічні методи є «інструментами» ви- вчення закономірностей детермінант (факторів), подій і станів, які визначають здоров’я населення за допомогою статистичних показників. Під дизайном (від англ. design – план) епідеміологічного дослідження ро- зуміють всі особливості проведення конкретного дослідження, що передбачені його планом. У матеріалах Європейського регіонального бюро ВООЗ відміча- ється, що відповідно до мети, можна виділити, як мінімум, три типи епідеміо- логічних досліджень: описові, аналітичні та експериментальні. Описові дослідження спрямовані на вивчення поширеності тих чи інших захворювань серед населення. Недолік описового методу («опис окремих випа- дків» і «опис серії випадків») полягає у відсутності групи порівняння, й описі випадків на різних стадіях формування або перебігу захворювання. Метою аналітичного дослідження є підтвердження або спростування гі- потез, сформованих в описових дослідженнях і спрямованих на виявлення при- чин виникнення та розповсюдження проблем, тобто встановлення причинно- наслідкових зв’язків. В аналітичних дослідженнях існує два прийоми їх вияв- лення: перший – від наслідку до причини (метод випадок – контроль); другий – від причини до наслідку (когортний метод). Експериментальне дослідження передбачає контрольоване та відтворю- вальне втручання в природний плин досліджуваного явища з метою виявлення 36 причинно-наслідкових зв’язків явища або оцінки результатів втручання. Необ- хідно пам’ятати, що будь-яке експериментальне дослідження завжди буде ана- літичним. Ідеальним може вважатися експеримент, в якому змінюється тільки один фактор, що впливає на предмет вивчення. За всіма іншими факторами, що визначають результат експерименту, групи порівняння повинні бути однакові. Необхідно врахувати, що на результат медичних експериментів впливає не тільки втручання, яке контролюється дослідником, але і ряд інших відомих або невідомих чинників, які можуть істотно вплинути на надійність висновків. Для мінімізації можливих помилок, необхідно підібрати максимально однорідну вибірку, з якої потім рандомізованим методом будуть сформовані групи порів- няння. Методи сучасної епідеміології мають свою ієрархію, і їх доказовість можна уявити в напрямі зменшення наступним чином: провідне місце по дока- зовості займають мета-аналізи, систематичні огляди та рандомізовані контро- льовані дослідження; потім – когортні дослідження, дослідження випадок- контроль, поперечні дослідження (одномоментні); опис випадків, експертна оцінка, дослідження на тваринах, дослідження in vitro. Найважливішим елементом, рандомізованих контрольованих досліджень, є застосування засліплення – втаємничення і